І верхівки дерев, і дахи люксембурзьких будинків також мали подібний ореол. Це була справжня краса.
Біллі, поклавши руки на голову, марширував разом з іншими американцями. При цьому він то припадав на ногу, то підстрибував: плиг-скок, плиг-скок. Коли він випадково врізався у Роланда Вієрі, то казав: «Перепрошую».
Очі Вієрі також були залиті сльозами. Він плакав, бо йому нестерпно боліли ноги. Колодки перетворили його ноги на відбивні.
На кожному перехресті до шеренги, в якій шкутильгав Біллі, долучалися нові загони американців. Усі вони тримали руки на голові, і в кожного з них довкола голови був німб. Біллі всміхався до них. Вони рухалися, немов гірський ручай, з верховіть на долину, й, нарешті, вони допливли до автомобільної траси, яку було прокладено між горами. І ця долина була тепер ущерть залита повноводною, як Міссісіпі, рікою принижених і поганьблених американців. Німці гнали десятки тисяч полонених ворогів на схід. У всіх у них руки були зчеплені на голові, і всі вони важко зітхали й стогнали.
Коли Біллі та його шеренга влилися в це річище приниження, з-поза хмар визирнуло сутінкове сонце. Американці займали лише один бік дороги. Та смуга, що вела на захід, гарчала, чмихала і гугоніла від руху машин і техніки, набитої свіжими німецькими резервістами, які рвалися в бій. Вони мали обвітрені, вкриті щетиною обличчя і хижо вищирені зуби, які скидалися на фортепіанні клавіші.
Вони були розцяцьковані кулеметними стрічками, вони пахкали сигарами і жлуктали бухло. Вони раз по раз відривали зубами шматки ковбаси і погладжували свої загрубілі долоні головками гранат.
Якийсь солдат у чорній уніформі вмостився на башті танка і влаштовував п'яний бенкет на свою честь. Звідти він смачно харкав на американців. Один із харчків приземлився на плече Роландові Вієрі і забризкав його обличчя сумішшю слизоти, ковбаси-кров'янки, тютюнової слини і шнапсу.
А Біллі від цього сутінкового сонця відчув напад гострого захвату і піднесення. І що тільки не пропливало перед його очима - і протитанкові пастки, і найновіші машини для знищення людей, і трупи з голими ногами кольору біло-синього мармуру. Отаке.
То припадаючи на ногу, то підстрибуючи, Біллі спрямував свій переповнений приязню погляд на фермерський будинок яскравого бузкового кольору, стіни якого були продірявлені кулями. У перекривлених дверях стовбичив німецький полковник. Поруч із ним стояла нерозцяцькована повія.
Біллі врізався у плече Вієрі, і той став благати: «Дивися під ноги! Дивися під ноги!»
Вони саме піднімалися на пагорб. Коли вони дійшли до його вершини, то вже були не в Люксембурзі. Вони були в Німеччині.
На кордоні було встановлено кінокамеру - треба ж було якось увічнити цей військовий тріумф. Коли Біллі та Вієрі перетинали кордон, двійко цивільних операторів у шубах з ведмежої шкіри згорбилися над камерою. Кілька годин тому в них закінчилася кінострічка.
Один з них навів об'єктив на обличчя Біллі, але одразу ж перевів фокус на дальній план. Там, на самому обрії, в небо здіймався стовпчик диму. Там відбувалася битва. Там помирали люди. Отаке.
Сонце сіло, і Біллі непомітно для себе, то припадаючи на ногу, то підстрибуючи, разом з іншими дістався до залізничної станції. Там усі колії були забиті товарними вагонами. Щойно вони сюди доставили німецьких резервістів, а тепер у них мали запхати військовополонених і потягнути їх углиб Німеччини.
Прожектори навіжено смикалися й розтинали темряву.
Німці розсортували всіх полонених за їхнім званням. Сержантів до сержантів, майорів до майорів і так далі. Неподалік від Біллі зупинився взвод із полковників. В одного з них було двостороннє запалення легенів. Він був у гарячці, і йому паморочилася голова. Залізнична станція з людьми, вагонами й коліями кружляла і ходила ходором довкола полковника, і, щоб хоч якось встояти на ногах, він вперся поглядом в очі Біллі.
Полковник кілька разів зайшовся кашлем, а тоді спитав у Біллі: «Ти один з моїх орлів?» І це був командир, у якого поліг весь його полк, майже чотири з половиною тисячі бійців, більшість з яких, по суті, були ще дітьми. Біллі мовчав. Він ніяк не міг зрозуміти запитання.
«Ти з якого?» - запитав полковник. І він знову зайшовся кашлем. Із кожним вдихом його легені торохкотіли, як цупкий папір на вітрі.
Біллі не міг пригадати, з якого він підрозділу.
«Ти з чотириста п'ятдесят першого?»
«Чотириста п'ятдесят першого чого?» - запитав Біллі.
Відповіді не було. «Піхотного полку», - нарешті вимовив полковник.
«А-а», - сказав Біллі Піліґрім.
Запала ще довша тиша, полковник повільно вмирав, чимраз глибше поринаючи в небуття. І раптом він, захлинаючись мокротою, загорлав: «Хлопці, це я! Буйний Боб!» Саме так він хотів, щоб його величали його солдати - «Буйний Боб».
