Біллі визирнув у вентиляційне віконце. Всі колії були порожні, лише в найдальшому закутку станції стояв пересувний шпиталь, позначений червоними хрестами. Його локомотив прохопився бадьорим свистком. А локомотив, до якого був причеплений потяг Біллі Піліґріма, так само відповів йому. Це вони так віталися.
Хоча потяг, де тримали полонених, нікуди й не рухався, але вагони так ніколи й не відчинялися. Ніхто з них не мав права виходити аж до часу прибуття на місце призначення. Для охоронців, які проходилися вздовж потяга вперед і назад, кожен вагон був чимось на зразок окремої істоти, яка спочатку споживала харчі й рідину, а тоді випорожнювалася через своє вентиляційне вікно. Через той самий отвір ця істота вряди-годи щось промовляла, а інколи навіть горлала. Всередину поступали вода, глевкий хліб, сир і ковбаса, а назовні виходили сеча, лайно і слова.
Люди, яких було напхано в ці вагони, випорожнювались у сталеві каски, які одразу ж передавали з рук в руки у бік вентиляційного вікна. І ті з них, котрі стояли під вікнами, вихлюпували екскременти назовні. У вагоні для рядових цим займався Біллі. Люди також передавали у бік вентиляторів свої казанки, і вартові наповнювали їх водою. Коли їм подавали їжу, людські істоти замовкали й довірливо тяглися до неї. В такі миті на них любо було дивитися. Вони чесно ділилися всім.
Люди також по черзі то стояли, то лягали. Й тоді ноги тих, хто стояв, нагадували стовпи від парканів, загнані у теплий ґрунт, який без угаву ворушився, зітхав і газував під ними. І цей груповий содом являв собою мозаїку сплячих тіл, притулених одне до одного, як ложки.
Нарешті, потяг спроквола рушив на схід.
Десь там назовні було Різдво. І в цей Святвечір Біллі Піліґрім і волоцюга притулилися один до одного, як ложки. Біллі заснув і знову перенісся в часі до 1967 року, до тієї ночі, коли його викрали і затягли на літаючу тарілку, що прилетіла з Тральфамадору.
У весільну ніч своєї дочки Біллі Піліґрім ніяк не міг заснути. Йому було сорок чотири роки. Весільна церемонія відбулася вдень під строкатим навісом на їхньому подвір'ї. Навіс мав помаранчеві й чорні смуги.
Біллі та його дружина Валенція лежали у своєму широкому ліжку, притулившись одне до одного, мов ложки. При цьому їх лоскотали «Чарівні пальчики», хоча Валенція заснула б і без такого масажу. Тепер вона хропіла, як кабан. Бідна жінка вже не мала ні матки, ані яєчників. Все це їй було видалено під час операції, яку проводив той хірург, який разом з Біллі був співвласником нового готелю «Голідей Інн».
На небі висів повний місяць.
Коли Біллі встав із ліжка, спальня була залита місячним сяйвом. Йому було моторошно. Біллі здалося, ніби він світиться й ніби він весь загорнений у прохолодне й наелектризоване хутро. Він подивився на свої голі ноги. Вони були кольору біло-синього мармуру.
Біллі почовгав сходами на перший поверх. Він знав, що його зараз має викрасти літаюча тарілка. Смуги темряви й місячного світла на сходах нагадували шкіру зебри. Місяць сюди світив через відчинені двері двох дитячих кімнат. Але тепер обидві його дитини повиростали й назавжди вилетіли з родинного гнізда. Біллі штовхали вниз два почуття - жах і відсутність жаху. Жах наказував йому зупинитися. Відсутність жаху казала, що можна йти далі. Він зупинився.
Трохи постоявши, Біллі піднявся в кімнату своєї дочки. Все, що було в шухлядах її комода, тепер валялося на підлозі. Шафа для одягу стояла порожньою. Посередині кімнати в одну велику купу було звалено все, що вона не змогла взяти з собою у весільну подорож. В її кімнату була проведена окрема телефонна лінія. Рожевий, рясно вкритий діснеївською символікою телефон стояв на підвіконні і дивився на Біллі своєю лампочкою. І тут він задзвонив.
Біллі підняв трубку. На іншому кінці хтось п'яним голосом намагався щось сказати. Біллі здалося, що на нього війнув запах із рота п'яниці - суміш отруйного газу з трояндами. Хтось помилився номером. Біллі поклав трубку. На підвіконні також стояла пляшка з-під лимонаду. Його етикетка вихвалялася, що цей напій не містить ніяких споживчих речовин.
