Ти відчуваєш у себе в роті кутні зуби, і вони так сильно труться один об одного, що ти відчуваєш смак гарячого металу зі штифтів, отого срібла, що плавиться в задніх зубах. Тимчасом з-під пахви й до ліктя стікають краплі поту, а твоя футболка «Дзета дельта» стала червоно-чорною по боках. Присмак розплавленого срібла й рожевої жувальної гумки. Це апное сну, тільки вдень, і ти маєш нагадувати собі зробити наступний вдих… і наступний вдих… а елітні манекенниці походжають на своїх блискучих високих підборах і намагаються спокусити публіку на мікрохвильову піч, спокусити її на бігову доріжку, поки ти витріщаєшся на них, силуючись збагнути, чи насправді вони такі привабливі. Тобі доводиться крутити якусь штуковину, аби вона оберталася по колу. Тобі доводиться зіставляти цілу купу якихось картинок, аби вони ідеально пасували одна до одної. Ти почуваєшся білим пацюком із курсу основ поведінкової психології № 201, і тебе змушують вгадувати, яка бляшанка печеної квасолі коштує більше за іншу. І весь цей гармидер — тільки заради того, щоби отримати чортопхайку для стрижки моріжка.
Завдяки тому, що мама підказує ціни, ти виграєш якусь річ, що її можна поставити тільки в кімнаті, запнутій вінілом, який легко миється, не вимагає особливого догляду та стійкий до утворення плям. Ти виграєш один із тих сертифікатів на довічну відпустку для всієї родини, від якої ваше життя сповниться щастя й радості. Ти виграєш чудасію, на якій від руки накреслені магічні закляття Старого Світу, що її випустили до нещодавньої прем’єри якогось епічного блокбастера.
Усе так само, як у дитинстві, коли ти лежав із високою температурою, коли серце того маленького хлопчика калатало, коли тобі переймало подих від однієї думки про те, що хтось може забрати до себе додому електричний орган. Хоч як би зле тобі було, ти дивився ту вікторину, поки лихоманка не спадала. Усі ті сліпучі вогні та садові меблі — від них ти начебто краще почувався. Якимсь чином ти одужував, зцілювався через них.
Здається, минула ціла вічність, але ти виграв усі раунди й пробив собі дорогу у Фінал.
А там — лише ти й стара бабця в тому самому спортивному светрі, просто чиясь звичайнісінька бабця, але вона пережила світові війни та ядерні бомби, вона, певно, бачила, як перестріляли всіх Кеннеді й самого Абрагама Лінкольна, а тепер вона підстрибує, стає на носочки своїх тенісних капців, плескає в свої старечі долоні в оточенні елітних манекенниць і сліпучих вогнів, поки лункий голос провіщає їй виграш у вигляді спортивного автомобіля, телевізора з широким екраном і хутряної шуби до п’ят.
Мабуть, справа в «кислоті», але тобі здається, що все це якось неправильно.
Типу, якщо ти проживеш таке собі нудне життя й знатимеш ціну «Райс-е-роні» або сосисок для хот-догів, то твоїм головним призом має стати тиждень проживання в якомусь лондонському готелі? Або ти отримуєш квитки на літак до Рима. До Рима, типу, в Італії. Ти забиваєш собі повну голову буденним непотребом, а в нагороду тобі дістається снігохід із рук велетенської манекенниці?
У тебе треба питати ціну коктейлю «Лонг-Айленд-айс-ті». Або скільки Марша Сендерс заплатила за аборт. Нехай питають про дорогі ліки проти герпесу, які ти приймаєш і не хочеш, аби про це дізналися батьки. Нехай питають про ціну підручника з історії європейського мистецтва, яка становить триста баксів, — та всралися мені такі книжки.
Нехай питають, чого тебе так гальмує та марочка «Привіт, кицю».
Бабця в спортивному светрі ставить на свій лот якусь помірну суму. І, як завжди, ці цифри висвітлюються маленькими ліхтариками, які спалахують на гральному столі, за яким вона стоїть.
Саме в цю мить усі дзета-дельти починають верещати. Твій телефон усе дзвонить і дзвонить.
З’являється твій лот — елітна манекенниця викочує на сцену п’ятсот фунтів сирих яловичих стейків. Ці стейки викладені в жаровні. Жаровня стоїть на палубі моторного човна, який стоїть у тяговому трейлері, який чіпляється до здоровенної опорно-зчіпної вантажівки, яка стоїть у гаражі новенького будинку в Остіні. В Остіні, типу, в Техасі.
Тимчасом усі дзета-дельти разом підводяться. Вони стають на ноги, а тоді — на сидіння й починають махати руками й скандувати… ні, не твоє ім’я. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони так голосно, щоби їх було чутно на записі телепередачі.
Мабуть, уся справа в «кислоті», але ж ти змагаєшся зі старою бабцею, яку бачиш вперше в житті, за лайно, яке тобі навіть не потрібне.
Мабуть, уся справа в кислоті, але — просто тут і зараз — до біса майбутній диплом з бізнес-адміністрування. До біса курс загальних основ бухгалтерії № 301.
Щось застрягає у твоєму горлі, і ти починаєш ремиґати.
Навмисне й ненароком ти робиш ставку в мільйон, трильйон, сто тисяч мільярдів доларів… і дев’яносто дев’ять центів.