З тих, хто тепер чув його, ніхто не був з його полку, крім Роланда Вієрі, але той його не слухав. Усе, про що Вієрі міг думати, це про агонію, якої тепер зазнавали його ноги.
Але полковникові ввижалося, що тепер він стоїть перед лавами своїх орлів і звертається до них з прощальним словом. І він каже, що їм усім є чим пишатися, бо поле бою всіяне тілами німців, які тепер шкодують про одне - про те, що вони десятою дорогою не обійшли чотириста п'ятдесят перший полк. А ще він сказав, що як тільки війна скінчиться, він зразу ж запросить до себе в місто Коуді, в штаті Вайомінг, весь полк. Він сказав, що для своїх однополчан запече на рожні своїх найжирніших бичків.
Все це він виголошував, прикипівши поглядом до очей Біллі. Від такого напору в Біллі аж замакітрилося в голові. «Ідіть з Богом, хлопці!» - на повну гучність оголосив він, і це напуття ще довго відлунювало в голові у Біллі. І тоді він сказав: «Якщо вас колись занесе в Коуді, в штаті Вайомінг, скажіть, що ви - до Буйного Боба».
Я був при цьому. Так само, як і мій військовий товариш Бернард В. О'Геар.
Біллі Піліґріма запхали в товарняк разом з іншими рядовими. Він і Роланд Вієрі були розкидані по різні кінці шеренги, тому Вієрі опинився в іншому вагоні того самого поїзда.
В усіх кутках вагона попід самим дахом були віконця для вентиляції. Біллі занесло під одне з таких вікон, і, коли люди почали напирати на нього, він видряпався наскільки міг, щоб звільнити місце для інших. Таким чином його очі опинилися на рівні вікна, і йому було видно інший потяг, який стояв на сусідній колії, в десяти метрах від них.
На кожному вагоні німці синьою крейдою позначали кількість полонених, їхнє звання, країну і день, коли їх було туди повантажено. Інші німці за допомогою залізної арматури, дротів та підручних засобів закріпляли всі скоби й засуви на кожному з вагонів. Біллі чув, як хтось пише щось на стінці його вагона, але він не бачив, хто саме це робить.
Більшість з напханих в його вагон рядових були зовсім зеленими юнаками - практично дітьми. Але один із солдатів, якого відтіснили у той самий кут, де висів Біллі, був колишній волоцюга, і йому було сорок років.
«Це ж хіба голодуха? - звернувся він до Біллі. - Я ще й не так колись голодував. Це - херня».
Через вентиляційне вікно вагона, що стояв на іншій колії, почувся голос. Кричали, що в них хтось помер. Отаке. Чотири охоронці, що стояли поруч, почули його. Ця новина не справила на них ніякого враження.
«Гай-гай, - замріяно похитав один із них головою, - гай-гай».
І ніхто не ворухнувся, щоб відчинити вагон, де був покійник. Зате вони відчинили двері сусіднього вагона, і Біллі Піліґрім був зачарований тим, що йому відкрилося. Там було немов у раю. Там горіли свічки й на полицях лежали гори охайно складених ковдр і покривал. Там стояла польова пічка, на якій пахкала кавоварка. Там був стіл, а на ньому - пляшка вина, буханець хліба і ковбаса. На столі парували чотири тарілки супу.
На стінах там висіли картинки з замками, озерами й гарними дівчатами. Це було пересувне житло залізничної охорони. Її було приставлено постійно охороняти товарняк, який тягали то туди, то сюди. Чотири охоронці піднялися у свій вагон і затягнули за собою двері.
А трохи згодом вони з сигарами в зубах повиходили на платформу, щоб розслаблено погомоніти про те і се своїми густими голосами. Один із них угледів Біллі, який встромив своє обличчя у віконце. Він приязно погрозив Біллі пальцем і наказав йому бути чемним хлопчиком.
Американці з іншої колії знову нагадали вартовим про те, що в них хтось помер. Вартові винесли мари зі свого теплого вагона, відчинили двері того вагона, де був мертвяк, і зайшли всередину. Там було зовсім небагато людей - лише шестеро живих полковників і один мертвий.
Німці витягли небіжчика надвір. То був Буйний Боб. Отаке.
Вночі деякі локомотиви почали перегукуватися, а тоді зрушили з місця. Як на локомотиві, так і на останньому вагоні кожного потяга тріпотів помаранчево-чорний прапор. Це мало подати ворожим літакам знак, що він везе не зброю і не солдатів, а військовополонених.
Війна наближалася до кінця. Локомотиви вирушили на схід наприкінці грудня, а війна мусила припинитися в травні. Всі німецькі в'язниці були переповнені, для військовополонених вже не лишилося ніякої їжі, і зовсім не було пального, щоб зігрівати їх. І, тим не менш, туди тягли ще й цих полонених.
Потяг, у якому був Біллі Піліґрім, найдовший з усіх, що стояли на тій станції, не рухався два дні.
«Це ж хіба чекання? - озвався на другий день волоцюга до Біллі, - я ще й не так колись чекав».