І це кабаре хвацьким маршем потяглося геть із депо, через залізничну браму, прямо на вулиці Дрездена. Й зіркою цього параду був Біллі Піліґрім. Він крокував на чолі колони. На хідниках зібралися тисячі людей, які поверталися додому з роботи. Всі вони мали водянисті тіла і шкіру, що за своїм кольором нагадувала віконну замазку. І це було не дивно, тому що останні два роки вони харчувалися добре, якщо картоплею.
І все, на що вони могли сподіватися від життя, це щоб сьогоднішня погода була терпима. Аж тут раптом їм подарували таку розвагу.
Біллі не дуже дивився в очі людей, для яких він був посміховиськом. Він був повністю зачарований архітектурою міста. Грайливі купідони оплітали вікна гірляндами. З карнизів, прикрашених буйними квітами, на Біллі позирали шибеники-фавни та голі німфи. Між сувоїв, мушель і стебел бамбука гоцали кам'яні мавпи.
Біллі, переповнений спогадами про майбутнє, знав, що не мине й тридцяти днів, як це місто буде спочатку потрощене на друзки, а тоді спалене дощенту. Він також знав, що більшість із тих, котрі тепер стоять і вирячують на нього очі, невдовзі помруть. Отаке.
Маршируючи, Біллі весь час ворушив руками й бабрався у своїй муфті. Його пальці намагалися у теплій темряві цієї куцої одежини, за підкладкою пальтечка, яке колись належало крихітному імпресаріо, намацати дві грудки і зрозуміти, що воно таке. Кінчики його пальців дісталися за підкладку і з усіх боків обмацували обидві грудки. Одна з них скидалася на горошину, а друга - на підкову. На людному перехресті парад зупинився. На світлофорі засвітилося червоне світло.
На тому перехресті, на самому краю хідника стояв місцевий хірург, який весь день не виходив з операційної. Він був цивільним лікарем, але поставою скидався на військового. Йому вже довелося служити під час обох світових воєн. Побачивши Біллі, він обурився, особливо після того, коли дізнався від охоронців, що Біллі - американець. Він вважав, що це вбрання є ознакою жахливого несмаку, і підозрював, що Біллі, мабуть, довелося стати на голову, щоб вирядитися в таке.
Хірург добре розмовляв англійською і він сказав Біллі: «Я так розумію, що для вас війна - це нагода посміятися».
Біллі немов крізь густий туман подивився на хірурга. Він тепер не тямив, де він і що він. Він і гадки не мав, що хтось міг подумати, ніби він клеїть дурня. Цей костюм, звичайно, йому підкинула сама Доля. Доля і рештки потягу до виживання.
«І ви розраховували, що це нас розсмішить?» - запитав його хірург.
Цим запитанням хірург намагався кинути йому виклик. Для Біллі ж уся ця ситуація виглядала як повна таємниця. Він з усіх своїх сил чесно старався бути до всіх приязним, але біда в тому, цих сил у нього було, як кіт наплакав. І тут його пальці, нарешті, видобули з підкладки дві мініатюрні речі, які туди завалилися. І він вирішив показати хірургові, що саме він там знайшов.
«Ви думали, що ми будемо в захваті від вашої клоунади? - гнув своєї хірург. - Ну що, ви тепер пишаєтеся собою? Тим, як ви тут представляєте всю Америку?»
Біллі витягнув руку з муфти і простягнув її під самий ніс хірурга. На його долоні вилискували дві речі - діамант у два карати і маленький зубний протез. Цей протез являв собою огидний ювелірний виріб срібно-перламутрового й помаранчевого кольорів. Біллі розплився у щирій усмішці.
Парад, спотикаючись, посмикуючись і погойдуючись, дістався до воріт дрезденської бойні і закотився всередину.
Останнім часом на цій бойні нічого не відбувалося. Майже всю рогату худобу, яка водилася в Німеччині, вже давно забили, спожили і вивели з організму люди, більша частина з яких була солдатами. Отаке.
Американців завели у п'ятий корпус на території бойні. Ця будівля являла собою бетонно-блочний куб із розсувними воротами спереду і ззаду. Її збудували як хлів для свиней, яких звідси відправляли на забій. А тепер це місце було відведено під житло для сотні американських військовополонених. Тут були нари, дві пічки і кран з водою. За цим блоком містився нужник, що являв собою паркан, під яким стояли відра.
