Клеркенвельські оповіді - Питер Акройд 3 стр.


— Можливо, разом із кров'ю ви втратите частину споминів, — сказав він їй. — Розчісуйтеся щоранку гребенем зі слонової кістки, бо ніщо не відновлює пам'ять краще. Волоські горіхи шкідливі для пам'яті. А ще цибуля. Тож уникайте їх. Не ночуйте вдома у рудоволосої чи червонолицьої людини.

— На те є сестра Ідонея, — мовила Клариса.

Лікар не зрозумів, що вона має на увазі, та обернувся до монастирського капелана, який стояв у кутку.

— У неї біла шия — ознака блудства, — прошепотів він. — Ви чули її гази?

Однак попри всі застережні заходи Губерта Джонкінса, тієї ночі Кларисі не спалося. Вона прокинулась у час утрені та на очах у всіх, хто зібрався на хорах, почала мести церковний неф, пророкуючи нищення й руїну самого монастиря. Також вона вигукувала, що всі церкви в Англії буде потрощено та стерто з лиця землі.

Чутки про її пророцтва незабаром вийшли за абатські мури й досягли міста, де в часи неспокійного правління слабкого, нікчемного короля її віщуванням із готовністю повірили. Деякі називали її шаленою черницею Клеркенвеля, але багато хто шанував її як блаженну. Єпископський екзорцист провів із нею кілька бесід, але вона справила на нього враження особи роззявкуватої та суперечної.

— Але дама Агнеса каже, що тобі сняться лише прокляті Принаймні, так ти їй сказала.

— Я не можу більше обговорювати цю тему. Я вчу свою пісню, але не знаю нотної грамоти.

І вона знову почала волати до Покутниці.

Під час іншої зустрічі вона передрекла вогонь і меч, але наступної ж миті заголосила про прийдешню благодать. Екзорцист не зміг розтлумачити її слів; єдиною його порадою було зачинити її в монастирі та в жодному разі не дозволяти залишати його стіни.

Через три тижні після замітання церкви на вулицях заговорили про черговий надзвичайний випадок. Раптом в абатстві почули гучні та протяжливі крики канторки. Коли всі збіглися до капітулу, де вона стояла, то побачили кількох черниць, які лежали на підлозі, розкинувши руки у формі хреста; навкруг по колу стояли дерев'яні та кам'яні фігурки Діви з запаленими свічками між ними. Монашки глухими голосами виспівували антифон «Media vita in morte sumus»; канторці здалося, що вони співають сумнозвісний гімн «Revelabunt celi miquitatem ludi», котрий використовувався як закляття. Тому вона й закричала. Тоді одна черниця підвелася на ноги та жбурнула у своїх допитливих і переляканих сестер свічкою; інша тричі вкусила світоч із оситняку на знак прокляття. Побоюючись що невдовзі вся община стане одержимою, абатиса наказала замкнути всіх винуватиць у підвалах.

Саме наступного після цього неприємного інциденту ранку дама Агнеса де Мордон увійшла до писаного покою з сестрою Ідонеєю та назвала Кларису «матір'ю брехні».

— Ти завдала нам багато прикрості, — продовжила вона. — Немовби поміж нами пробігайся свині.

Клариса пильно подивилася на груди Агнеси.

— Кільце на черниці — мов кільце у свинячій рийці.

Абатиса стримала бажання огріти дівчину по голові.

— Ти оступаєшся у словах своїх, Кларисо. Ти хибиш.

— Ні. Я на твердій землі.

— Тоді молися про своє спасіння, донько моя.

Тут Клариса впала на коліна.

— Благаю Марію, Святу Богородицю, аби п'ять ран її единородного Сина явилися знову.

Агнеса глянула на неї з неприязню. Вона підозрювала, що в поведінці юної черниці криється чимало хитрощів, але довести цього не могла.

— Вони з'являться у п'яти ранах міста, коли воно буде піднесено в благодать.

— Ти мовиш із темниці.

