На її боці не було нікого. Відстоювати свою твердиню Мавпі доводилося на самоті.
Так, як і раніше, вона почувала себе командним гравцем з тією лише розбіжністю, що одним-єдиним.
Далі здійнявся хаос. Змітаючи все на своєму шляху, наче вихор, невідомо з якого дива просто на неї помчало стадо північних Оленів, за мить перекинувши і стіл, і все, що на ньому було. Ще за мить на тій самій підлозі, де лише вчора Мавпа уявляла себе розпростертою у пилу, вона побачила улюблений сир спершу під копитами ошалілих Оленів, а потім ще й під пазурами Тигра. Тієї ж миті чиясь могутня долоня зімкнулась на її зап’ястку, висмикнула з вихору та й потягла до дверей. Так, то був він, не хто інший, як Горила, а тягнув він її не просто до дверей, а до дверей, що вели до останніх днів її буденної кар’єри у «Ллевеллін фудз». Де вночі можна спати. А вдень — вештатися, як уві сні. І навіть сенсу немає хоч будь-коли по-справжньому прокинутись.
Єдиний кубик, що його не спіткала лиха доля, на зуботичці міцно тримала сама Мавпа. То був її меч та її грааль — вона підняла його над головою та повела перед очима у Горили. А потім щільно запхала його Горилі якнайдалі до рота. Той одразу ж захлинувся, закашлявся та виплюнув те, що так підступно Мавпа поклала йому на язик. Та Мавпа була напоготові: вона на льоту підхопила білу вогку грудочку і, склавши долонь човником, затулила Горилі вуста. І поки охоплені панікою олені неслися до виходу, Мавпа міцно притискала свою долоню до його вуст; їхні погляди зустрілися, і доки він жував, і доки не проковтнув той єдиний кавалок, вона не зводила з нього очей. Аж поки не відчула, як потужні м’язи могутньої руки, що досі міцно тримали її руку, відхиляючи її, мимоволі слабшають і відпускають її з розумінням.
Це знають усі, бо водночас із ним у кабінеті шкільної медсестри, коли він і здійснив цей свій стрибок, була Триша Джедінґ. Триша якраз лежала тоді за паперовою фіранкою на іншій кушетці, удаючи, ніби в неї «критичні дні», щоб не писати лячну контрольну роботу з перспектив східних цивілізацій. Вона сказала, що чула гучне «біп!», та не приділила тому належної уваги. Коли Триша Джедінґ разом із шкільною медсестрою знайшли Ґрифіна Вілсона на його кушетці, то вони спочатку вирішили, що Вілсон — манекен, якого використовують під час тренувань із серцево-легеневої реанімації (просто кажучи, диханні рот у рот з непрямим масажем серця). Він практично не дихав. І майже не рухався. Вони були вирішили, що це просто жарт, бо його гаманець усе ще був стиснутий між його зубами, а електричні дроти й досі були приклеєні до обох боків його чола. З’ясувалося — ні.
Проблема талановитих і обдарованих іноді полягає в тому, що вони занадто вже розумні.
Мій дядечко Генрі твердить, що добрий сніданок важливий, оскільки мій мозок, який все ще росте, потребує поживи. Але чомусь усі мовчать про те, що подеколи той мозок може стати занадто вже мізковитим.
Завідувач навчальної частини змусив Тришу Джедінґ дати слово, що про це не дізнається жодна жива душа, та ви знаєте, як воно зазвичай буває. У шкільному окрузі боялися наслідувачів. Адже сьогодні цих дефібриляторів натикано усюди.
Хай і після лоботомії, та Ґрифін Вілсон усе ще залишається носієм різних крилатих слів. Замість іще одного гризуна науки ми тепер маємо живу легенду й легендарну душу товариства.
До того ж… електрична напруга очистила його обличчя від підліткових вугрів.
З такими результатами хіба посперечаєшся?!
Вони, як і раніше, молоді та запальні, але їм тепер до лампочки, що з ними буде, коли молодечий запал минеться.
З одного боку, це — самогубство, а з другого — ні. Газети реальних цифр не розкриють. Газети самі собі лестять. Хай там як, а сторінка Триши Джедінґ у «Фейсбуці» має ширше коло читачів, ніж наша щоденна газета. Теж мені «масс-медіа»! Як подивишся на першу сторінку: усе тобі безробіття та війна, і ніхто ж не питається: як воно нам від того? Мій дядечко Генрі читає мені статтю про запропоновані зміни до законодавства штату. Влада хоче запровадити десятиденну затримку у виконанні заявок на продаж усіх серцевих дефібриляторів. Говорять про обов’язкові перевірки біографічних даних і про довідку від психіатра, та це ще не закон. Поки що.
Дядько Генрі за сніданком зиркає поверх газети і дбайливо мене вивчає. Він утоплює в мене цей свій прискіпливий погляд і питає: «Якщо усі твої друзі плигонуть зі скелі, ти стрибнеш услід?»