На вході до барака висів його номер. Це була цифра п'ять. Перш ніж запустити американців усередину, їхній єдиний англомовний вартовий наказав їм запам'ятати свою нову адресу, на той випадок, якщо вони колись заблукають у місті. Ось ця адреса: «Schlachthof-fьnf». Schlachthof означало Бойня. Fьnf означало відому всім цифру п'ять.
За двадцять п'ять років після того в аеропорту міста Іліума Біллі Піліґрім сів у літак. Він знав, що цей літак має невдовзі розбитися, але Біллі не хотів нікому казати про це, щоб із нього не сміялися. Крім Біллі, там ще було двадцять вісім оптометристів. Вони замовили цей літак, щоб разом прибути на з'їзд оптометристів у Монреалі.
Його проводжала дружина Валенція, а позад нього сидів його тесть Лайонел Мербл, за всіма правилами пристібнутий ременями до свого сидіння.
Лайонел Мербл був машиною. Тральфамадорці, як відомо, твердять, що всі істоти та рослини, які населяють Всесвіт, є машинами. І вони щиро дивуються, чому ця думка так ображає багатьох землян.
За склом залу чекання стояла машина Валенції Мербл-Піліґрім, яка махала Біллі рукою і наминала черговий шоколадний батончик.
Літак м'яко і вправно знявся в повітря. Ця мить була побудована саме так. На борту перебував аматорський вокальний квартет, й усі четверо його учасників теж були оптометристами. Вони називали себе «ЧОМами», й ця назва була скороченням від слів «Чотириокі мудлони».
Коли літак набрав висоту, машина, якою був тесть Біллі, попросила, щоб квартет заспівав його улюблену пісню. Ті знали, про що йдеться, і радо затягли її. В ній були такі слова:
Біллин тесть реготав і реготав, до повної нестями, і благав, щоб квартет виконав ще одну польську пісню, яку він також дуже полюбляв. То була пісня пенсильванських шахтарів, і вона починалася так:
До речі, про поляків. Біллі Піліґрім став колись свідком того, як привселюдно повісили одного поляка. Це сталося приблизно на третій день після того, як Біллі потрапив до Дрездена. Він тоді на світанку разом з іншими полоненими йшов на роботу, і біля футбольного поля Біллі побачив шибеницю, довкола якої зібралося трохи людей. Той поляк працював на фермі у німця, і його повісили за те, що він вступив у статеві стосунки з німецькою жінкою. Отаке.
Біллі знав, що їхній літак має ось-ось розбитися, тому він заплющив очі і полинув у часі в 1944 рік. Він знову опинився на фронті в Люксембурзі, разом із трьома мушкетерами. Роланд Вієрі схопив його за барки, трусив щосили й дубасив головою об дерево.
«Ви, хлопці, йдіть далі без мене», - сказав Біллі Піліґрім.
У літаку вокальний квартет саме співав пісню «З тобою, Неллі, і ніч коротка», коли літак врізався у верхівку Кленової гори у штаті Вермонт. Загинули всі, окрім Біллі та другого пілота. Отаке.
Першими на місці авіакатастрофи опинилися молоді австрійці, що працювали інструкторами на славетному лижному курорті біля підніжжя гори. Оглядаючи тіла потерпілих, вони розмовляли між собою німецькою мовою. На них були чорні маски з прорізами для очей і червоні плетені шапки. Вони скидалися на тих клоунів, які мастили собі обличчя сажею, щоб скидатися на негрів, бо це колись викликало в публіки здоровий сміх.
У Біллі був проламаний череп, але він ще був при тямі. Він не розумів, де він. Біллі ворушив губами, і один з клоунів приставив вухо до його рота, щоб почути його передсмертні слова.
Біллі ж подумав, що цей клоун має якесь відношення до Другої світової війни, тому він йому прошепотів свою адресу: «Schlachthof-fьnf».
Біллі на великих санчатах спустили з Кленової гори. Клоуни линвами припнули його до санчат і високими голосами, дзвінко виспівуючи свої тирольські йодлі, подавали сигнал іншим лижникам, і ті одразу ж розступалися перед ними. Вже біля самого підніжжя гори лижня впиралася у стовпи підйомника й мусила обходити їх. Біллі побачив над собою багато молодих людей у яскравих лижних костюмах, масивному взутті та окулярах. Всі вони були по самі вуха обліплені снігом і повільно піднімалися вгору, погойдуючись у жовтогарячих підвісних сидіннях. Він припускав, що, мабуть, це Друга світова війна вступила в нову, захоплюючу фазу. І він нічого не мав проти того. Та й взагалі, якщо розібратися, ніщо ніколи не викликало у нього ніяких заперечень.
