— У писаному покої.
Горе вже приходило до Обителі Марії. Певні черниці під управлінням Жоєзи де Мордон, тітки Агнеси, здійняли гучний скандал, користуючись тим, що болячки абатиси заважали тій тримати свою паству під наглядом.
Всі погоджувалися, що це була насамперед провина молодих черниць. Багато хто зауважив, із якою завзятістю вони перетинали Клеркенвель, аби сповідатися священикам, що мешкали в пріораті, й невдовзі стало ясно, що сповідь не є їхньою головною метою. Келар пріорату сказав абатській кухарці, що хтось бачив, як черниці танцювали й грали на лютнях; як він висловився, «диявол танцював на їхніх головах». Деякі черниці повісили собі на шиї намистечка з дзвониками, через що кухарка прозвала їх «чортячими коровами». Казали, ніби господиня новеньких черниць зі співчуття викинула свою лозину та приєдналася до своїх підопічних у цих пустощах. Відсутність кількох юних черниць на вечірні та повечірні також не лишилася непоміченою. Дама Жоєза де Мордон страждала на параліч і ніяк не бажала зрозуміти серйозність подібних донесень.
Але зрештою безлад набув таких масштабів, що пріор Св. Івана був змушений замовити секретну аудієнцію з єпископом Лондонським. Єпископ одразу ж вирушив із офіційним візитом, нагадавши пріорові рядки: «і зa злом їхніх учинків верни їм заслужене ними», та особисто допитав кожну черницю в абатстві Св. Марії. Під час цих бесід виявилося, що поміж ченцями й черницями справді спостерігалося чимало бігання стрибання й літання, не кажучи вже про задирання й зазирання. Але були й інші відхилення. Деякі черниці зізнались у таємних зустрічах із монастирськими служниками в будівлі для возів та пекарні; навіть сама церква стала місцем побачень. Громадяни часто казали, що черницям притаманний потяг до втіхи, аж ось народний поговір отримав остаточне підтвердження. В результаті кухаря, брамника, садівника та пастуха було звільнено, а заблудних черниць із ганьбою відправили до інших монастирів. Якщо вірити єпископові, він сподівався, що коли їх буде розсіяно, їхній розпал охолоне.
Одначе найскандальніше відкриття було зроблено пізніше, коли завідувачка лазарета, сестра Еглантина, повідомила про систему підземних ходів між пріоратом і абатством. їх було споруджено ще до заснування двох обителей, і встановити їхнє первісне призначення було неможливо, але останніми роками вони використовувались як зручний засіб пересування для тих, хто не бажав бути поміченим нагорі. У таємному донесенні єпископа, надісланому в Рим, також повідомлялося, що певні немовлята, народжені від незаконного шлюбу черниць і ченців, утримувались у цих катакомбах, допоки доростуть до такого віку, аби без ґвалту приєднатися до життя відповідних релігійних закладів. Такою дитиною й була Клариса, чия поведінка наразі так турбувала спокій Агнеси де Мордон.
Він розсміявся й вітально змахнув капелюхом; його пір'я вже було вмочене в крові пріора. Черниці побоювалися зґвалтування, але зазнали лишень декількох гучних масних жартів. Абатство пощадили, але за три місяці літня абатиса померла від апоплексії. Останніми її словами були: «Він зняв голову швидше, ніж одягнув капелюха».
Агнеса де Мордон поправила вуаль і плат, аби вони як слід закривали лоба, довгою стрічкою прив'язала свою мавпочку до основи стільчака та, підхопивши патерицю, вслід за сестрою Ідонеєю рушила кам'яними сходами до їдальні Перш ніж говорити з сестрою Кларисою, вона хотіла переконатися, що всі інші перебувають у спокої. Вона знайшла черниць за трапезою. Сестра Бона, субканторка, зачитувала вголос із «Містичної лози», патякаючи про п'ять дарувань — слух, зір, нюх, дотик і жування. Коли ввійшла Агнеса, вона затнулась, а всі інші підвелися з-за столів.
Сестра Ідонея м'яко ступала позаду. Коли вони вийшли з їдальні через бокові двері, вона послизнулася на бруківці. — Не слід ходити в мокрому взутті, — Агнеса ледве стримувалась, аби не порснути сміхом. — Каміння тут воістину карколомне.
Сестра Клариса стояла в кутку, схрестивши руки на грудях.
— Де ж ошатні плаття, де м'яка білизна, де мавпочка, що грається з кільцем? — Абатиса промовчала — Агнесо, ти зачнеш од святого й народиш п'ятого євангеліста. — Хоча Кларисі було всього вісімнадцять, у її голосі вже відчувалася невмолима владність.
Агнеса спіймала себе на тому, що починає тремтіти.
— Послухай, василіску, я відправлю тебе нести покуту серед прокажених Сент-Джайлза.
— А я навчу їх слів Ісуса-квіткаря.
— Неправда. Ти — оповідачка диявола.
— Хіба то диявол розповідає мені про короля? Хіба то диявол пророкує його руїну?
— Свята Богородице! Матір брехні!
Натомість Агнеса запросила юну черницю до свого покою.
Клариса розсміялась уголос.
— Очистіть мене ревенем, мадам.
— Так. Я сню про проклятих.
Агнеса проігнорувала її небезпечну відповідь.
