— Оце ще! — глузливо пирхнула циганка, стряснувши рясним монистом. — Я тобі хто — ворожка чи міська довідка?
Ян нарешті розвеселився.
— Ну гаразд! Давай так — справдиться твоє пророцтво, візьму тебе на станцію вести власну циганську програму! Згода?
Іда пожувала густо-червону губу.
— А що? Воно якраз би здалося… Дивись же, не кажи потім, що зле обмовився!
— Та щоб я здох! — заприсягся Ян, прощаючись з ворожкою.
Життя поволеньки повертало втрачені барви. Янові заманулося повештатись містом, зазираючи до кав’ярень та книжкових крамниць, постояти над вухом коваля-віртуоза зі Староміської площі, розворушити стоси старих листівок на блошиному ринку коло ратуші, купити, нарешті, смажених каштанів з корицею і просто собі усмак побити байдики, втішаючи себе, мав зарюмане маля — солодким цукерком.
Каштани були гарячі, якраз добре присмажені, пакуночок брунатного паперу випромінював пахощі лісу і вогнища. Щойно Ян притулився до кам’яного водоймища, аби зручніше вдатися до імпровізованого сніданку, як в кишені бридко й вимогливо зателенькав телефон. «Хата» — писало на екрані. Це, певна річ, Міла зі своїми зворушливими потерпаннями за його справи. Колись раніше… — подумав до себе Ян, незворушно дивлячись на екран телефону, що аж дрижав з нетерплячки, — колись раніше, коли він жив собі сам, «хата» була мовчазною і байдужою до його позахатніх справ… Тепер — на жаль? на щастя? — все цілком інакше. Зітхнувши, Ян вимкнув звук і, поклавши осоружного апарата до кишені, приділив нарешті належну увагу ще не застиглим каштанам.
Питання, однак, залишалося нерозв’язаним. Що йому тепер — вертатись додому, відпочити перед нічною зміною? Воно і варто би, тільки не хотілося, хоч плач. Пояснювати оте все Мілі, приймати її щиросердні, лагідні втішання… Заради Бога! Лише не це!
Лишалося, отже, тільки одне — піти до гладоморні. «Гладоморні», тобто. Набратися наснаги вкупі з кавою чи як вже там складеться.
«Гладоморня», хоч про що би не свідчила ця містка назва, була пивницею, чи, як тут казали — господою. Голодом, тут, певна річ, не мордували, але ішли сюди не за тим аби попоїсти, тож, коли черговий п’яничка хитливо рушав надвір, завсідники звично глумилися, що то йому, мовляв, від голоду макітриться.
Такі назви набули популярності ще в часи Першого Університету, коли прикметами спудейської пиятики стали свобода та блюзнірство. В місті якось водночас забракло святого, зате стало якраз удосталь кумедного. Так і повелося — пивниця «Пекло» упритул до монастиря, ресторація «У ката» коло ратуші… «Гладоморня» була одним з реліктів тої славної минувшини, але для Яна вона була значно більшим — притулком втомленого духу, куди зазирали добрі знайомі та старі друзі.
Зараз, природно, в господі було майже порожнє. Друзі й знайомі, прагнучи розради та пива, збиралися над вечір, а тим, чий дух утомлений вже просто зранку, не слід було і з хати потикатись. Але ж не всі такі мудрі, зітхнув Ян, прямуючи до шинквасу. Він вже готувався перемовитись хіба із заспаним шинкарем, та тут, на його подив, бовваніла ще одна знайома пика.
— Ти диви, іменинник! — дратівливо промовила пика. — Бадьорий, як бадилля… Як тобі, холєра, вдається?
— О, Мартин! — вражено мовив Ян, — а ти тут яким лихом?
— Ти як гадаєш? — пробурчав той. — Це в тебе субота з поправин починається, а в мене, курва ясна, зі свіжого небіжчика… Муха! — заволав він до шинкаря. — Де там мій тонік? І кави давай, поміцніше — щоб аж зуби звело! Чуєш?
Муха щось ствердно промимрив з-під шинквасу.
— Слухай, Мартине… — задумливо промовив Ян, — хороше діло — небіжчик…
— Тобто? — кліпнув очима слідчий. — Це ж в якому сенсі?
— Мені додому йти не хочеться, а податись нема куди. Давай, бери мене з собою. Я тобі там протоколи писатиму… абощо.
— Отакої! — звів брови Янів товариш. — Вперше бачу, щоби подружнє, вважай, ліжко, міняли на трупарню! Хоча… а чого ні? — Мартин начебто тяжко замислився, але губи його вже самочинно складалися в лихий вищир. — Ану ж цікаво, на якій хвилині ти почнеш благати відпустити тебе до мами?
