Іншою правдивою річчю, яку Біллі бачив, коли у Вермонті перебував у непритомному стані, була та робота, яку він та інші полонені мусили виконувати у Дрездені впродовж місяця, який лишався до повного знищення міста. Вони мили вікна, замітали підлоги, чистили вбиральні і на фабриці, що виробляла солодовий сироп, пакували слоїки в коробки і заклеювали їх. Цей сироп містив багато вітамінів та мінеральних речовин, і його виробляли для вагітних жінок.
Сироп нагадував рідкий мед, який мав вуджений присмак, і всі, хто працював на тій фабриці, цілий день крадькома прикладалися до нього. Вони не були вагітні, але їм також були потрібні вітаміни та мінеральні речовини. У свій перший робочий день Біллі, на відміну від багатьох інших американців, не прикладався до сиропу.
Біллі приклався до сиропу на другий день. Ложки були притирені де тільки можна - на карнизах, по шухлядах, за батареями та в інших схованках. Вони туди потрапили, коли тих, що прикладалися до сиропу, наполохали чиїсь кроки. Лизькання сиропу вважалося злочином.
На другий день Біллі, прибираючи за батареєю, просунув руку в бік стіни і намацав там ложку. За спиною у нього охолоджувався чан Із сиропом. Побачити, що саме робить Біллі, міг лише бідолаха Едґар Дербі, який тоді з-назовні мив вікно. Це була столова ложка. Біллі занурив її в чан, покрутив туди-сюди так, що з того вийшов м'який масний льодяник. Не довго думаючи, він встромив його собі в рот.
Минула мить, перш ніж кожна клітина його тіла вихлюпнула на Біллі всю свою скажену вдячність і вибухнула бурхливими оплесками.
По той бік вікна хтось соромливо постукав у скло. То був Дербі, який усе бачив. Йому теж хотілося сиропу. Біллі зробив і для нього льодяник. Він одчинив вікно і встромив льодяник у вдячну пащеку бідолахи Дербі. Наступної миті з очей Дербі бризнули сльози. Біллі притьмом зачинив вікно і сховав липку ложку за батарею. Коридором хтось ішов.
За два дні до того, як Дрезден було знищено, на бойню до американців завітав один дуже цікавий гість. То був Говард-В. Кемпбелл-молодший, американець, який став нацистом. Це був той самий Кемпбелл, який написав брошуру про те, що американські військовополонені поводяться, як бидло. Він сюди прийшов не для того, щоб і надалі досліджувати цю тему. На цій бойні він був для того, щоб вербувати охочих до німецької військової частини, яка називалася «Вільний американський корпус». Це була його ідея, і він був командиром цього війська, яке за задумом мусило воювати на російському фронті.
Зовні Кемпбелл нічим не вирізнявся, але на ньому була імпозантна військова форма, яку він сам розробив і скроїв. Вона складалася з білого крислатого ковбойського капелюха і чорних ковбойських чобіт, розцяцькованих свастиками та зірками. Він також мав тугі сині панчохи, що переходили нагорі в комбінезон. Жовті смуги з обох боків розтинали це вбрання від пахв до щиколоток. На плечі в нього був шеврон - профіль Авраама Лінкольна на блідо-зеленому тлі. Він також мав широку нарукавну пов'язку червоного кольору, на якій посеред білого кола зависала синя свастика.
І тепер, стоячи в бетонному свинарнику, він пояснював символічне значення своєї нарукавної пов'язки.
Всі нутрощі Біллі Піліґріма аж горіли від печії, бо він весь свій робочий день крадькома прикладався до солодового сиропу. Від цієї печії його очі були зволожені слізьми, і це пояснює, чому він сприймав Кемпбелла немов через акваріум, наповнений морською водою.
«Синє - це колір американського неба, - навчав усіх Кемпбелл. - Біле - це наша раса першопроходців, яка освоїла весь континент, осушила болота, розчистила ліси, побудувала дороги й мости. А червоне - це кров наших американських патріотів, яку вони роками так радо проливали».
Публіка, до якої звертався Кемпбелл, тихо покунювала. Вона щойно відпрацювала повний день на фабриці сиропів, а тоді холодом довго марширувала через усе місто, щоб, нарешті, опинитися у цій бетонці. Вона була худа, підголоджена і дивилася на світ порожніми очима. На її шкірі почали буяти червоточини виразок і прищів. Те саме робилося і в її роті, горлі та в кишках. Солодовий сироп, який ця публіка полизькувала на фабриці, містив лише кілька з тих вітамінів та мінеральних речовин, які потрібні кожному землянинові.