Мій дядько в мене за маму й тата. Він ніколи не визнає, але за краєм тієї скелі є вільготне та зручне життя. І на все життя перепустки для паркування інвалідів. Дядечко Генрі не розуміє, що всі мої друзі вже плигонули.
Дехто називає моїх друзів «інвалідами», хоча політично коректніше було б їх назвати «інакше валідними», адже вони придатні до багатьох справ. І навіть більше, ніж будь-коли. У них молоді та гарячі тіла і розум малої дитини. Від обох світів їм перепало найкраще.
Так, ЛеКвіша Джеферсон під час уроку з основ теслярської справи встромила свого язика всередину Ганни Фейнерман, змусивши ту вищати та звиватися, притулившись до свердлильного верстата. А Лора Лін Маршал? Вона в усіх на очах відсмоктала у Френка Рендолфа просто посеред заняття з міжнародної кухні. Усе їхнє причандалля було виставлене на показ, і хоч фалафель у них підгорів, та криміналу ніхто з цього не робив.
Після натискання на червону кнопку дефібрилятора ця особа, так би мовити, наражається на певні наслідки, та страждання їй невідоме. Після такої «кнопочної» лоботомії підліткові навіть і вбивство так зійде з рук.
Під час самостійної роботи я взяв і запитав у Бориса Деклана, чи це боляче. Він сидів у їдальні зі свіжими червоними опіками обабіч лоба. Штани його були спущені до колін. Я запитав його, чи був удар струмом болісним, але він не відповів. Точніше, відповів, але не відразу. Його відповідь полягала в тому, що він витяг пальці з дупи і глибокодумно їх обнюхав. А він же ще торік був королем балу серед учнів передостаннього класу!
Та багато в чому він тепер крутіший, ніж був колись. З голою дупою посеред кафетерію він простягає мені палець, пропонує його понюхати, але я кажу йому: «Ні, дякую».
Він дав мені зрозуміти, що нічого не пам’ятає. Борис Деклан усміхається нехлюйською дебільною посмішкою. Він постукує брудним кінчиком пальця по сліду опіку на скроні. І тим самим нечистим пальцем він кудись тицяє, намагаючись привернути до чогось мою увагу. Він вказує на стіну за моєю спиною, на плакат шкільного психолога, де на тлі волошкового неба махають крилами білі птахи. А під птахами напис у романтичному стилі: «Справжнє щастя — справа випадку». Шкільне керівництво вивісило цей плакат, щоби приховати пляму на тому місці, де раніше висів дефібрилятор.
І тепер цілком зрозуміло, що хоч би де Борис Деклан завершив своє життя — це буде доречне місце. Він вже живе в Нірвані мозкової травми. І в шкільному окрузі мали цілковиту рацію щодо сили-силенної наслідувачів.
Протягом тривалого часу я слухав свого дядечка й не рипався стрибати. Та зараз я щось не певен. У газетах попереджають про загрозу терористичних нападів у вигляді листів із сибірською виразкою, повідомляють про смертельно небезпечні нові штами вірусів та бактерій, що викликають менінгіт, а єдина втіха, яку вони можуть запропонувати, це купони зі знижкою на 20 центів на дезодорант для усунення неприємних запахів під пахвами.
Не мати ніяких турбот, аніякого жалю — це доволі спокусливо. Стільки крутих діток з моєї школи обрали за краще підсмажити власні мізки, що здається — залишилися тільки невдахи. Лише невдахи та придурки від природи. Ситуація настільки жахлива, що я став безперечним кандидатом на те, щоб виступити з прощальною промовою на випускних урочистостях. Ось, власне, чому дядечко Генрі відправляє мене куди подалі. Гадає, що, переселивши мене до Твін-Фолс, зможе відвернути неминуче.
Отож, ми сидимо в аеропорту і чекаємо біля брами, коли оголосять посадку на наш рейс. Я відпрошуюся до туалету. У чоловічій вбиральні вдаю ніби мию руки, щоб глянути на себе у дзеркало. Мій дядечко якось запитав мене, чому я так часто дивлюсь у свічадо, і я відповів йому, що не так з фанаберії, як з ностальгії. Кожне люстро демонструє мені ту дещицю, що зосталася від батьків.
Я треную усмішку своєї мами. Зазвичай люди не тренують свого усміху посмішки в достатній мірі, тому коли більшості необхідно удавати щасливий вигляд, вони нікого не можуть пошити в дурні. Я муштрую свою усмішку повсюдно, адже ось воно що: це ж мій квиток до славного щасливого майбуття, до роботи у фастфуді. На відміну від прісного життя всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.
Відкриваючи контейнер, я автоматично запускаю сигнал тривоги і вмикаю проблискове червоне світло. Швидко, перш ніж прибіжить якийсь герой-рятівник, я влітаю з дефібрилятором до туалетної кабінки для інвалідів. Сидячи на унітазі, я прикидаю, як відкрити контейнер. На його кришці надруковано інструкції: англійською, іспанською, французькою та ще й картинки намальовано, як у коміксах. «Дурньобезпечно» — аякже! Якщо забаритися, ця опція зникне. Невдовзі дефібрилятори замикатимуть на ключ, а коли вони будуть вилучені з відкритого доступу, то залишаться хіба що в парамедиків «швидкої».