От уже ні — заприсягся собі Ян. Так він зробив свій перший крок до того темного і химерного, що йому наобіцяла щедра ворожка. Йому, певна річ, і не марилось, що сходи, на які він ступив, ведуть до зірок. Або, інакше кажучи, у безвихідь.
Нотатки Якова Левіна
Єврейський квартал тулився до Староміської площі, наче бідний родич — до маєтної родини. Колись давно його було навіть запнуто ланцюгами, а відтак відгороджено від решти світу кордонами ворожнечі. Його мешканців силували носити ганебний знак, винуватили в обрядних убивствах, зневажали і сахались, брали в борг, кликали до палаців, а потім нищили на порогах власних осель… Багато чого пам’ятає квартал Йозефів і, хоч нині його халупи і храми лягли під фундамент новобудов, тут і досі чувся дух відокремленості та цупке, тепле відчуття громади.
Ян здригнувся; іноді він відчував себе чуткою антеною, що підхоплює хвилю чужих потерпань… Нині тут просто бриніло судомною, гарячою бентегою; Мартин повів носом, наче негодований хорт, що почув запах крові.
— Так, Янчику… — суворо промовив він, зупинившись коло брами одного з будинків, де вже стояла поліцейська машина, — не передумав іще? Ні? Ну, по правді, з тебе більше шкоди буде, ніж користі, але нехай уже… Дивись лише, не пхайся, куди не слід, не торкайся нічого, питань дурних не став. Гаразд?
Ян із подивом відзначив, що його старий приятель обернувся нині на щось цілковито незнане, навіть обличчя його змінилося, утворивши жорсткий, незворушний рельєф.
— Е… авжеж, — промимрив радіо-ведучий, — мовчатиму, як злидень у приймах.
— Ти диви… — на мить у суворому сірому фасаді мовби відімкнулося віконечко, звідки визирнув старий знайомець, — може й вийде з тебе що… До речі, цей плащ тобі страшенно пасує. Виглядаєш, наче той е-ее… ексцентричний детектив із серіалу. Ну, ходімо.
Ой як дотепно, мовчазно пожалівся Ян. Мартин іще в «Гладоморні» змусив його скинути тренч і лишити парасолю, вдягнувши натомість позичений у шинкаря плащ. Йому, бачте, не годилося вести на місце злочину особу, вбрану мовби на який фестиваль. От, правда, Ян так і не впевнився, що нині він виглядав хоч трохи краще. Втім, невдовзі ця обставина втратила найменшу вагу.
В невеличкій приймальні на кріслах для відвідувачів сиділо троє — літній поліцейський в зім’ятому кашкеті, втомлена жіночка з тлустою валізою на колінах та чорнявий молодик, чиє напружене, затяте обличчя одразу ж привертало до себе увагу. Він, здавалося, ледь втримував величезний тягар, що, впавши, міг спричинити каліцтва та збитки. До того ж, він був напрочуд гарним, що аж викликало якусь мовчазну підозру.
— Нарешті! — підкинулась жіночка. — Чого так довго? Ми ж без вас і почати як слід не можемо — бо ж потім будете нарікати, що ми вам атмосферу порушили…
Несхвально хитнувши головою, жіночка зиркнула на Яна.
— А це ще хто?
— Це? — Мартин Цуг із сумнівом оглянув свого приятеля. — Ну… Він із е-ее… внутрішньої служби.
— Якого дідька?! — вибухнув власник зібганого кашкета, вороже дивлячись на прибульця. — Вже ж без них ні на крок ступити?! Допекли вже, агентура!
Мартин дратівливо смикнув плечима.
— Любку, годі, — стиха мовив він, — пан е-ее… Рейвах не буде заважати. Тільки подивиться. Правда ж?
Ян охоче покивав.
— А крім того, самі подумайте, хто у нас потерпілий? Навіщо нам зайвий міжетнічний клопіт? Ну гаразд… Що тут? Не починали, кажете? А хоч би факт смерті хто-небудь засвідчити потурбувався?
— Та ви гляньте просто, пане інспектор! — реготнула жіночка.
Кивнувши, Мартин рушив до міцних дерев’яних дверей, що вели, певно, до кабінету власника. Обережно прочинивши двері, слідчий роззирнувся. Рвучко зітхнув.
— Ага.
Любко та жіночка з валізою промовисто перезирнулись. На якусь хвильку Мартин закляк при вході, вбираючи панораму усіма приступними чуттями. Нарешті він рішуче смикнув двері, впустивши до вітальні навскісні сонячні промені. Яновому погляду відкрилась захаращена книжками кімната, строкатий килим, край чийогось черевика і величезна брунатна пляма.