— Ну, е-ее… бачу, з повноцінним спілкуванням в тебе не склалося, — спостережливо виснував Ян. — А граф Ігнац? Невже не спромігся на дотепну бесіду?
— Відібрали в мене старого волоцюгу, — з журливою ніжністю відказав слідчий.
— І тепер твоє серце розбите… Але хто ж це тебе так? Лиха доля?
— Угу. Есбе.
Ян осудливо цикнув.
— Брутальні покидьки. А нащо він їм здався?
Мартин дратівливо пирхнув.
— Та сам подумай. Коли є підозра, що він самопалами з-під поли торгує, та ще й закордон, в обхід, так би мовити, національного інтересу… А я ж, вважай, все зібрав, покраяв та й поклав до їхніх зажерливих писків! І замість до ніг мені припасти за виконання їхньої ж роботи, мені ще й дорікають! Ну не дурня?!
— Не те слово, — зітхнув Ян. — Так що, виходить, це він і єврея закатрупив?
Слідчий втомлено затулив очі долонями.
— Не знаю. З тим Левіним взагалі якась маячня… Він, виявляється, непогано заробляв на цих своїх приватних уроках… А гроші потім, користуючись знайомством з банкіром, перераховував невідомокуди.
— Куди це — «невідомокуди»? — здивувався Ян.
Мартин глузливо посміявся.
— Знаєш, що таке банківська таємниця? Анонімний офшорний рахунок? Чув, може, неотесо?
Ведучий зневажливо повів плечима. Де вже йому, з його непоказним пожитком, дбати про такі матерії?
— Ну гаразд. Припустімо, банкір був потрібен Левінові для його сумнівних оборудок. Але навіщо, в такому разі, Левін був потрібен банкірові?
Слідчий заходився мацати по кишенях у пошуках цигарок. Ян скептично підняв брови, пам’ятаючи, що його товариш кинув курити більш як рік тому.
— Та знаєш… — непевно мовив Мартин, так нічого й не намацавши, — є одна річ, яку я не взяв до уваги. Шварценберг почав брати приватні уроки не до свого вояжу в Сирію, але після. Він оповів мені щось таке, від чого мені схотілося здати його не есбе, але доброму лікарю на шокову терапію. Мовби… мовби, світ має кілька прошарків і… — Мартин знов вирушив у подорож по кишенях, цього разу більш успішну, бо на світ божий з’явився пошарпаний записничок, — точніше, ось як він сказав: «Є чотири світи, що передують світу одвічному: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні». Якось, прийшовши до банку в справі, Левін згадав йому про своє захоплення, а там і про ці світи, як їх бачить каббалістична традиція… Банкір сприйняв його буквально. Він собі вирішив, що, вивчивши якихось там замовлянь, він стане недосяжним для своїх е-ее… недоброзичливців. Отаке. Хочеш вір, а хочеш — ні, але саме Шварценберг привів навчатися кількох своїх знайомців, котрих мучив той же клопіт.
На якусь хвильку запала мовчанка.
— Сумно це, друже, — зрештою зітхнув Ян, — всі ми, очевидячки, лишаємось дітьми, з належною дитинству наївністю і сподіванням на диво. Де ж це дивуватися — як каже один мій знайомець, — що хтось взявся зробити на тому маленький бізнес…
Мартин погодився. Більше того, здавалося, Янова велемудрість знешкодила якісь його власні сумніви, отож, відкинувши бентегу, змучений слідчий замовив нарешті пива. Вечір всідався зручніше, готуючись добряче відпочити.
І все ж, згодом, слухаючи Мілину схвильовану оповідь про подружчині походеньки та новий фасон спідньої білизни, Ян згадав Мартинову історію про розшарований всесвіт. Він вирішив, що та химерна теорія мусить-таки мати в собі частку правди. Давнім каббалістам, схоже, вдалося знайти навдивовижу точну метафору.
Нотатки Якова Левіна
На пригірку, звідки виднілося розгонисте плесо ріки та гостроверхі стріхи лівого берега, височів монастир кармеліток. Кілька сірих корпусів із вузькими вікнами, готичні вежі старовинного собору. І пивниця. З промовистою назвою «Відьма».
— Тобі сподобається, — пообіцяла Лея Браха, штовхаючи двері.
Вони віднедавна перейшли на «ти», і сталося це швидко й непомітно, без «брудершафту» з чоломканням чи яких інших вульгарних церемоній. Дивовижно, але в церемоніях взагалі не було потреби, як то ведеться у давніх знайомців чи навіть рідні.
Ян притримав важкі дерев’яні двері, пропускаючи супутницю в духмяне тепло затишної господи. Тут царював яблуневий дух, рухливі тіні вогнища та пишнобарвність плетених килимів. Коли й правда господу тримала відьма, то, певно, добра й маєтна — унаслідок вмотивованих виявів громадської пошани. Щоправда, така щільна спорідненість з монастирем дещо збивала з пантелику.
— Гадаєш, знов бурсацькі жарти? — вгадавши Янів сумнів, усміхнулась Лея.
— Та, зізнатись…
— Авжеж! Тільки «Відьма» не має жодного стосунку до кармеліток. Цю господу названо на честь княгині Любави. Ти, певно, знаєш легенду про неї та її чоловіків?
Ян почухав потилицю, пригадуючи задавнені історичні відомості.
— Чоловіків? Чого ж у множині? В Любави, здається, був один чоловік, Божич. Той, що забив вишеградського дракона…
— Не забив, але вибив зуб, — виправила Лея. — Тільки Божич помер, і Любава лишилась сама. А вона ж іще була молодою…
— Ага! — здогадався Ян, — отут і почалося! Молода вдова влаштувала передчасну сексуальну революцію на вишеградських пагорбах!
Лея глянула гостро і глузливо.
— Сексуальний геноцид вона тут влаштувала, коли хочеш знати. Вона брала до себе в лазні найгарніших хлопців міста, а потім — із міркувань державної безпеки, напевне, — скидала їх з того мальовничого стрімчака, по краєчку якого ми сьогодні гуляли. Через те і — відьма.
Ян шанобливо кивнув.
— Синя борода. У спідниці, — промовив він і, завваживши гру слів, розсміявся. — Оце нагородив! Ну гаразд, лишімо спідниці осторонь…
— З твого дозволу, — іронічно мовила Лея, пригладжуючи червоний шовк, — поки що нехай лишається там, де є.
Ян пирхнув від несподіванки.
— З нас двох вийшло би добре ранкове шоу. Зі злими ранковими дотепами. То що ж, нашим городянкам є на кого рівнятися, коли маємо таку славну княгиню…
— Рівнятися і протиставляти, — додала Лея.
— Відьми й монахині, — переклав Ян, — а ще — дракони. Дракон, якого міг би приборкати справжній чоловік…
Кравчиня розсміялась.