І тепер Кемпбелл обіцяв, що всі ті американці, які запишуться до Вільного американського корпусу, одразу ж матимуть їжу - відбивні, картоплю-пюре з підливою і яблучний пиріг. «Тільки-но ми розіб'ємо росіян, - пообіцяв він, - всі ви одразу як репатріанти потрапите до Швейцарії».
Публіка мовчала.
«Все одно, рано чи пізно, але вам доведеться воювати з комуністами, - продовжив Кемпбелл. - Тож чи не краще покінчити з ними вже зараз?»
І тут стало ясно, що Кемпбелл на це своє запитання все ж таки одержить відповідь. Бідолаха Дербі, приречений шкільний учитель, долаючи неміч, зіп'явся на ноги і виголосив, мабуть, найнатхненнішу, сповнену гідності й сили, промову всього свого життя. У цій книжці майже немає героїчних персонажів та двобоїв між добром і злом через те, що більшість людей, які тут опинилися, потерпають від хвороб і почуваються безпорадними жертвами потужних та непідвладних їм сил. Як не крути, а війна вчить людей того, як небезпечно і безглуздо бути героїчними персонажами. Але в цю мить старий Дербі був справжнім героєм.
Він стояв, немов п'яниця-забіяка з якоїсь корчми. Його очі дивилися в землю. Туго стиснуті кулаки захищали корпус і були готові до бою, чекаючи на команду голови. Нарешті, Дербі підвів голову і назвав Кемпбелла гадиною. І одразу ж виправив себе. Гади, сказав він, не можуть не бути гадами, а Кемпбелл сам вибрав, ким йому бути, тому він набагато мерзенніший за змію чи пацюка або навіть за кровопивцю-кліща.
Кемпбелл криво посміхнувся.
Дербі з глибоким почуттям згадав про американську систему, яка дає людям свободу і справедливість, і рівні можливості, і права для всіх. І він сказав, що в нас немає такої людини, яка б не вважала за честь покласти своє життя за такі високі ідеали.
Він також сказав, що американці та росіяни - це як брати, і ці два великі народи розчавлять нацизм, який є хворобою, що мало не загарбала весь світ.
Тужно завили сирени дрезденської повітряної тривоги.
Американці, їхня охорона та Кемпбелл спустилися в лунке бомбосховище. Воно було розташоване прямо під бойнею і являло собою видовбаний у скелі льох, де тримали туші. Туди вели залізні сходи, що починалися і кінчалися залізними дверима.
В льосі ще лишилося кілька туш корів, овець, свиней і коней, які подекуди звисали з залізних гаків. Отаке. Судячи з кількості порожніх гаків, це приміщення було розраховане на тисячі забитих тварин. Тут було завжди холодно, тому не було потреби в холодильниках. Замість лампочок горіли свічки. Стіни були побілені, й пахло карболкою. Вздовж стін стояли лави. Американці посунули туди І, перш ніж усістися, змахнули тиньк, який облущився на сидіння.
Говард-В. Кемпбелл-молодший, так само, як і варта, залишився стояти. Він розмовляв з охоронцями бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав багато німецькомовних п'єс і віршів, які мали великий успіх, і він був одружений з відомою німецькою акторкою, яку звали Резі Норт. Її було вбито в Криму під час концерту, коли вона виступала перед військами. Отаке.
Та ніч минула без пригод. Це наступної ночі під час бомбардування загинуло сто тридцять тисяч мешканців Дрездена.
Отаке. У льосі Біллі задрімав. І у своєму напівсні він знову слово в слово, рух за рухом повторив усю ту суперечку з дочкою, про яку тут уже йшлося.
«Тату, - сказала вона, - так що ж нам з тобою робити?» Ну і так далі. «А знаєш, кого я могла б убити, не змигнувши оком?»
«Кого б ти могла вбити?» - запитав Біллі.
«Твого Кровера Тріске».
Кровер Тріске, звичайно, був - і лишається - автором науково-фантастичних книжок. Біллі не лише прочитав десятки творів Тріске, але й подружився з ним, наскільки це було можливо, бо Тріске - дуже неприязна людина.
