Далі крапельниця й дієта. І доволі багато часу, щоб зрозуміти, на чиєму ти боці.
Співрозмовник шукав відповідне порівняння, перебираючи свої улюблені соковиті образи. Цинічний політтехнолог і сибарит, але водночас волелюбний ліберал та естет. Дивна комбінація рис для людини, яка працює на товстосумів. Він грав смислами, пересуваючи їх так, як інші рухають фігури на дошці. Його цікавили гроші. Але більше, ніж гроші, збуджувала думка, що він впливає на певні геополітичні процеси. А наразі, вочевидь, він був щиро здивований. Зрозумів, мабуть, що на процеси впливають зовсім інші люди. Не він. І лишалося тільки змінити крісло головного режисера на звичайний квиток у партері. Це, видається, розуміли і його роботодавці.
Але в часи змін яскраві слова розлітаються зі швидкістю трасуючих куль. Політтехнологу хотілося сказати щось яскраве. Він затримав руку журналіста у своїй тонкій долоні і сказав: «Это, как бы точнее сказать, было так, словно мимо тебя пролетала птица гражданской войны и чуть-чуть коснулась оперением».
«Типовий російський ліберал, уся річ саме в цьому, — недовірливо подумав журналіст про співрозмовника. — А російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання».
Узагалі-то, він слухав політтехнолога не надто уважно, думаючи про зламані ребра й результати аналізів. Красиве порівняння сподобалося багатьом із тих, хто стояв і чув цю розмову. У медійній спільноті заведено цінувати гостре слівце і яскраве порівняння, надто коли воно ні до чого не зобов’язує. Але ніхто не міг припустити, що опальний політтехнолог матиме рацію.
Ребра зламалися після першого удару. Гострий біль пронизав правий бік, і в легенях якось різко забракло кисню для вдиху. Він захрипів, ковтаючи залишки повітря.
— Да не хрипи ты! — ліниво й роздратовано кинув здоровань, який зламав йому ребра.
«Весняний асфальт, виявляється, буває теплим», — зробив він відкриття, втупившись у шорстке дорожнє покриття траси Севастополь — Ялта. Він, певна річ, помилявся. Теплою була кров, що стікала на дорогу з вузької рани над бровою. Чолов'яга, котрий його бив, носив черевики зі сталевою пластиною в підошві. «Ткнеш таким черевиком у живіт, і тобі відразу каюк», — згадав він фразу з документального фільму про найманців в Африці, які полюбляли таке взуття. Він дивився цей фільм у ранній юності і навіть не думав, що одного разу, через багато років, життя доведе в дійсності, наскільки чесним був той фільм.
— Ніколи не думав, що потраплю в кіно! — сказав його веселий друг, грецький журналіст Костас, коли за їхньою машиною зчинилася погоня. Спочатку в дзеркалі заднього огляду з’явилися два злих ліхтарі. Потім ще два загорілися голодним вовчим вогнем хижака, що зачув кров. Сидячи в машині, котра безпорадно й загнано тікала від озброєних хижаків, ні він, ні Костас не знали, що їх атакує ціла зграя. Якби вони чули переговори на таксистській хвилі, то, напевне, здивувалися б злагодженості роботи чотириколісних вовків.
За ними їхали два позашляховики, притискаючи біле «рено» до узбіччя шосе. «Рено» не могло їхати швидше. Бракувало потужності двигуна, щоб витягти на підйом п’ятьох пасажирів та водія і відірватися від переслідувачів. Перед лобовим склом раптом майнула коричнева «дев’ятка», і чоловік у шапці-кубанці з жовто-чорною стрічкою на зеленому камуфляжі люто садонув по капоту палицею. Водій зупинився.
У своєму малолітражному «рено» він віз п’ятьох журналістів. Один — український репортер. Інший — колумніст із грецької газети. З ними молода жінка. Начебто місцева, з Сімферополя. Але вона вже давно працювала на великий київський телеканал і тому раптом стала ворогом для своїх земляків, які повдягали кубанки й начепили стрічки. Саме такі були на куртках міцних молодиків, котрі щойно вискочили зі своїх потужних джипів і обступили біле «рено».
— Выходите! — загорлали вони і для переконливості почали бити кулаками по склу. Виходити дуже не хотілось, але український репортер знав, що це неминуче. Він налічив десяток озброєних здорованів. Вони діяли дуже злагоджено, точно визначали своє місце відносно зупиненої машини преси: навпроти кожних із чотирьох дверей стояло по одному молодикові і ще кілька людей з боку капота й багажника. Український репортер зауважив, що всі вони озброєні однаковими пістолетами.