— Інколи сновидіння називають зустріччю. То що ж являється тобі?
— Я — сестра дню і ночі. Я — сестра лісам. Вони являються мені.
— Ти варнякаєш, мов дитина.
— Ах, у такому разі мені варто піти до темниці під абатством.
Дама Агнеса перетнула покій і дала їй ляпаса. Мавпочка почала вищати й мимрити, і раптом абатисі страшенно захотілося спати.
— Я благаю Бога надати мені достатньо мудрості, щоби дійти істинного рішення. А тепер іди.
Тієї ночі сестра Клариса підвелася з ліжка й розридалась, ніби її картала якась незрима сила. Щосили впираючись, вона мимовіль рушила з дорміторію до церковних хорів, наче хтось тягнув її за собою. Вона лягла на сидіння й почала говорити глухим голосом. Під той час туди вже збіглося багато переляканих черниць, серед яких були лазаретниця та намісниця абатиси, котра наступного ранку переказала почуте дамі Агнесі. «Він пробудить руйнівника водою. Не мине п'яти років, як прийде такий неврожай через повені й негоду, що настане голодомор. Тож попередив він мене. Коли побачиш невчасне сонце та голови двох ченців, і служка матиме владу, і помножиться увосьмеро. Тоді прийде смерть, і Дейві-землекоп помре з відчаю». Нашестя «смерті» сталося всього дев'ять років тому, тож пророцтво Клариси так нажахало черниць, що дві з них не втрималися від сліз. Решта з острахом побачили, як Клариса підібрала рясу та при всіх поклала руку собі на піхву з криком: «Перший дім неділі належить сонцеві, а другий — Венері». Потім вона знепритомніла, і її віднесли до лазарету, де вона пролежала шість днів.
В абатстві здійнялася смута. Абатиса простяглася перед головним престолом і провела кілька годин за беззвучною молитвою; її підопічні тим часом зібралися в капітулі, де впівголоса обговорювали, чи ця візитація була викликана гріхами общини. Вони шептали такі слова, як «фантазія», «химера», «фантазм», «омана», але дехто висловлював думку, що сестра Клариса дійсно була натхнена згори і що її слова — справжні пророцтва.
За два вечори після подій на хорах абатиса звернулася до абатського священика, молодого бенедиктинця на ім'я Джон Даклінґ. Він знався на хірургічному мистецтві; за його власними розповідями, він знався на всіх мистецтвах.
— Можна розкрити їй на лобі вену, це допомагає від шаленості, — пояснив він дамі Агнесі.
— А хіба не в скронях?
— Вони годяться лише від мігрені. Бачте, головний шлуночок мозку розташований отут. — Він постукав себе по лобі, гладенькому, як у самих черниць. — Це чільний осередок уяви, що отримує будь-які фантазійні явища. Чи відомо вам, що мозок є білим, мов полотно митця? Такий колір дозволяє йому вбирати в себе плями рації та розуміння.
— Хіба не правда, що всі вени беруть початок у печінці?
— Певна річ. — На мить він ніби замислився. — Але там різати не можна. Там забагато плоті, мадам. Забагато плоті.
Дама Агнеса всміхнулася.
— Та ми навряд чи знайдемо багато матерії в її мозку, Джоне.
— Це вірно. Дайте бідній сестрі сухарів із вином перед кровопусканням. Потім переріжте вену якимось золотим інструментом. Таке правило. Спустивши кров, огорніть її блакитною тканиною та подбайте, щоби навколо її ложа все теж було блакитним. Вона має обов'язково спати на правому боці, а в її нічному ковпаку треба зробити дірку, щоби випари могли виходити. — Замість того, щоб стояти зі схиленою головою та сованими під рясу руками, він закрокував туди-сюди покоєм абатиси.
Агнеса, однак, вирішила проігнорувати його нечемність, адже справа була терміновою.
— А що, — спитала вона, — як її флюїди збунтують?
— Від корчів гарно допомагає шавлія. Звідси вираз: чому чоловікові вмирати, як усадку шавлія? Дайте ій шавлії, змішаної з калом горобця, дитини та собаки, що їсть лише кістки.
— Я подумувала очистити її чемерицею.
— О ні. Чемериця — рослина гірка й жорстока; вона така гаряча й суха, що вживати її треба з величезною осторогою. Атож, мені доводилося бачити людей настільки млявих од чемериці, що їх можна було прийняти за мертвих.
Дама Агнеса ставила всі ці запитання, оскільки побоювалася, що сестра Клариса відмовиться від кровопускання і її доведеться приборкувати. А будь-яке насильство неминуче викличе галас і збудження поміж черниць. Проте Клариса не заперечила ні словом. Вона повелася цілком послужливо, наче раділа можливості стати об'єктом медичного догляду. Духовному санові не дозволялося проливати кров, тому до абатства викликали місцевого лікаря Губерта Джонкінса, який знався на всіх кров'яних мистецтвах. Він усадив Кларису на пересувний стільчик, розставив їй ноги та обережно розрізав вену. Вона не розмовляла й не ворушилася, лише усміхнулась, коли той підніс фіал до її лоба; він акуратно надавив на вену, и вона ніжно подивилася на нього, при цьому випустивши гази, сморід яких сповнив увесь покій. Завершивши роботу, поляпав її по голові.