Ось воно, у моїх руках, — моє безмежне дитинство. Моя особиста «Машина Блаженства».
Мої руки розумніші за інші частини мого тіла. Мої пальці знають, як просто зняти папір з електродів і приклеїти їх до моїх скронь. Мої вуха знають, як розпізнати голосне «біп!», яке означає, що пристрій повністю заряджений.
Мої великі пальці знають, що краще. Вони шмигляють по великій червоній кнопці. Начебто, це — відеогра. Немовби кнопка, у яку президенту досить тицьнути, щоб спалахнула ядерна війна. Одне лише «тиць» — і тому світу, котрий я знаю, гаплик. Розпочнеться нова реальність.
Бути чи не бути. Найбільшим Божим даром тваринам є те, що їм не треба робити вибір.
Щоразу, коли я розгортаю газету, мене негайно нудить. А пройде лише якихось десять секунд, і я не буду більше вміти читати. А ще ліпше те, що мені воно буде по барабану. Бо я не знатиму ні про глобальні кліматичні зміни, ні про рак, ні про масові вбивства, ні про атипову пневмонію, ні про деградацію екосистем, ні про релігійні конфлікти.
Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.
Побачивши мене, бізнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на відпочинок, розкривають широко руки і завертають своїх дітей в інший бік. Якийсь хлопець вважає себе за героя. І тому він бадьоро горлає: «Усе буде добре!» Він мені каже: «У тебе є все, заради чого варто жити».
Хоча ми обоє розуміємо, що він — пустобрех.
Моє обличчя упріває так сильно, що електроди можуть зісковзнути. Це — мій останній шанс сказати все, що у мене накипіло, і я, коли всі на мене наводять оком, мушу відкритися: а я не знаю, чи щасливий це кінець. І я не знаю, як усе владнати. Двері в головну залу відчиняються, і до неї вриваються бійці служби внутрішньої безпеки. А я відчуваю себе одним з тих ченців-буддистів у Тибеті чи де ще там, який розплескує на себе бензин, а потім перевіряє, чи запальничка на ділі працює. Як незручно буде вимоклому в бензині просити сірника у випадкового перехожого, тим більше що сьогодні так мало людей палить. Я зараз посередині головної зали аеропорту, і з мене капає не бензин, а піт. Піт заливає очі, а думки мої рояться без ладу, одна збиває іншу.
Тут негадано з’являється мій дядечко, хапає мене за руку і каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Він стискає мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедія. Я кажу: «Я буду любити тебе і далі, дядьку Генрі … Просто не знатиму, хто ти».
У голові мої останні думки, то — молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повністю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кількома сотнями незнайомців вимовив слово «любов». Ба гірше, я сказав це своєму дядькові. І свою провину я ніколи виправити вже не зможу.
Більшість людей, замість прийти мені на допомогу, дістають свої телефони і давай знімати відео. Усі борюкаються за найкращий ракурс. Це дещо мені нагадує. Нагадує мені вечірки на дні народження і на Різдво. Тисячі спогадів пролітають переді мною востаннє, і це те дещо, що я також не передбачив. Мені не шкода, що я втрачу освіту. Мені не шкода, що я забуду власне ім’я. Та мені бракуватиме однієї малої дещиці: того, що я пам’ятаю про батьків.
Очей моєї мами, носа та лоба татка — їх уже немає, а якщо і є — то лише в рисах мого обличчя. І мені боляче від думки, що більше їхні риси я не впізнаватиму в собі. Натисни я кнопку — і вважатиму своє відображення тільки своїм.
Дядечко Генрі повторює: «Якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Я кажу: «Я все одно зостануся твоїм небожем, просто більше про це не знатиму».
З доброго дива підходить до нас якась пані й хапає дядька Генрі під іншу руку. І ця нова особа каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Хтозна-хто інший хапає за руку цю пані, а хтось своєю чергою вхоплює і цього когось зі словами: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Незнайомі між собою люди простягають руки і хапають незнайомців, утворюючи вервечки та ланцюжки, аж поки ми всі не стаємо з’єднані. Неначе ми молекули, що кристалізуються в розчин у класі органічної хімії. Кожен тримається за когось, і всі тримаються за всіх, і їхні голоси повторюють той самий вигук: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені… Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені…».
Ці слова утворюють повільні хвилі. Як під час рапіди, їхній відгомін поволі віддаляється від мене, розносячись угору і долі по головній залі в обидва боки. Кожна особа бере за руку іншу, яка бере за руку третю, котра вже тримає за руку мого дядька, який тримає мене за руку. Все так і відбувається. Звучить банально, але це лише тому, що слова роблять зужитим усе справжнє. Тому що слова повсякчас спотворюють те, що ви намагаєтеся сказати.
На екранах телевізорів показують, як люди надворі, на парковках і в зонах примусової евакуації тримаються за руки. Утворюють зв’язки. Люди завантажують одне одному відео, люди, що стоять за кілька миль, але й досі під’єднані до мене.