— Розповідайте, Мірандо, — коротко кинув Мартин Цуг.
Жіночка підхопилася на несподівано високі підбори та, видобувши з валізки дрібно пописаний бланк, швиденько забубоніла.
— Левін Яков, 54 роки, вдівець, живих родичів не має, заробляє приватними уроками, мешкає на Веженській п’ять… тобто тут… виклик надійшов в суботу 27 листопада о десятій ранку від Дана Сегала, секретаря покійного, — Міранда кивнула на похмурого молодика, — ось він сидить.
Мартин рвучко розвернувся до свідка.
— А що це ви тут робили? В суботу? Га?
— Зайшов забрати деякі папери. Тут же не лише помешкання, але й контора, — промовив той з такою міною, мовби тяжко мучився щонайменше хворим зубом, — вхідні двері були відчинені, дивний запах в приміщенні і…
— Отже, ви знайшли тіло? — уточнив інспектор.
— Ні.
— Тобто? — здивувався Мартин.
М’ятий кашкет ніяково кахикнув.
— Двері були замкнені, а ключ стирчав у замку, — повідомив він, невідь-чого соромлячись підвести погляд, — ми… я мусив його вибити.
Мартин та й решта присутніх мимохіть озирнули двері та акуратну наскрізну вибоїну там, де колись містилася замкова щілина.
— Е-ее… стривайте! — зачудовано промовив Янів приятель. — Двері були зачинені? Ззовні?
— Зсередини, пане інспектор, — не піднімаючи погляду, промовив Любко.
Мартин Цуг пошкріб потилицю.
— Але ж… — він труснув головою і метнувся до кабінету, проте, на півдороги спинився, глянув на Сегала, потім на Яна і, надумавши, скерував, — ти… Ви, пане Рейвах, посидьте тут із нашим свідком, гаразд?
Ян дозвільно всівся коло нещасного Дана Сегала. Той, нервово пересмикнувшись, поліз у кишеню та дістав пачку цигарок.
— Дозволите? — з ледь відчутним зухвальством спитав він.
Ян поблажливо кивнув. Свідок поквапом підпалив цигарку; пальці його ледь-ледь тремтіли.
Мартин тим часом хвацько керував підлеглими — з кабінету лунали його вимоги фотографувати те і се, взяти «пальчики» тут і там, оглянути тіло на предмет якихось жахливих плям, взяти проби крові, волосся та іншої параферналії. Янові ставало дедалі незатишніше; погляд його відсторонено спинився на переповненій попільничці.
— Зайдіть-но сюди! — визирнув з кабінету Мартин.
Ян здригнувся, висмикнутий з тривожного заціпеніння.
— Я?
— Ага, і ви, пане Сегал. Гляньте, чи не зникло чого.
Зайшовши до покою, Ян ледь не перечепився через ноги небіжчика. То був великий, опасистий чоловік з довгою клоччастою бородою. Права половина голови залита брунатною живицею, обличчя… жовте, зморшкувате, скорчене в якійсь неймовірній зловтішній гримасі.
— Цікавий рігор мортіс, правда? — із фаховим завзяттям звернулася до а жіночка.
— Угм? — лише й спромігся промовити він.
— Ну — лице, — пояснила вона, — і долоня. Ніби намагався щодуху когось дряпонути.
— А-аа! Дивовижно! — підтримав її Ян.
Аби відволіктися від млосного видовища, він взявся розглядати кімнату. Книжки громадились тут, мов у порохнявому архіві, полиць, вочевидь, бракувало, але попри те книжки і папки були складені з якоюсь невротичною ретельністю. На стінах містилися репродукції середньовічних гравюр, натоптаних містичною символікою, схемами і каліграфічними написами. Неподалік від письмового стола висіла дошка, поцяткована гачечками незнайомого письма. Придивившись до палітурок, Ян знайшов лише кілька назв бодай-би латиницею — «Наууе ha-Nefes», «Sefer Jesirah», «Sefer ha-Zohar»; решта ж книжок хизувалися ошатною чужорідністю, яка самовладно викликала передчуття темних таємниць.
Роззирнувшись, Ян побачив свого приятеля, що в задумі спинився над тілом власника кабінету. Мартин обурено позирав на небіжчика, мовби той умисно чинив спротив слідству.
— Проблеми? — поцікавився Ян, поки Мартинові колеги завзято вивертали шухляди.
— Та жодних! — дратівливо чмихнув той, — окрім того, що мені тяжко уявити самогубцю, котрий пальнув би собі в голову, після чого ретельно позбувся зброї, а потім приліг ось у невимушеній позі… Може ти таких знаєш?
— А ти певен, що йому ніхто не допоміг?
— Ха! — знизав плечима Мартин. — Отже, ти гадаєш, вбивця замкнувся із жертвою в кабінеті, а, скоївши злочин, просочився крізь замкову щілину?
— А вікна?
— Ой, не вчи єврея комерції! — реготнув Мартин. — Тих вікон ніхто не торкався уже роки зо три… кажу тобі, як холостяк зі стажем!
— Пане інспектор! — раптом покликала Міранда. Вона схилилася над стільницею з пакунком чорного порошку та щіточкою для знімання відбитків; брови зведені в іронічному зачудуванні, — гляньте, який цікавий ефект!
Мартин, а за ним і Ян, потупцювали до столу. На стільниці гладенького світлого дерева зметена щіткою купка порошку, коло краю — відтиски долонь, а трохи далі — чорна фігура, мовби хтось у задумі малював пальцем по лакованій площині. То була, очевидячки, якась літера, яка, проте, не мала нічого спільного ні з кирилицею, ані з латиницею. Вже швидше вона була подібна на ті чужинські знаки, що прикрашали палітурки талмудів на полицях.
— Пане Сегал! — звернувся Мартин до свідка. — Як гадаєте, що це отут?
Зажурений красень коротко глипнув на стільницю.
— Мем, — відказав він.
— А детальніше можна? — попрохав слідчий, при чім Ян не міг не відзначити, що Мартинів голос аж сочиться притаєним поглумом.
— Авжеж, — відказав молодик, неприязно зиркаючи на слідчого, після чого усміхнувся погордливо і заходився тлумачити, — мем, тринадцята літера алфавіту, гематрія якої складає сорок, літера відкрита і закрита, нею називає себе Мелех — цар і Малхут — царство, а ще — сефіра, чия присутність у світі є найбільшою в ніч з п’ятниці на суботу.