І крізь потріскування від атмосферних перешкод чути голоси з переносних рацій служби національної безпеки: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені. Як чути? Прийом».
На цей момент у цілому світі немає аж такого великого дефібрилятора, щоб вивести з ладу всі наші мізки. А так, врешті-решт, ми просто будемо змушені повідпускати руки, але ще якусь мить ми тримаємося міцно одне одного, намагаючись зробити так, щоб цей зв’язок тривав довіку. І якщо ця неможлива річ спрацює, тоді хто знає: що ще можливо? І дівчина із закусочної «Бурґер Кінґ» репетує: «Я надто вже боюся!». І хлопець із фастфуду «Джек-ін-зе-Бокс» кричить: «Я увесь час боюся!». І всі інші кивають головами. І я — теж.
На довершення, чути голос над усіма іншими голосами: «Увага!». Він лунає згори: «Прошу, будь ласка, уваги». Це — голос жінки. Голос тієї пані, яка викликає людей через гучномовці й наказує їм узяти слухавку білого телефона персонального радіовиклику. Всі слухають, і в аеропорту западає тиша.
«Хай хто б ви були, ви повинні знати …», — каже голос пані з білої слухавки персонального радіовиклику. Всі слухають, тому що всі думають, що вона говорить особисто з ними. З тисячі динаміків вона заспівує. З її голосом, вона співає так, як співає пташка. Та не папуга, і не крук Едґара Алана По, який каркає англійською. Цей спів — це трелі та рулади, що їх неначе виводить кенар; звуки занадто неможливі для того, щоб у горлі гуртуватися в дієслова та іменні частини мови. Цим співом ми можемо впиватися, не розуміючи його. І можемо його обожнювати, не відаючи, що він означає. Цей спів, котрий переноситься як телефонами, так і телебаченням, лунає одночасно для всіх нас, усіх у цьому світі. Цей голос до того божественний, що просто ллється на нас відкілясь зверху.
Більше того… цей голос огортає все довкола, не залишаючи жодного місця для страху. Її пісня перетворює всі наші вуха на єдине вухо.
Та це ще не зовсім кінець. На кожному телеекрані — я, і я упріваю аж так сильно, що один електрод повільно зісковзує з моєї скроні. Це, поза всяким сумнівом, не той щасливий фінал, який я собі уявляв, але порівняно з тим, з чого почалася ця історія: з Ґрифіна Вілсона у кабінеті медсестри з гаманцем у зубах, наче з пістолетом… утім, для початку історії згодиться.
Це шоу геть не змінилося відтоді, як ти лежав удома з високою температурою й увесь день дивився телевізор.
Оте шоу. І приз ніколи не буде чимось корисним, як то пристойний одяг, музика чи пиво. Призом завжди буде якийсь пилосмок або пральна машина, і ти б зрадів такому виграшу, якби був, скажімо, домогосподаркою.
Ось, що відбувається: дзета-дельти розсаджуються такою собі червоною латкою посеред аудиторії, а тоді кричать і верещать, аби потрапити в телевізор. Це вам не «Гамма-стегно-згама». Це вам не «Лямбда-безноса-лярва». Це «Дзета дельта», всі хочуть бути на їхньому місці.
Як подіє кислота — чи в тебе зірве дах, чи ти покінчиш життя самогубством, чи з’їси когось живцем, — ніхто тобі не скаже.
Так повелося.
Відтоді як у далекому дитинстві тебе била лихоманка, вибір учасників цієї вікторини не змінюється — дзвінкий голос обов’язково викличе якогось морпіха США в парадній формі з латунними ґудзиками. Там завжди буде чиясь стара бабця в спортивному светрі. Завжди буде іммігрант з якогось далекого краю, що ти не розбереш і половини того, що він говорить. Завжди буде якийсь фізик-ядерник зі здоровим черевом і нагрудною кишенею сорочки, повною кулькових ручок.
Саме такою ти й запам’ятав цю гру, тільки тепер ти вже дорослий… і всі дзета-дельти починають на тебе верещати. Вони мружаться й так голосно верещать, що аж очі ріже. Вони перетворюються на суцільні червоні футболки й роззявлені роти. Їхні руки випихають тебе з місця, проштовхують у прохід між рядами. Дзвінкий голос вимовляє твоє ім’я й наказує спускатися на сцену. Ти — наступний учасник.
У роті лежить «Привіт, кицю», на смак — як рожева жувальна гумка. Це та сама «Привіт, кицю», ходовий товар, без усілякого полуничного чи шоколадного присмаку, як буває, коли чийсь брат «варить» ночами в природознавчому корпусі, де працює прибиральником. Потім паперова марка застрягає в горлі, тільки тобі не хочеться ремиґати на телебаченні, а тим паче назавжди залишитися таким на відеозаписі, що його передивлятимуться незнайомці.
Усі глядачі повертають голови, аби подивитися, як ти, спотикаючись, сунеш униз проходом у своїй червоній футболці. Усі телекамери беруть тебе крупним планом. Усі плескають — так само, як у твоїх спогадах. Вогні — яскраві, мов у Лас-Вегасі, — освітлюють кожен предмет на сцені. Це щось новеньке, хоча ти вже мільйони й трильйони разів бачив, як воно відбувається, тож просто на автоматі займаєш вільний стіл поруч із морпіхом.
Ось що треба робити, щоби виграти. Ведучий піднімає маленьку коробочку. Немов фокусник, він показує глядачам, що під нею… а там лежить ціла хлібина, у своєму натуральному вигляді. Такий вигляд має хліб до того, як із нього приготують щось їстівне, як то сендвіч або французький тост. Просто хлібина, ціла й непорізана, як її купляє твоя матуся на фермі, чи де там ростуть оті буханці.