Біллі Піліґрім потьопав долі, обмацуючи кожну сходинку своїми босими ногами кольору біло-синього мармуру. Він зайшов на кухню, де промінь місячного світла спрямував його увагу на стіл. Там стояла напівпорожня пляшка шампанського - все, що лишилося після весільної церемонії під строкатим навісом. Хтось заніс її сюди і закоркував. «Ковтни трохи» - здавалося, казала вона Біллі.
Він обережно обома руками витягнув корок. Але той і не збирався вилітати з пляшки. В шампанському вже не було життя. Отаке.
Біллі подивився на годинник, який стояв на панелі газової плити. До появи літаючої тарілки лишалася година, яку він мусив десь перебути. Теліпаючи пляшкою, наче то був дзвоник, Біллі подався у вітальню і ввімкнув телевізор. Він дещо випав з часу і подивився той фільм, який саме тоді йшов по телевізору, спочатку ззаду наперед, а тоді від початку до кінця. То був фільм про американські важкі бомбардувальники часів Другої світової війни і про їхні героїчні екіпажі. Коли Біллі дивився цей фільм назадгузь, то події там розгорталися так:
Безіменний аеродром десь в Англії. Американські літаки, з дірками від куль, з пораненими й убитими, здригаючись, на повній швидкості знялися задом у повітря. Над Францією на них так само хвостами вперед напали німецькі винищувачі, які, мов пилососом, висмоктали з літаків та з їхніх екіпажів усі кулі та набої, котрі в них поцілили. Те саме вони зробили й зі збитими бомбардувальниками, після чого ті злетіли хвостами вперед і приєдналися до свого ескадрону. Далі цей ескадрон позадкував у бік Німеччини і завис над зруйнованим містом, яке було у вогні. Бомбардувальники повідчиняли свої люки, крізь які тепер полинула чудодійна магнітна сила, яка позгрібала всі пожежі й запхала їх у сталеві циліндри, а тоді через люки позасмоктувала ті циліндри в черево бомбардувальників і поскладала їх у бомбові відсіки обабіч люків. У німців, які роїлися долі, також були власні чудодійні машини з видовженими сталевими трубами. І вони ті труби використовували для того, щоб висмоктувати з літаків та їхніх екіпажів скалки від набоїв. Втім, як вони не старалися, серед американців усе ще лишалося багато поранених, і деякі з бомбардувальників були серйозно пошкоджені. Тому над Францією до них знову підлетіли німецькі винищувачі і зробили все, щоб американці летіли далі в новеньких літаках, не кляті й не м'яті.
Коли літаки повернулися на свою базу, то з їхніх відсіків вивантажили всі сталеві циліндри і відправили до Сполучених Штатів Америки, де величезні заводи працювали день і ніч над тим, щоб розібрати ті циліндри на окремі частини і розкласти вибухову суміш на хімічні елементи. І було дуже зворушливо бачити, що цю роботу в основному виконували жінки. Й потім ті хімічні елементи доставляли у віддалені закутки країни до фахівців, які відповідали за те, щоб закопати їх на таку глибину, з якої вони вже ніколи нікому не могли б завдати ніякої шкоди.
Пілоти й екіпажі бомбардувальників повернули свої уніформи і стали старшокласниками. А Гітлер, як Біллі розумів, став немовлям. Якщо дивитися з кінця до початку, то всі люди ставали немовлятами і все людство без винятку було частиною великої біологічної змови, метою якої було створити двох ідеальних людей, яких звали Адам і Єва. Принаймні так він собі це уявляв.
Біллі подивився цю військову кінокартину спершу з кінця до початку, а тоді від початку до кінця. Більше він не міг зволікати: час було йти на подвір'я на зустріч з літаючою тарілкою. І він туди пішов прямо по газону, чавлячи хрустку й соковиту траву своїми ногами кольору біло-синього мармуру. Він на мить зупинився і сьорбнув вичахлого шампанського. Його зуби звело від перецукреного лимонадного смаку. Він не підводив угору очей, хоча й знав, що якраз над ним зависла літаюча тарілка з Тральфамадору. Ще трохи і він її побачить як ззовні, так і зсередини, і він також скоро - дуже скоро! - побачить, звідки вона сюди прилетіла.
Десь у нього над головою подала голос сова. Але насправді то була зовсім не сова, а літаюча тарілка з Тральфамадору, і вона пересувалася як у просторі, так і в часі. От чому Біллі Піліґріму здалося, що вона виринула нізвідки і зненацька. Десь гучно загавкав великий собака.
