— Ну що ж ти? — дорікнула вона, повернувшись до столика. — Така музика, а ти сидиш сиднем! І це — ведучий «Нічниці»!
Весела, розпашіла, і, як завжди, виразно глузлива…
— Я на радіо працюю, не на телешоу, — відказав він. — Думаєш, багато сенсу в тому, щоб стрибати з пультом та навушниками?
Вперше почувши його різку відповідь, вона мовби трохи присоромилась.
— Вибач, не подумала. Танцювати з пультом мабуть незручно…
— Ага, — серйозно кивнув Ян, — він дивовижно незграбний. Та ще й має традиційне виховання, що тримає його на короткому дроті…
Лея розсміялась.
Зненацька її погляд ковзнув убік, спинившись на чомусь за Яновим плечем. Вона блискавично підібралася, мовби чекаючи удару.
— Скажи мені лише одне, — уїдливо промовив хтось поряд, — навіщо ти просила моєї допомоги? Я бачу, ти чудово даєш собі раду!
Це був — кліпнувши, сфокусував погляд Ян, — ніхто інший як недавній знайомець, Дан Сегал. Нині він мало нагадував себе колишнього — Левінів секретар тримався зухвало, наче п’яний підліток, проте погляд його світився цілком дорослою злостивістю.
— То нащо я був тобі потрібен? Коли могла би всю поліцейську дільницю переводити до генделиків… чи хтозна куди ще?!
Це вже тягнуло на повномірну образу.
— Мовчи! — зашипіла Лея.
Ян підскочив. Не здаючи собі справи, він вхопив нахабу за бари.
— Ти вибачишся перед нею! Зараз! Прилюдно! Твій клопіт мене не обходить, але ображати її ти не маєш жодного права!
Сегал не зробив і руху, аби випручатись. Лише глянув скоса, глузливо усміхнувся, звертаючись до Леї.
— О! Ще один готовий! І як це тобі вдається?
В ту мить Ян був дуже близький до того, щоб вперше в житті почати справжню кабацьку бійку. На щастя, тут якраз нагодився один з місцевих офіціантів — Ян нарешті зрозумів, нащо вони тут такі дебелі. Лея негайно втрутилася і почала щось гарячково пояснювати; за хвильку п’яного красунчика виставили за двері. Ян проводжав його поглядом, майже шкодуючи.
— Налий мені ще оцього зілля, — тихо попросила Лея, — повну склянку.
Він мовчки виконав її прохання. Подумавши, налив і собі. Кілька хвилин вони у мовчанці споживали вміст своїх келихів. Смак майже не відчувався.
— Ти розкажеш мені? — зрештою запитав Ян.
Лея кинула на нього болісний, скривджений погляд.
— Потім. Не зараз.
Він не знав, що йому заперечити.
— Щось я вже тут насиділася, — мовила вона, рвучко підводячись, — проведеш мене додому?
Він кивнув, і собі встаючи, аби подати їй пальто. Ян відчував — вона шукає сховку на самотині, переживаючи свою негадану кривду. Боронячи свою мовчазну, небезпечну таємницю.
Лея поспішала додому, не мовивши до нього й слова. Вже під дверима вона спинилася, поклавши долоню на його руку.
— Дякую, — тихо промовила вона, — за те що спинив того недоумка. Але зараз мені треба побути самій. Гаразд? Я подзвоню тобі… потім.
— Так, але… чекай, — розгубився він, — я ж так і не заплатив за костюм.
Вона кволо посміхнулась.
— Нехай колись. Сьогодні… я не можу брати грошей до рук — субота.
— То ти віриш в усе це?
— Та ні. Вважай просто, що я — жінка з дивацтвами. Ну все. Добраніч.
Якусь хвильку він стояв, в заціпенінні споглядаючи зачинені двері. «Іще один готовий,» — з гіркою іронією пригадав Ян.
Невже гіркота і справді буває приємною? Смак вигнання і втрати — ядучий біттер з присмаком яблук… Слід було навчитись знаходити в ньому втіху, бо інакшої, вочевидь, не передбачалося.
Нотатки Якова Левіна
— Свято — це марнота, — невтомно твердив Ян, — а гуртове святкування — марнота марнот. Те, що було святим, стало публічним, а отже втратило будь-яку цінність. Просто ще одна нагода для заробітку чи пиятики.
І все ж таки свято мало якусь магічну владу над серцями та головами. Міла походжала по хаті в рушнику, мугикаючи різдвяний гімн; обличчя її було замурзане мастилом з товченої жаби, нігті були довгі, сріблясті й страшно тхнули розчинником; на канапі, мов п’яний окупант, розляглася блискуча чорна сукня. Міла любила Різдво, пластикові ялинки, барвистий папір для пакування, як і, власне, сам нестямний ритуал пожадливого роздирання подарункових згортків. Усе це давало їй якусь дивовижну наснагу, котру Янові все ніяк не вдавалося збагнути.
Він сидів у куточку, сторожко спостерігаючи за Мілиними еволюціями. Нараз йому здалося, що він зрозумів — не існує універсальних святинь. Добре, коли можна розділити з кимсь будення, але незмірно важливіше знайти того, з ким можна розділити власний священний гай.
— А чого ти не вдягаєшся? — зупинилася коло нього Міла. — Так і підеш на прийняття в халаті?
Як вона смачно промовляла оце «прийняття» — так і чулося сичання шампанського та гомін натовпу. Янові заздалегідь уже ломило скроні.
Міла присіла поряд.
— Ти схожий на кота, який впав до ванни. Мокрий і злий. В тебе щось болить?
Болить? Ниє, задавнене, незагойне… Як давно він не бачив її? Тиждень? Два?