— У Лондоні буде п'ять вогнів і п'ять смертей. — 3 цими словами Клариса, не підіймаючись із колін, почала співати: -

На настійні прохання дами Агнеси Роберт Брейброк, єпископ Лондонський, викликав Кларису до свого палацу в Оль-дерменбері. Роберт був церковником, що розбагатів на бенефіціях, дужим і рум'яним чоловіком, який славився своїми нападами ярої люті. Він змусив черницю чекати в кам'яній комірці біля великої зали, куди, годиною пізніше, її привели до нього на аудієнцію. Він умочував пальці в миску з трояндовою водою.

Двоє каноніків, що привели її, поспішно залишили залу. Вони стояли під дверима в коридорі з того боку, але не чули розмови — тільки один раз до них донісся сміх.

Коли єпископ і монашка вийшли, рука Роберта Брейброка лежала в неї на шиї.

— Розумна дитина чекає, — сказав він їй.

— Розумна дитина знає власного батька, — відповіла вона.

— Пам'ятай, Кларисо, тепер твій батько — я.

Одного непогідного ранку через тиждень після бесіди сестри Клариси з Робертом Брей-броком, єпископом Лондонським, випадковий спостерігач міг би побачити фігури двох чоловіків, що міряли кроками клуатр Св. Варфоломія Великого, пріоратської церкви Смітфілда. Вони були захоплені серйозною розмовою і швидко переходили від колони до колони. Один був одягнений у чорну мантію й каптур ченця-авґустинця; на другому була простора одежа з клаптевої шкіри, круг якої обмотаний пасок із символами його ремесла — швайкою та ножівкою. За ними йшов третій, молодший, чоловік із опущеною головою. Можливо, спостерігача «збентежив би той факт, що хоча він ішов просто за ними, вони начебто не помічали його. Звався він Гамо Фулберд.

Гамо уважно прислухався до них.

— Ми мусимо діяти, — сказав чернець.

— Нащо поспішати в цьому гарячому ділі? — відповів тесляр. — Черниця виконує за нас усю роботу.

— Твоя правда. Вона запалює місто. — Чернець на мить змовк. — Аромат цього багаття солодкий. Але ти мусиш діяти, Мароу. Ти знаєш, що мусиш зробити.

Злива огорнула собою клуатр, і раптом у темному небі спалахнула блискавка. Гамо інстинктивно глянув на склепінчастий дах проходу, чиї ребра та балки підтримували міць каменю. У вологому повітрі склепіння пахли забутим часом» прогірклим і обуреним на те, що його скинули з престолу. Юнакові здавалося, ніби чернець і тесляр замуровані в камінь, закуті в камені — ніби над їхніми головами лежать віковічні пласти каміння, що змушують їх спілкуватися приглушеними голосами та втомленими жестами. Вони згорбилися під каменем, але можна було подумати, ніби стали навколішки у благоговінні.3 Камінь тягся вгору, кидаючи виклик дощу та вітру, благословенням скріпляючи союз небес і землі. Яка різниця, що вони там кажуть? Не хочу дивитися на траву чи квіти, казав собі Гамо, я бажаю дивитися тільки на камінь. Це мій дім. Я хочу скам'яніти. Якщо вони почнуть глузувати чи сміятися з мене, я оберну до них своє кам'яне обличчя.

— Я вже розповідав тобі, Мароу, щодо п'яті кіл спасіння. — Продовжуючи говорити, чернець (якого звати Вільям Ексмю) зняв капелюх; його руде волосся, з виголеною на маківці тонзурою, колись було пишним і густим. — У п'ять способів, і по п'ять разів у кожний спосіб.

— Заворотний провулок.

— У Божому місті. П'ять почуттів. П'ять ран.

Вони трохи помовчали, міряючи кроками двір; посередині клуатру була криниця, яка забезпечувала водою весь пріорат, а на її залізній кришці у вічному благословенні застигла статуя Св. Златоуста.

— В латинському імені Христа п'ять літер. Це безкінечний вузол.

Тесляр (який носив ім'я Річарда Мароу) не відповів. Здавалося, що він чи то боїться, чи то не бажає розмовляти — наче він підрахував, скільки слів йому знадобиться до кінця життя, і твердо намірився не перевищувати цього числа. Він був високим і мав вольову струнку статуру типового аскета.

Чернець махнув рукою в бік світла, що знову наповнило клуатр тінями і промінням.

Назад Дальше