— А, то ви? — зітхнув Рафчик. — Ну, знаєте… прибирати тут немає жодного сенсу — допоможе лише ремонт. А розвезти бруд я можу й сам, незгірш за інших. Та ще й задурно.
— Навіщо ж ви тоді е-ее… піднімаєте порох?
— Ви, юначе, молодий і нічого не тямите. Ада просила мене навести лад, і всупереч всякій доцільності лютилася, а їй це шкодить. Я, отже, змушений зробити бодай щось, і це буде моя жертва на вівтар подружньої злагоди.
Рафчик урочисто підніс ганчірку і вчинив спробу витерти порох з вершечку старовинної горіхової шафи. Порох злетів, мов стривожений осиний рій, і скоро обоє відвідувачів горища натхненно чхали.
— Ну, е-ее… я краще не займатиму тої шафи, краще ось поскладаю книжки рядочком, — надумав старий.
— Мудре рішення, — втішився Ян.
— А ви, між іншим, можете мені допомогти, замість стояти отам і глумитися.
— Може й так, тільки це ж ваш жертовник! Чи годиться мені пхати руки?
— Ой, я не можу! — застогнав старий, звично закочуючи очі. — І чого нині молодь така хитра й невдячна? Де ваша вихованість? Де пошана до сивини?
— Та хіба ж я що? — заусміхався Ян. — Давайте, я візьму на себе оцю полицю. А ви тим часом розкажете…
— Ага! — лукаво блимнув на нього Рафчик. — Думаєте забити старому баки, а він вам розбовкає всі таємниці Сіонських Мудреців?
— А що за таємниці? — зацікавився Ян.
Рафчик тяжко зітхнув і звів руки догори, мовби закликаючи Всесильного у свідки Янової неосяжної глупоти.
— Ні, невігластво мене доконає… Всі питатимуть, від чого загинув старий Рафаель, а я їм на те — не зміг знести, сірома, людського глупства та пихи…
Від обурення кричущою вселенською несправедливістю, Рафчик покинув здійснювати свій нелегкий подружній обов’язок і з розгону присів на верткий дзиґлик коло косметичного столика.
— А от вам не дивно, чого нашому народові одвіку шиють всіляку чортівню?
— Ну, ви перші почали, — заперечив Ян, — онде навіть у біблії…
Рафчик болісно скривився.
— Ой-ой, майте совість! Лишімо осторонь тексти, особливо ж цей недолугий переклад Тори! Я ж про інше: оті всі дикунські звинувачення в чаклунстві, сатанинських обрядах, змовах… Таке, що не проти ночі мовиться! А все ж, насправді, дуже просто: народ у розсіянні має єдиний спосіб зберегти себе — скрізь залишатись сторонніми. Тільки хто ж це терпітиме в домі безрідного приблуду? Хіба ні? А?!
Попри власну ухвалу не тривожити антикварний порох, Рафчик заходився мацькати ганчіркою найближчу горизонтальну поверхню.
— Так і Каббала… — обережно докинув Ян.
— Хфе… — буркнув старий, підібгавши губи, — особливо Каббала. Внутрішня Тора, вчення, цілком беззмістовне для тих, хто перебуває поза Традицією… І що вам сказати? Такий ажіотаж! Де ж це дивуватися, що хтось взявся зробити на тому маленький бізнес… Не мені їх засуджувати, — тут Рафчик покинув ганчірку і блимнув зовсім уже по-піратські, — я ж вам не Сангедрін.
— Синедріон?
— Хай так. Суд, який міг би покарати відступників скиданням на камені.
Рафчиків орендар ніяково кахикнув.
— Це як за е-ее… перелюб?
— Ну звісно ж! — зрадів старий. — Чи відомо вам, що розкриття таємних знань непідготовленим рівнозначне зляганню батька з власною донькою?
— Ой, мамо! — схопився за голову Ян. — Гарненькі ж у вас аналогії!
— А то! — гордовито мовив Рафчик, намагаючись тримати фасон попри порох, що настирливо пхався до носа. — Слід ставитись відповідально, кхе, до таких, кхе-кхе, матерій…
Ян замислився. Декому, можливо, не подобався Левінів «маленький бізнес», та нині за такі штуки не побивають камінням. Смертна кара загрожуватиме радше тому, хто має надмір інформації чи ризикує стати на заваді чиїмось вельможним забаганкам… Нехай навіть старі закони і вабили своїм наївним романтизмом.
Із власною дочкою? Ні, ну треба ж, яка ницість! Прямуючи додому, Ян подумки пересмикнувся від огиди. Проте, іноді йому здавалося… Міла своїми дитинним поводженням бентежно нагадувала йому сестру, коли та була ще кострубатим підлітком. Часами його аж смикало, коли Міла в чергове вдавала малечу. Ну та зрештою, слід би вже заспокоїтись — Міла була йому родичкою хіба в Адамі. На щастя, ой на щастя…
Мимохіть він замилувався, як дівчина замріяно чесала лискучого чорного чубчика. Тепле сяйво нічника лягало медовим відсвітом на вигин плеча і шовкові бганки сорочечки. Треба би програму дописати, але нехай, нехай вже завтра…
— Янцю, забула тобі сказати… — промовила вона, зграбно пірнаючи під ковдру.
— Що?
— Марічка дзвонила. Вчора, коли ти був на роботі.
— Ну і чого хотіла?
Правду кажучи, в цей-от момент його найменше цікавили сестринські клопоти. Під ковдрою так тепло і затишно, і…
— Про якесь убивство питала.
— А?! — сахнувся Ян. — То не я!
Міла пустотливо посміхнулась.
— Правда? Це добре. Не хочу, щоб тебе забрали до буцегарні.
«У цьому, бодай у цьому, — зітхнув Ян, — ми з тобою однодумці».
Нотатки Якова Левіна
Мартинів дзвінок застав Яна в маленькій музичній крамничці, де він якраз вдало надибав раритетний запис Олівера Кінга, славетного вчителя не менш славетного Луї. Його корнет якраз вивергав з лудженого черева знамените креольське гарчання, тож телефон мусив довго змагатися за увагу власника, а Мартин на тому боці звукової хвилі встиг вже неоднораз згадати товариша недобрим словом.