— Все гаразд, — промимрив він, — зараз, піду вдягнуся. І змий, будь ласка, оце страхіття. В мене аж серце заходиться, коли ти отак зненацька…
Міла скорчила хижу пичку.
- Бу!
Ян слухняно схопився за серце.
Що ж поробиш… Слід було жити далі, наче нічого не сталося. Радіти святу, нехай навіть писок лусне від щиросердого усміху. Нехай.
Прийняття (і шампанське, і натовп, як годиться) мало місце в столичній опері, де, за вельможним велінням Гадюки, було винайнято хол та суміжні території. Рекламний відділ мережі радіостанцій доклав увесь свій гігантський творчий потенціал, аби прикрасити і «забрендувати» приміщення, як то кажуть на їхній дикунській говірці. Величезна ялинка із кульками корпоративних кольорів, струнний квартет, як годиться, та неминучі таці з крихітними канапками…
Традиція, як не крути, незгірш за вертеп та різдвяні гімни.
Міла спершу принишкла під тиском буржуазної пишноти, тримаючись за Янів лікоть та боязко позираючи довкіл. Втім, дуже скоро вона зобачила якихось знайомих, обережно відчепилася від буксиру та поринула у світські теревені, миттю розшарівшись від компліментів та легкого вина. Міла вочевидь почувалася тут, як у рідній стихії; та і не виключено, що подібні заходи якраз і влаштовують для таких, як вона, невимогливих до розваг, але спраглих нагоди показатись у вечірніх уборах.
Ян же, навчений гірким досвідом, зумисне не повечеряв і мав нині чим себе зайняти — вдумливою дегустацією всіляких канапе, кошичків і тарталеток. З ними, принаймні, він не мусив вести приязні та дотепні розмови про різний непотріб.
Щойно Янові усміхнулась якась особливо дурнувата канапка зі зворушливою брусницею нагорі, як тут-таки її спробував перехопити підступний конкурент. Тобто, конкурентка.
— Ідо, віддай канапку, — суворо звелів Ян.
Іда Кролева, співачка й ворожка в одній особі, розсміялась.
— Тебе що, вдома не годують?
— У кожного свої світські розваги, — мудро зауважив Ян, — ти виглядаєш дуже е-ее… екзотично. Втім, як завжди.
Справді, Іда навіть на прийнятті виглядала напівциганкою — чорне вечірнє вбрання та гроно золотих дукатів. Облишивши спроби відвоювати частунок, вона уважно глянула на Яна, примружилась та поволі обійшла його навкруг.
— Гм… ти теж виглядаєш екзотично, хоча це для тебе й не властиво. Маєш такий костюм, мовби зібрався не на гадюччин бал, а на ромське весілля. Богемія, авжеж? Хто це тебе надоумив?
Янові лишалося тільки сподіватись, що Іда не помітить його потуг опанувати повіддя судомних, плутаних емоцій. Він постійно думав про це, і сьогодні, вдягаючи костюм, ледь не здригався, відчуваючи примару дотику… Йому і далі марилося химерне тепло, мовби одяг був просякнутий пекучим трунком.
Він силувано усміхнувся.
— Та це… так, ніхто.
Іда глянула з глузливою невірою. Очевидячки, вона мала, що сказати на це, проте — на Янову полегкість — пронизливий вереск мікрофонів урвав її примітливі віщування.
Гадюка мав сказати слово. Межи тими «вітаємо з», «вдячні за» та «сподіваємося на» Ян думав про те, як гарно було би втекти, приміром, в «Гладоморню» і просидіти там до ночі. А ще краще було би піти до тої химерної «Кантіни» і знайти собі належне місце серед веселих виродків та питущих потвор.
— То що, Попелюшко, готова пр-ринца бавити? — громовим шепотом пролунало поряд.
— Казимир, — зітхнув Ян, — якого тобі лиха?
— О, він ще й пр-рручається?! — здивувався драйвівський штатний горлопан; на його дипломатичні зауваги розвернулося ледь не півзали. — Ходім, сирітко, тебе Гадюка кличе!
Ян роззирнувся. Гадюка, щойно скінчивши свою промову, дивився в їхньому напрямку. Недобре так дивився.
Казимир недбало поляскав його по плечі.
— Ходім-ходім, не бійся. Боляче не буде. А не будеш пручатися, то буде ще й пр-риємно!
Ян здивовано обернувся до свого настирного приятеля.
— Про що це ти, Казю?
— Мені звідки знати? — примружився той, кинувши на Яна глузливий погляд.
Ведучий «Нічниці» знизав плечима й вирушив до керівництва, маючи якісь тривожні передчуття.
Петро Величка зустрів його нещирою, проте широкою усмішкою, запропонував пригощатися питвом, похвалив вибір супутниці, а по тім покликав скласти йому компанію для розкурювання сигари. В окремій кімнатці тут неподалік.
Тримався він досить дружньо, проте, коли Ян відмовився від запропонованої «кохіби», той не став вдавати, що куриво стало справжньою причиною усамітнення та, відклавши сигару, спрямував на ведучого пронизливий, неприязний погляд.
— То як вам працюється, пане Рейвах? Незле?
Ян ствердно мугикнув, не знаючи достоту, чого йому чекати.
— То ви, можливо, ще й досі не облишили оцих ваших ідей щодо окремої… е-ее, богемської радіостанції? Ні? Авжеж, ні. Ну що ж, упертість, тобто… наполегливість, це те, чого ми чекаємо від наших співробітників. Так. Хочемо повідомити вам ось що, пане Рейвах.
Гадюка взяв до рук зневажену сигару. Подумавши, розірвав обгортку.
— Існує ймовірність, що наш інвестор, відомий вам співвласник банку «Транс-Інвест», може розглянути цей проект і — не виключено — надати свою підтримку.
Ян виструнчився на стільчику. Гадюка дивився гостро, владно, цілком усвідомлюючи, які потужні важелі він зараз бере до рук.
— За одної умови, — мовив він.
Ян ледь не пирхнув, стримуючи нервовий сміх. Ну звичайно ж, слід було чекати.
— Нам повідомили, пане Рейвах, — Величка потягнувся і дістав з кишені невеличку срібну гільйотинку, — нам повідомили про те, що ви маєте… гм, певні контакти у правоохоронних органах. Чи не так? Авжеж. Так от. Пан Ігнац Шварценберг, наш друг і партнер, дуже стурбований тим забарвленням, якого набуває одне відоме вам розслідування. Пан Шварценберг — особа відома і впливова. Так. Йому зовсім не хочеться ризикувати своїм бізнесом та репутацією. Ви розумієте мене? Пане Рейвах?
— Певна річ, — кивнув Ян. — То чим же я можу зарадити за цих прикрих обставин?
Величка нахилився ближче до співрозмовника, так, що його жовтуваті щоки та набряки під очима набули ще більшої виразності.