Його доправили в маленьку приватну лікарню. З Бостона прибув відомий нейрохірург, який три години оперував Біллі. Після того він два дні пробув у непритомному стані, під час якого йому ввижалися мільйони речей, і деякі з цих речей були пов'язані з реальністю. Зокрема, те, що стосувалося подорожей у часі. Там усе було правдою.
І однією з таких правдивих речей був той перший вечір, який він провів на бойні. Біллі та бідолаха Едґар Дербі штовхали порожню двоколісну тачку проходом, обабіч якого стояли колись загорожі для худоби. Вони рухалися в бік спільної кухні, де мусила відбутися вечеря для всіх в'язнів. Їхнім охоронцем був шістнадцятирічний німець Вернер Ґлюк. Вісь тачки була щедро змащена жиром забитих тварин. Отаке.
Сонце щойно сіло, і його відблиски підсвічували місто. В давно спорожнілому загоні для худоби було щось по-сільському ідилічне, і місто, яке височіло над ним, скидалося на похилі скелі. Все місто було затемнене на випадок бомбардування, тому Біллі не зміг побачити, як Дрезден поринає в найвеселішу з усіх ігор, на які тільки здатне велике місто в сутінках, коли в ньому один за одним запалюються вогні. Тоді всім, хто таке бачить, здається, що це їм хтось безтурботно підморгує.
Там навіть була повноводна річка, яка могла б відбивати ті вогні. Можна лише уявити, як гарно виглядали б ті нічні підморгування. Це була Ельба.
Юний охоронець Вернер Ґлюк був родом із Дрездена. Він ще ніколи не бував на бойні, тому не знав, де тут у них кухня. Він був високий і хирлявий, точно як Біллі, який міг би бути його старшим братом. Цікаво, що насправді вони таки були далекими родичами, хоча ніхто з них про це ніколи так і не дізнається. Ґлюк був озброєний важелезним мушкетом, однозарядним музейним експонатом, який мав восьмигранний приклад і довгий відполірований ствол. До мушкета був причеплений багнет, який нагадував видовжену спицю для плетіння. Той багнет не мав ринви для крові.
Ґлюк попереду своїх полонених зайшов до будинку, в якому, як він припускав, мусить бути кухня, і відчинив розсувні двері. Однак кухні там не було. Там містилася роздягальня, за якою була душова, через що все приміщення було наповнене густою парою. У цих випарах стояло десь із тридцять голих дівчат підліткового віку. Це були німецькі біженки, які прибули сюди з Бреслау, нині польського міста Вроцлава, яке зазнало нищівного бомбардування. Вони щойно дісталися до Дрездена, в якому й без того не було проходу від біженців.
І ось ці дівчата стояли голяка, ні від кого не приховуючи свої інтимні частини тіла. Аж тут двері розчахнулися, і Ґлюк, і Дербі, і Піліґрім - зовсім зелений солдатик, і бідолаха шкільний вчитель, І клоун у тозі та срібних черевиках вирячилися на них. Дівчата завищали. Вони прикрили, що змогли, руками, і повернулися спинами, й зробили все, що годиться робити в таких випадках, і від того їхня краса стала ще помітнішою.
Вернер Ґлюк, який ще ніколи не бачив голої жінки, поспішив зачинити двері. Біллі теж ніколи такого не бачив. А для Дербі в тому не було нічого нового.
На той час, коли ці три дурні нарешті знайшли їдальню, яка обслуговувала обідами тих, хто працював на бойні, всі вже подалися в казарму, окрім жінки-кухарки, що ніяк не могла дочекатися їх. Це була вдова, і її чоловік загинув на війні. Отаке. На ній був халат і кухарська шапочка. Вона також поспішала додому, хоча там на неї ніхто й не чекав. Перед нею на оцинкованій робочій поверхні лежали її білі рукавички. Для американців вона тримала два бідони з супом Із концентрату. Бідони побулькували на маленькому вогні. На полиці також лежали буханці житнього хліба.
Вона запитала у Ґлюка, чи не здається йому, що він ще занадто молодий, щоб служити у війську. І Ґлюк погодився.
Вона спитала в Едґара Дербі, чи не здається йому, що він занадто старий, щоб служити у війську. Й Дербі погодився.
І, нарешті, вона запитала у Біллі Піліґріма, що саме він собою символізує, і Біллі сказав, що не знає. Він лише намагався зігрітися.
«Всіх справжніх солдатів вже повбивали», - сказала вона. І це була правда. Отаке.