— Та я був там уже, — скривився Рафчик, — з мене стало. Лякають мене ортодокси, лякають терористи, рівно ж як і навіжена молодь, що рветься в бойові війська… Застарий я вже, мабуть, аби то все збагнути…
— Кожному — своє, — погодився психолог, — деякі речі вимагають надміру душевних сил.
— І деякі люди… — мовив Ян, думаючи про своє.
Тадеус Мінц повагом кивнув.
— Була в моїй практиці одна немолода вже дама із тяжким травматичним синдромом через емоційно виснажливі стосунки з чоловіком.
— Він бив її? — зацікавився директор адвокатської фірми.
— Та ні, — зітхнув пан Тадеус, — він її просто зневажав.
Ян притримав руку, що простяглася було до гарячих драників.
— Це так небезпечно?
— Не хочу навантажувати вас подробицями, юначе, — одповів психолог, — але так, це досить травматична ситуація. В найгіршому випадку можливе навіть формування реактивного психозу — депресія, марення, параноїд.
— Чуєш, кохана! — заголосив Рафчик до владної чорнобрової жінки, яка щойно ввійшла до вітальні. — Як не будеш мене шанувати, Тадьо забере мене до лікарні!
— Правда? — здивувалася та. — Доктор Мінц жартує, він напевне, хотів сказати, що віддасть тебе в балаган. Іди краще поговори з нашим сином! Женихається до якоїсь шикси, а ти й вухом не ведеш!
— Отак, бачиш, Тадю, що коїться? Записуй мене на прийом, бо чую, що таки зле мені!
— Мої розцінки ти знаєш, — попередив психолог.
— Ой-йой-йой! А мені вже й задарма полегшало!
Зітхнувши, Рафчик підвівся і почвалав до коридору. Жінка його, зобачивши Яна, тепло привіталася до гостя і відразу ж заходилася частувати його якимись пухкими булочками з медом.
— А де ваша дівчина, Яне? Закликали би до нас! Що ж вона сама там нудьгує?
— Та де там! — криво всміхнувся Ян, — Міла засіла за свій улюблений серіал і жодного товариства не потребує.
Дипломат Авербух обурено кивнув.
— От і моя так — весь день коло ящика і дітей привчила.
— Естер зовсім їх розбестила! — дорікнула Рафчикова Ада.
Через вітальню, перекидаючи стільці та розсипаючи печиво, промчав галасливий кагал з трьох чи чотирьох дітлахів.
— В Юди сьогодні день народження — хай трохи показиться! — поблажливо мовив дипломат.
— Юда — це від Юдит? — поцікавився Ян. — Через котру Олоферн, так би мовити, втратив голову?
— Аякже, — поважно кивнула Ада, — така традиція — називати дівчаток, що народилися в Хануку на честь Юдит.
— Фатальна жінка, — реготнув адвокат Герш, поглядаючи на цибату й бешкетну іменинницю, — дивися, Леве, обережно з нею! Коли дівуля заб’є свого першого кавалера, приходь, зроблю тобі дружню знижку!
Ян макнув пончика в тарелю з медом.
— То що ж це виходить, пане Мінц? Зневажаєш жінку — вона казиться, а шануєш — сам лишаєшся без голови?
Психолог кинув на Яна довгий лукавий погляд.
— Це я так сказав чи ви так почули?
Зле сперечатися з фахівцем, подумав собі Ян. Невдовзі, проте, коли повернувся Рафчик і заходився бавити товариство політичними плітками, Ян і думати забув про Мінцеві перестороги. Вперше за кілька місяців він відчував домашній затишок та оманливе почуття належності — світло цього свята було справжнім, а не силуваним, зичливість була щирою, а не доцільною.
Час було, однак, повертатися додому. Серіал давно вже скінчився, та і взагалі, слід було радше дбати про власну домівку, аніж оббивати чужі пороги.
Міла, наче зоряна Кассіопея, розляглася на канапі, поліруючи нігтики.
— Довго ти, — тихо проказала вона, відклавши зброю та силкуючись впіймати Янів погляд, — щось трапилось?
— Чого ти так вирішила?
— Не знаю… Ти рідше буваєш вдома. Менше говориш зі мною.
Ага! Значить, вона все ж таки помітила… Гаразд, і що тепер?
— Тобі здається, — промимрив Ян, сівши поряд. — Багато роботи перед Різдвом.
Міла звелася навколішки і, притулившись щокою до його загривка, оповила руками шию.
— Не зникай! — пошепки попросила вона.
Сором гарячими вуглинками сипонув по щоках. Чекав сварки, навіть несвідомо бажав її? Е ні, вирішив Ян. Сьогодні ввечері він хотів бути вдома. А не лише перебувати.
Він збагнув нарешті, що дім — це не приміщення, це в першу чергу — ті, хто поряд з тобою. В його випадку — саме ця приваблива, лагідна молода жінка. Він утверджував себе на своїй землі, ревно, розпачливо… І йому це вдалося. Майже вдалося.
Нотатки Якова Левіна
Вона мовчала вже третій день. Він дзвонив, набираючи навперемін домашній та мобільний номери, але Лея не озивалася. Ян чекав, що це збентежить його, чекав, що схвилює, і тепер, клянучи власний пророчий дар, він силував себе відігнати бентегу, як докучливого гедзя.