Криве дзеркало її вуст відтворило Янову сумовиту посмішку, взявшись глузливим вищиром.
— Ось і я так кажу. Не буває радості без омани.
— Правда? — усміхнувся Ян.
— Звичайно, ні! — розсміялась Лея.
Вона дивилась на нього немовби запитально. Це була така гра, спізніло збагнув Ян: від абсурду до прихованого змісту, і — блискавично — назворіт. Вона грала за таємними правилами, які складала власноруч, то де вже йому її переграти!
— Відьма… — пробурмотів він, — ти навмисне привела мене до цього тематичного закладу?
Лея вдоволено кивнула.
— Ось ти й почав думати, як справжній каббаліст. Вбачаючи всюди таємні знаки. Такий стан іще кличуть «параноя».
— Ну отак, — зітхнув Ян, — доведеться тепер хабара давати за довідку про дієздатність.
— Не журися! — порадила кравчиня. — З параноїків робляться пророки і поети.
— Ой, боже збав! — жахнувся Ян. — З них робляться пияки та самогубці!
Лея тоскно глянула на нього, мовби шкодуючи за відсутністю в супутника пророчого дару. Розуміння і жаль світилися в її погляді — дивний, гірко-солодкий коктейль.
Невдовзі вона повідомила, що поспішає додому. Ян зголосився її провести. Молода жінка крокувала поряд — і порізно, по-хлопчачому заклавши руки до кишень свого строкатого пальта. Янові кортіло підхопити її під лікоть, а ліпше — обійняти за плечі… Кортіло несамовито, так що аж долоні зажевріли м’яким, лоскітним теплом. Але ж хіба можна чинити так із жінкою, котру ледве знаєш? Та ще й з такою, котра вільно розкидається лункими зворотами на зразок «іманентність сакрального»?
Вона лякала його, зізнався собі Ян. І тим паче вабила. Наче прірва. Наче бистрина.
Нотатки Якова Левіна
Різдвяна веремія тим часом захопила місто, наче ватага брутальних завойовників: вулицями вирували натовпи допитливих зайд, сновигали ловці знижок, а також Санти та Сантесси, що пропонували довірливим все — від різдвяних кульок до різдвяних же масажних устілок.
Ян поспішав додому, силкуючись оминути сезонних навіжених, і нарешті з радістю пірнув до рідного кварталу, де, за відсутністю вуличної комерції, панував блаженний спокій. У вікнах його оселі тьмяно блимав блакитний маячок — Міла, певно, дивилася чергову серію «Міських утіх». Це був її улюблений серіал, котрий переглядати слід було, припасши тлустий казанець морозива з джемом. Ян іронічно усміхнувся, уявивши, як вона сидить, прикипівши до екрану та зневажливо коментує фанаберії тієї чи іншої чарівної розпусниці. Вона була така смішна і зворушлива… І цього було б достатньо, — подумав Ян, — коли б йому не зустрілося щось цілком інакше. А що з тим інакшим робити — він поки що і гадки не мав.
У сусідському вікні яснів інший вогник — трикутний, фігурний підсвічник. Ян насупився, пригадуючи. Аж он воно що! Його сусід і «землевласник», хитромудрий Рафчик, святкував нині свою Хануку, свято вогнів. Цікаво, чого б то? Рафчик мовби не нагадував такого вже шанувальника традицій, і менше з тим, виставив, як годиться, підсвічник на підвіконня. Роззирнувшись, Ян із подивом помітив подібні вогники ще в кількох вікнах сусідських будинків. Пригнічений галасом Різдва, він нараз відчув дивовижний спокій та затишок, зобачивши лагідні вогники чужого свята… Та ж нічого дивного, — по роздумі виснував ведучий, — мова про те ж всюдисуще інакше, котре завжди принадніше за те, що маєш. Мабуть так. А, проте, і своє цінувати слід, аби не пропало, зовсім уже занехаяне.
— Це тобі! — виголосив Ян, щойно Міла відчинила двері.
Дівчина вражено взяла до рук букет величезних яскравих гербер. Глянула недовірливо.
— Чого це ти?
— Я… гм… — а і не скажеш же, що гріхи замолюєш. — Веселої Хануки!
Пояснювати довелося довго. Зрештою, здається, Міла запідозрила в Янові латентного єврея, але це її жодним чином не зворушило — в «Міських утіхах» наближався черговий кульмінаційний момент.
Янові довелося відкласти до ліпшої нагоди свої запевняння в довічній любові; натомість він залишив Мілу наодинці насолоджуватися «Утіхами» і подався до кухні відшукати затаєну звідучора пляшчинку пива. Дивно… він поспішав додому, маючи на меті залатати пробоїни в їхньому з Мілою домашньому човнику; вона ж, виходить, нічого злого і не помічала. Цікаво, а чого ж він хотів, власне? Гучного скандалу з ляпасами?
— Котику, заходив Рафчик! — гукнула Міла з вітальні, на мить притишивши телевізійний лемент.
— І що хотів? — спитав Ян.
Міла не відгукнулась, занурена в екранну полеміку про принади середземноморських коханців.
— Піду зазирну до нього, — вирішив Ян.
— Що? Я не чую!
Він не озвався. Тихенько причинивши за собою двері, Ян перейшов сходовий майданчик і постукав до сусіда. Рафчик принципово не вмикав дзвінка, стверджуючи, що різкі звуки травмують його розхитані нерви, а кому дуже треба, той неодмінно достукається — не тепер, так в четвер.
Ян уже втратив був надію на аудієнцію, але зрештою двері прочинилися, і разом з Рафчиком з помешкання посунули сміх, співи і потужні пахощі смаженини.
— О, а у вас що сталося? — запитав Рафчик; з-під його пишних чорних брів очі блимали весело й мовби трохи нетверезо.
— Та все гаразд! — усміхнувшись, відказав Ян. — Міла казала, ви заходили. А у вас свято?
— Аякже! Правимо свої сатанинські обряди. Хочете — приєднуйтесь, у нас іще лишились картопляні драники.
— Та не хочу заважати…
— Ой, я вас прошу! Ми люди прості і щирі — будете заважати, ні слова не скажемо, а тільки солі в чай насиплемо. Заходьте!
А чого ж, вирішив Ян. Де-де, а у Рафчика завжди пахло домівкою, хай навіть того вечора це означало запах драників та гарячої олії. Дужий жіночий голос горланив щось у телефонну слухавку, коридором гасали, мов попечені, якісь дітлахи, а з вітальні линув хвацький хоровий наспів: «Аз дер реббе Елімлех із геворн шикер-фрейлех…» Ян мимохіть заусміхався: десь таким на його смак і повинно бути справжнє свято — замість манірного напихання канапками під вишукані інсталяції струнного квартету.
— Знайомтеся, — наказав Рафчик, — друзі нашого сімейства: Лев Авербух — дипломат, Тадеус Мінц — доктор психології, Стефан Герш — директор адвокатської контори «Герш і партнери».
«Друзі сімейства» привітно замахали руками, запрошуючи гостя до столу.
— Рафчику, а де пропала твоя світла половина? — поцікавився доктор психології.
— Тадю, тобі що, позакладало? — здивувався той. — Моє золото телефон обриває, аж сюди чути! Син наш Тель-Авівський зголосився. Знайшов собі там гарну дівчину…
«Якщо ти привезеш сюди цю шльондру, — пролунало з коридору, — накладу на себе руки, так і знай!»
Гості зареготали.
— І чого ти не поїдеш до нього? — дивувався дипломат. — Сонце, море, помаранчі…