Тріске живе в місті Іліумі, де він знімає підвал, десь за пару миль від розкішного будинку Біллі Піліґріма. Тріске вже не пам'ятає, скільки романів він написав - штук, може, сімдесят п'ять, не менше. Жоден із них не приніс йому грошей. Щоб звести кінці з кінцями, він займається тим, що керує доставкою місцевої «Іліумської газети», наймає хлопчиків, які розносять свіжі номери передплатникам, і при цьому залякує, підмащує і обраховує малечу.
Біллі вперше побачив його в 1964 році. Якось, їдучи Іліумом, він намагався зрізати кут і заїхав у підворіття, де його кадилак заблокувала купа пацанів з велосипедами. Попереду відбувалося щось на зразок зборів. Якийсь чоловік з довгою бородою струнчив дітей. З його жестикуляції було видно, що він - боягуз, з яким небезпечно мати справу, але що свою роботу він знає і дбає про неї. Кроверові Тріске тоді було шістдесят два роки. Він накручував хлопців, щоб ті піднімали свої ледачі сраки і втюхували своїм грьобаним передплатникам ще й недільне видання. Він ще сказав, що той, хто протягом наступних двох місяців збере найбільше недільних передплатників, одержить охиренну премію - безкоштовну подорож на острів Мартас-Віньярд у штаті Массачусетс. Сюди входить дорога, проживання, харчі, все про все, на три особи, на переможця та його батьків.
Ну і тому подібне.
Один із пацанів був насправді дівчинкою. Вона стояла, роззявивши рота, бо ніколи до того не чула нічого подібного.
Для Біллі в маніакальному обличчі Тріске було щось до болю знайоме, адже він бачив його на стількох книжкових обкладинках. Але отак несподівано зіткнувшися з цим обличчям у підворітті рідного міста, Біллі ніяк не міг пригадати, де саме воно йому траплялося. Біллі подумав, що, мабуть, цей тицьнутий проповідник зустрічався йому в Дрездені. Бо Тріске й тепер скидався на військовополоненого.
Аж тут раптом дівчинка, яка розносила газети, підняла свою руку. «Пане Тріске, - запитала вона, - а чи можна мені буде, якщо я виграю, взяти з собою ще й сестричку?»
«Ага, січас, - відповів Кровер Тріске. - Гроші, вони на деревах не ростуть».
До речі, Тріске колись написав книжку про дерево, на якому росли гроші. На ньому замість листя шелестіли двадцятидоларові купюри. Замість цвіту духмяніли урядові облігації, а замість плоду з усіх гілок звисали діаманти. Це дерево притягало до себе людей, які тут-таки, під ним, вбивали одне одного, і ті, що полягли, ставали першокласним добривом.
Отаке.
Біллі Піліґрім запаркував свій кадилак у підворітті і терпляче чекав кінця зборів. Коли всі розійшлися, біля Тріске все ще лишався один хлопець. Він хотів кинути цю роботу, бо вона була заважка, а платня зовсім мізерна як на такий ненормований робочий день. Тріске це дуже не сподобалося, бо, якщо хлопець піде геть, йому самому доведеться розносити газети, аж доки він не знайде якогось іншого дурника.
«Хто ти такий? - пхикнув Тріске і нахилився над хлопцем. - Якийсь чудо-бздич природи?»
«Чудо-бздич природи» - це також була назва однієї з його книжок. У ній ішлося про робота, в якого завжди смерділо з рота, але після того, як його галікоз (тобто хвороба, яка в побуті часто проходить як «сморід із рота») було вилікувано, у нього одразу з’явилися друзі та подружки. Але цінність цієї книжки полягала в тому, що її було написано в 1932 році, і в ній автор уже тоді передбачив широке використання напалму (тобто горючого желеподібного нафтопродукту) на людях.
На них його скидали з літаків. І це робили роботи. Вони були позбавлені совісті, і в них не було ні бортових систем, ні якихось інших приладів, які б дозволяли їм реєструвати, що саме відбувається з людьми, яких бомбардують напалмом.
Головний персонаж цього роману хоча і був роботом, але зовні нічим не відрізнявся від людини. Він розмовляв, танцював і робив усе, що треба, наприклад, гуляв з дівчатами. І ніхто не ображався на нього за те, що він скидає на людей горючий желеподібний нафтопродукт. Разом з тим, за той сморід із рота всі ставилися до нього з осудом. Але після того, як він цю халепу вилікував, кожен схотів йому бути і другом, і кумом.