Тарілка мала тридцять метрів у діаметрі, і вздовж її периметра були розташовані ілюмінатори, крізь які, пульсуючи, лилося фіолетове світло. Єдиний звук, що походив від неї, нагадував пісню сови. Ця пісня злітала на Біллі, ширяла над ним і загортала його в циліндр пульсуючого фіолетового світла. І тут раптом почувся звук, який нагадував вологий поцілунок. Це відчинився герметичний люк насподі літаючої тарілки. І звідти виповзла гвинтова драбина, яка, мов чортове колесо, була оторочена вогниками.
Біллі втратив контроль над своїм тілом, бо в нього поцілив компактний паралізатор волі, вистромлений з одного з ілюмінаторів. Він відчув потребу схопитися за нижню сходинку покрученої драбини й не став опиратися цьому бажанню. Драбина перебувала під потужним електричним струмом, тому Біллі вже не зміг відірвати від неї рук. Його затягли всередину і зачинили під ним двері люка. Й тільки тоді драбина згорнулася і відпустила його. Після цього мозок Біллі нарешті запрацював знову.
Всередині герметичного люка було два вічка, а в них світилися два жовті ока. На стіні висів динамік. Мешканці Тральфамадору не мали голосових зв'язок. Вони спілкувалися між собою за допомогою телепатії. З Біллі вони спілкувалися через комп'ютер, до якого був приставлений електричний орган, який міг відтворювати будь-який звук земної мови.
«Вітаємо вас, містере Піліґрім, у себе на борту, - оголосив динамік. - Які будуть запитання?»
Біллі облизав губи, трохи подумав і нарешті запитав: «Чому саме мене?»
«Всі мешканці Землі, містере Піліґрім, ставлять таке запитання. Чому саме вас? А чому ми, дозвольте спитати вас? Чому те, чому це? Тому що так склалося. Чи ви колись бачили комах, застиглих у бурштині?»
«Так». Він, між іншим, мав у своєму офісі прес-пап'є, яке являло собою кульку полірованого бурштину з трьома застиглими сонечками всередині.
«От так і ми з вами, містере Піліґрім, застигли в бурштині цієї конкретної миті. І тут немає місця для чому».
І тут вони випустили в атмосферу снодійний газ, і Біллі поринув у сон. Його перенесли в окрему камеру і прив'язали до шезлонґа, який вони вкрали зі складу універмагу «Сіерс Робак». Весь трюм літаючої тарілки було забито крамом, який вони поцупили, щоб відтворити у тральфамадорському зоопарку типове житло землянина і помістити туди Біллі.
Тарілка піднялася над Землею і рвонула з таким прискоренням, що тіло сплячого Біллі перекрутило, обличчя перекосило, його було висмикнуто з часу й закинуто назад у війну.
Коли він опритомнів, то був уже не на літаючій тарілці, а в товарному вагоні, який перетинав Німеччину.
Як тільки хтось із військовополонених підводився з підлоги, на його місце одразу лягав хтось інший. Біллі розраховував, що він також зможе зараз лягти. Йому так хотілося покуняти. Всередині була повна темрява, і назовні вагона, який, як здавалося, рухався зі швидкістю три кілометри на годину, також була непроглядна тьма. Три кілометри на годину - вдень і вночі. Там, де був стик і одна рейка переходила в другу, під вагоном щось клацало. Тоді минав рік, і колеса долали черговий стик, і під вагоном щось знову клацало.
Їхній потяг часто зупинявся, щоб пропустити важливіші ешелони, які, не гальмуючи, з шаленим гуркотом неслися повз них. А ще їхній потяг робив зупинки під кожною в'язницею, і тоді від нього відчіпляли по кілька вагонів. Так він тягнувся Німеччиною і ставав усе коротшим і коротшим.
І Біллі почав дуже м'яко сповзати на підлогу, все ще тримаючись за ту балку, на якій від провисів весь цей час. Його єдиним бажанням було, не дай Боже, не потурбувати тих, хто вже там лежав. Для нього чомусь було дуже важливо, щоб, коли він опиниться на підлозі, його там ніхто не помітив і не відчув. Чому саме - того він вже не пам'ятав. Аж тут йому про це нагадали.
«Піліґрім, - озвався солдат, до якого мостився Біллі, - це ти?»
Біллі не відповів, лише дуже чемно примостився й заплющив очі.
«А щоб тебе, - лайнувся той, - це таки ти!» Він підвівся й обмацав Біллі. «Якого ти тут заліг?! Ану чеши звідси!»
Тепер і Біллі підвівся, зовсім розчавлений і доведений до сліз.
«Іде геть звідси! Я хочу спати!»
«Заткніться!» - крикнув на це їхній сусід.
«Нехай Піліґрім забереться звідси, тоді я заткнуся».
І от Біллі звівся на ноги і знову вхопився за свою балку. «А де ж мені спати?» - запитав він тихим голосом.
«Не поруч зі мною».