— Червоний дракон?
— Зелений змій! — переможно виголосив Ян. — Візьмемо, нарешті, випити?
Лея кивнула, розгортаючи стравоспис. Перед тим як зануритись у читання, її пташиний погляд сяйнув химерним золотим полиском — мовби іронічної втіхи. Янові зробилося легко і боязко, наче на хиткому місточку через прірву. Випити слід було просто невідкладно.
— Кальвадос, — вирішила Лея. — Колись Єва спокушала Адама яблуком. Сьогодні вона запропонувала би яблуневе бренді.
— Чи це означає, що ми зненацька почнемо розрізняти добро і зло? — сторожко поцікавився Ян. — Не певен, що варто так ризикувати…
Лея Браха кинула на нього довгий задумливий погляд, в якому даленів острах. Нарешті вона все ж таки глузливо всміхнулась.
— Та не бійся. Все найгірше вже сталося. Бренді, швидше вже, відбирає здатність розрізняти, аніж наділяє нею…
— Авжеж, спокута. Повернення до витоків.
— Хшиват Ціон… — замружившись, мовила Лея.
— Куди?! — не зрозумів Ян.
— Додому, дурнику. Туди, де ніхто не почуває себе стороннім… Але то таке. До слова прийшлося.
Офіціантка в довгій смугастій спідниці піднесла келихи з яблуневим бренді та цеберко з кригою. Лея провела її незрячим поглядом.
— А це правда, що є таке місце? Дім? — пошепки спитав Ян, ловлячи її погляд та утримуючи його, аж доки десь на денці не зажевріло тепло. Зажевріло і палахнуло вогнем — невинне мовби слово нараз викликало з якихось глибин первинне, безсоромне полум’я.
Лея відвела очі й обхопила долонями келих.
— Кхм. Звісно, нема. То все фантазії самотніх і занедбаних. Навіть Левін казав, що релігія — це саме така втішна фантазія.
Насилу звільнившись від тужавих пут чуттєвості, Ян спромігся згадати, хто такий — а власне, ким донедавна був — Яков Левін.
— Так, але хіба не він вивчав Каббалу? Котра є, по суті, релігійною вправою?
— Ой, навряд… Для нього, та й для багатьох інших — це не релігія, не магія, але теософська система. Містична реконструкція первинної єдності всесвіту, символічний аналіз пантеїстичної космогонії…
Ян притримав келиха коло вуст. Здається, в нього стався раптовий розлад слуху — остання фраза його чарівної супутниці взялася неначе шумом, котрий заважав розчути сказане.
— А е-ее… немає на те простіших слів?
— Не люблю спрощень, — суворо відказала Лея.
— А, ну то це, переважно, наслідок надмірної освіти, — осудно виснував Ян, — та ще й, боронь боже, філософської!
— Та ні, — розсміялась кравчиня, — бог милував. Маю недокінченого бакалавра-філолога. Спершу підробляла перекладами, потім почала писати для дамського журналу, стала вчащати на покази мод… і не змогла противитись спокусі й собі спробувати. Левінова дружина, Міріам, була моєю першою замовницею.
Лея опустила погляд, та, зсунувши брови, занурилася в спогади про щось своє, втішне і щемне водночас.
— Розкажеш мені, якими вони були? — стиха попросив Ян.
— А нащо тобі? — скинулась вона.
Ведучий замислився, калатаючи кусень криги в келишку. Йому не так кортіло «знайомитися ближче» з мертвим подружжям, як бажалося, розкривши одну з її таємниць, потрапити бодай до передпокою її світу.
— Хотів би зрозуміти, — майже чесно зізнався він. — Я не слідчий, але навіть я не назвав би Левінову смерть мирною. Я потрапив туди практично випадково, і з того часу це не йде мені з голови… Знаєш, як то буває?
Лея підвела погляд, мерехтливий і бентежний, як збурене море.
— Знаю, — тихо промовила вона, нахильцем ковтнувши вміст свого келиха. — Ну гаразд, — вона замовкла на хвильку, пригадуючи, — Міріам… Мірі була для мене сполученням матері, вчительки та подруги… з нею було однаково добре сміятися з дурної французької комедії чи квилити над власними дурними потерпаннями… вона навдивовижу смачно пекла качку з чорносливом, вдягалася не те щоби витончено, але яскраво і… ледь не молилася на власного химерного чоловіка. Любила його, напевне.
— А що з нею сталося?
Лея замружила очі, мовби відгороджуючись від оточення.
— Не знаю, — повагавшись, мовила вона, — Мірі витримала кілька операцій, через що, наскільки мені відомо, не могла мати дітей. Але недуга, вочевидь, не минулася… їй стало гірше… Чоловік відвіз її до приватної клініки у Ваславських Бродах. Звідки вона вже не повернулася.
— Вибач, коли нагадав тобі про сумне, — попросив Ян.
— Та де там — нагадав! — криво всміхнулась Лея. — Я ще й не встигла забути. І, зваживши на останні події, не до забування вже… Ніколи б не подумала, що той Левін спроможний на таке.
— То, гадаєш, це було самогубство?
— А що ж іще? — щиро здивувалася Лея. — Кому він треба, щоб його вбивати?
Ян лише хитнув головою, пригадуючи Мартинові детективні вправи.
— Але ж ти кажеш, на нього це не схоже!
Лея глузливо пирхнула.
— Звісно ж — він був дивовижно зарозумілий, задоволений собою дурисвіт. Вважав себе заледве не пророком… Для таких навіть розмова про суїцид — неймовірне блюзнірство.
— Щось ти не надто хорошої про нього думки!
— Ага, на мертвих не наскаржишся! — розсміялася Лея. — Надто ж, доки справу не закрито! Ну та, зрештою, не такий він був і лихий. Тямущий, правду кажучи, дядько; мав досить-таки своєрідні ідеї про іманентність сакрального… Нам із ним було про що поговорити, хоч він часом і лютився через відсутність в мені всякого благочестя. «Лиха жінка тримає облудний небосхил», — любив він цитувати з цього приводу. Ну, а ти як гадаєш?
— Та щось він наплутав, той твій сусід, — мовив Ян, — навряд чи лихо буває облудним. Облудною, переважно, буває радість.