Стіл зі стільцями швидко й легко стануть твоїми, якщо ти вгадаєш ціну тої великої хлібини.
Позаду тебе всі дзета-дельти згуртовуються, притискаються одне до одного своїми червоними футболками, і тепер вони скидаються на велетенську червону зморшку посеред аудиторії глядачів. Вони навіть не дивляться на тебе, їх волосся сплітається поміж собою, утворюючи велику волохату серцевину. Здається, минає ціла вічність, а тоді в тебе дзвонить телефон і дзета-дельти кажуть, яку ставку слід робити.
І весь цей час хлібина просто лежить на своєму місці. Вона вкрита брунатною кірочкою. Лункий голос повідомляє, що вона начинена десятьма життєво важливими вітамінами й мінералами.
Ведучий цієї вікторини — древній, він дивиться на тебе так, наче ніколи в своєму житті не бачив телефонів. А тоді він питає:
— То яка ваша ставка?
— Вісім баксів? — відповідаєш ти.
Судячи з виразу обличчя старої бабці, треба викликати бригаду «швидкої», бо в неї стався серцевий напад. З-під одного рукава звисає побгана серветка «Клінекс», схожа на білу, тріпотливу набивку, і бабця починає скидатися на пожмакане м’яке ведмежа, що його надто сильно любили.
Намагаючись переграти тебе за допомогою якоїсь блискучої стратегії, морпіх, отой виродок, він каже:
— Дев’ять доларів.
Тоді його намагається переграти фізик-ядерник і каже:
— Десять. Десять доларів.
Мабуть, то було якесь підступне питання, бо стара бабця каже:
— Один долар і дев’яносто дев’ять центів.
А тоді вдаряє гучна музика, і вогні знову починають спалахувати. Ведучий витягає бабцю до себе на сцену, а вона плаче й грає в таку гру, де треба кидати тенісний м’ячик, аби забрати додому диван або більярдний стіл. Обличчя бабці таке само зібгане й пожмакане, як той «Клінекс», що вона дістає з рукава свого спортивного светра. Лункий голос викликає на її місце іншу бабцю, і вся ця вікторина несеться далі.
У наступному раунді тобі треба вгадати ціну кількох картоплин, тільки то справжня, ціла, жива картопля, яка ще не перетворилася на їжу, вона в тому самому вигляді, в якому її дістають від шахтарів, або хто там копає картоплю в Ірландії, чи Іллінойсі, чи якомусь такому місці, що починається на «І». Із неї ще навіть не нарізали чіпсів або картоплі-фрі.
Якщо ти правильно вгадаєш, то отримаєш великий годинник у дерев’яній коробці, схожій на домовину Дракули, що її поставили вертикально, тільки всередині неї б’ють церковні дзвони, які позначають час. Твоя мама, яка висить із тобою на телефоні, називає його дідусевим годинником. Ти знімаєш його на відео, показуєш мамі, а вона каже, що годинник копійчаний.
Ти стоїш на сцені серед телекамер і вогнів, дзета-дельти ніяк не можуть тобі додзвонитися, а ти притискаєш слухавку до грудей і кажеш:
— Моя мама питає, чи немає у вас більш пристойного призу, що його можна буде виграти?
Ти показуєш мамі відео з картоплинами, а вона цікавиться, в якому магазині їх купив той древній ведучий — у «Ей-енд-пі» чи «Сейфвеї».
Тоді ти швиденько набираєш свого тата, а він питає про суму податку до сплати.
Мабуть, вся справа в «Привіт, кицю», але циферблат того великого годинника Дракули починає на тебе супитися. Наче в нього були потаємні, приховані очі, а тепер повіки розчахнулися, а ще показалися зуби, і ти чуєш, як усередині тої дерев’яної коробки повзають мільйони й трильйони велетенських, живих тарганів. Шкіра всіх тих манекенниць стає восковою, їх обличчя всміхаються, але очі нікуди не дивляться.
Ти називаєш ціну, яку тобі підказує мама. Морпіх каже на долар більше. Фізик-ядерник каже на долар більше, ніж морпіх. Але в цьому раунді виграєш саме ти.
Картоплини розплющують свої маленькі оченята.
Тільки тепер тобі треба вгадати ціну якогось цільно-коров’ячого молока в пакеті, тобто в такому вигляді, яким воно потрапляє до тебе в холодильник. Треба вгадати вартість упаковки пластівців на сніданок, яку ти можеш знайти в своїй кухонній шафі. А потім з’являється гігантська порція чистої солі, якою вона приходить до нас із океану, тільки в діжці, але в тій порції більше солі, ніж ти з’їси за все своє життя. Досить, аби змазати вінця бокалів для мільйонів і трильйонів маргарит.
Усі дзета-дельти пишуть тобі смс-ки, немов подуріли. Вхідні повідомлення накопичуються.
Потім з’являються яйця, якими вони бувають на Великдень, тільки чисто-білі й укладені в спеціальну картонку. Усенький, повний набір із дванадцяти штук. Дуже мінімалістичні яйця, начисто білі… такі білі, що на них можна вічно дивитися, проте тобі одразу ж треба вгадувати ціну великої пляшки, в яку немов налили жовтий шампунь, тільки якийсь бридкий, і назвали його олією, що бозна для чого використовується, а потім треба обрати правильну вартість якогось замороженого продукту.
Ти прикриваєш долонею очі, аби хоч щось роздивитися крізь світло прожекторів, і всі дзета-дельти губляться в тому сяйві. Ти тільки й чуєш, як вони викрикують різні ціни. П’ятдесят тисяч доларів. Мільйон. Десять тисяч. Якісь недоумки викрикують якісь цифри.
Неначе телестудія перетворилася на якісь темні джунглі, а люди стали якимись мавпами, що кричать своїми мавпячими голосами.