А тоді всі звуки раптово замовкають. Чутно тільки тихеньке клацання, коли спалахують і згасають всі ті лас-вегаські вогні. Спалахують і згасають, спалахують і згасають.
Минає ціла вічність, і нарешті до тебе підходить ведучий ігрового шоу, він стає дуже близько, притискається до твого ліктя й сичить.
— Так не можна, — сичить ведучий, — ти мусиш грати, аби виграти…
Лункий голос питає — цей гучний, низький голос, що звучить нізвідки, голос велетенського велетня, що ти його ніколи не побачиш, — він питає, чи не міг би ти повторити свою ставку?
Може, ти й не знаєш, що тобі потрібно від життя, але ти знаєш напевне, що це не дідусів годинник.
Мільйон, трильйон… так кажеш ти. Це число завелике, воно не вміщується в табло на твоєму ігровому столі. У ньому більше нулів, ніж яскравих вогнів у всіх вікторинах світу. Мабуть, уся справа в «Привіт, кицю», але з обох твоїх очей починають котитися сльози, ти плачеш, бо вперше відтоді, як ти був маленьким хлопчиком, не знаєш, що буде далі. Сльози сповзають за комір твоєї червоної футболки, і червона тканина чорніє, тому всі ті грецькі омеги вже неможливо розібрати.
Голос якоїсь дзета-дельти, такий самотній у великій тихій аудиторії, він верещить:
— От недоумок!
На маленькому екрані твого телефону — повідомлення, і в ньому сказано: «Тупак!»
Від кого смс-ка? Від твоєї мами.
Ота бабця в спортивному светрі, вона плаче, бо виграла. А ти рюмсаєш, бо… та ти й сам не знаєш чому.
Зрештою бабця виграє снігохід і хутряну шубу. Вона виграє моторний човен і яловичі стейки. Стіл, стільці й диван. Усі призи з обох лотів, оскільки твоя ставка була надто, занадто високою. Вона стрибає по сцені, її яскраві білі штучні зуби пускають навсібіч усмішки. Ведучий вікторини заводить аудиторію, і всі починають плескати в долоні, за винятком дзета-дельт. Родина старої бабці вилізає на сцену, усі її діти, онуки й правнуки, і вони сунуться, аби помацати блискучий спортивний автомобіль, аби помацати елітних манекенниць. Бабця обціловує губами в червоній помаді всеньке тріснуте рожеве обличчя ведучого вікторини. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона, а тоді закочує під лоба очі й хапається рукою за свого спортивного светра в тому місці, де її серце.
Кінь здавався велетнем — він був заввишки щонайменше вісімнадцять долонь у загривку. Але більшою проблемою була Ліза. Вона вже прикипіла очима й серцем до цього чистокровного трирічного арабського жеребця кольору червоно-коричневого лискучого каштана. Зважаючи на його походження, за нього, певно, правитимуть на багато тисяч більше, ніж вони зможуть дати. Рендал спитав, чи не завеликий він для маленької дівчинки.
— Мені вже тринадцять, татку, — обурено заявила його донька.
Рендал сказав:
— Але ж це жеребець.
Те, що вона назвала його татком, також не пройшло позв його увагу.
— Він дуже лагідний, — запевнила вона. Вона дізналася про це з Інтернету.
Вона про все дізнавалася з Мережі. Тепер вони стояли за парканом, що огороджував загін. Вони дивилися, як тренер працював з тим скакуном, водячи його на мотузці колами й вісімками. Поруч із ними агент з продажу поглядав на годинника, чекаючи на їхнє рішення.
Коня звали Старший Синок Червоного Султана. Народжений кобилою Імлистою Весняною Лукою від Червоного Султана. Власний кінь Лізи, рябий мерин, здох тиждень тому, і Ліза плакала відтоді й майже до теперішнього моменту. Вона умовляла батька:
— Це ж надійна інвестиція.
— Шість тисяч, — утрутився агент з продажу.
Здається, цей чолов’яга бачив у Рендалі й Лізі двох селюків, у чиїх кишенях вітер гуляв. Агент сказав, що відтоді, як ринок нерухомості обвалився, люди почали топити свої яхти чи кидати їх на милість моря, бо не могли дозволити собі сплату портових зборів. Ціна на сіно теж злетіла до хмар, і платня за утримання зробила коней недосяжними для гаманців звичайних людей.
Рендал ніколи не бачив океану, але слова агента викликали в його уяві образ цілої флотилії моторних яхт, вітрильників і катерів. Людські прагнення і мрії, кинуті напризволяще. Саргасове море покинутих розкішних суден, що стукаються одне об одне посеред неосяжної водної широчіні.
— Я був свідком купи угод, — вів далі агент, — і повірте мені, шість тисяч — це майже задарма.
Рендал не був фахівцем з конярства, але вигідну угоду розпізнати вмів. Жеребець був таким сумирним, що підчалапав до них і дозволив Лізі погладити свою морду. Ліза обережно піднімала його губи великим пальцем і роздивлялася ясна і зуби — конячий еквівалент стукання ногою по колесах. Здоровий глузд підказував Рендалові, що треба шукати далі. Треба доїхати аж до округу Чикасо, відвідати усі стайні й кінні заводи по дорозі і скрізь зазирати в зуби. З того, що він бачив у своєму житті, він розумів, що такий кінь має іти не менш як за тридцять тисяч доларів, навіть за несприятливих умов на ринку.
Ліза притулилася до коня щокою, щоб перевірити, чи гладенька у нього шерсть.