«Навряд чи це бандити, — промайнула в нього думка. — У тих зброя була б різноманітнішою». До того ж, пістолет Макарова бандити не любили. І, мовби на підтвердження думок, український репортер почув звук пострілу. Добре знайомий «макаровський» виляск. Потім іще один.
Чоловік стріляв в асфальт. «Не для того, щоб убити, а для того, щоб залякати й деморалізувати», — подумав репортер і внутрішньо заспокоївся. Втрачати силу духу він не збирався і водночас розумів, що виявляти зайвий героїзм не варто: проти десятка озброєних людей п’ятеро беззбройних журналістів нічого не зроблять, тим паче що серед п’ятьох була жінка.
Її не зачепили і навіть не поклали додолу обличчям на асфальт. Хоча й могли. Видно, у душах цих хижаків ще збереглися рудименти честі та уявлень про правила доброго тону. Вона стояла і спостерігала те, як журналісту з Греції одним потужним ударом зламали ніс, як били ногою по обличчю та ребрах худорлявого оператора і жбурляли об землю камеру з ширококутним об’єктивом, дуже дорогу штуку, що давала змогу робити неймовірно красиві кадри, якщо потрапляла до рук майстра.
Ці, котрі люто виконували наказ «убить камеру», теж були майстрами своєї справи. І українець здогадався про це, відзначаючи поведінку зграї озброєних хижаків. Вони стояли так, щоб у разі чого прикривати один одного. А отже, таки готові були застосувати зброю на ураження.
За годину до цього журналіст відзначив, як технічно ці люди розігнали натовп операторів, що знімали захоплення української військової частини. Солдати без розпізнавальних знаків у російській зеленій формі штурмували частину і не звертали уваги на журналістів. Видно, не мали наказу стріляти в репортерів. А тих зібралося під воротами близько тридцяти. Ці ворота спробував таранити вантажний «урал» без номерів. Спроба не мала успіху. Тільки залізний бампер здер із воріт смугу сірої фарби.
— Да у них давно уже эта полоса на воротах! — заверещали дві вредні баби, які раптом під'їхали до репортерів на корейській малолітражці.
— Зачем же вы врете? — запитала їх журналістка, яка через деякий час опиниться в білому «рено».
— Это вы все врете! Украинские журнализды! — дошкульно крикнула їй низька дівчина з чорним кучерявим волоссям. Вона стукотіла своїми підборами, наче приземкувата степова конячка копитами. Від неприємного перекручення, що римується з лайливим солоним слівцем — «журналізди», — стало гидко.
— В чем же мы врем? — запитав дівчину репортер-киянин.
— А че ты к ней пристаешь? — підскочила й друга, блондинка з верескливим голосом. — Или жениться хочешь?
Одружитися з такою красунею нікому з журналістів не хотілось, але репортер-киянин сказав про всяк випадок, що за інших обставин розглянув би цю пропозицію. Жарт виявився веселим і цілковито мирним, але блондинку він чомусь роздратував.
— Да че с ними разговаривать, Вика? — сказала вона чорнявці. — Па-аехали! Звони «волкам»!
Хто такі ці «вовки», стало зрозуміло рівно через п’ятнадцять хвилин. Вони приїхали на потужних позашляховиках, на борту одного з яких красувався напис «Смерть фашистам». Хоча, щиро кажучи, фашистами показали себе саме вони, люди з георгіївськими стрічками. Вони розосередилися між операторами. Певний час стояли, придивляючись до різношерстих представників світової преси. Обирали собі жертв. А тоді, наче за командою, з криками «Че сымаем, твою мать?!» накинулися на операторів. Били їх руками, валили на кам’янисту севастопольську землю, добивали ногами. Оператор, який працював із жінкою-журналісткою, отримав болісний удар у щелепу. Ця жінка разом із греком затягла покаліченого хлопця в «рено». Власник-водій авто непомітно зник, хутко зметикувавши, як неприємно далі розгортатимуться події перед частиною. У незрадливе «рено», що залишилося на полі бою, набились аж дві знімальні групи. Треба було терміново шукати лікарню для оператора. Журналісти не знали, що невдовзі лікарня знадобиться їм усім. За ними зчинилася погоня.
Біля вокзалу їм пощастило. «Вовки» підскочили до автівки, рвонули задні двері й вихопили в оператора камеру. Той не опирався і дозволив їм забрати її. Переслідувачі вчепилися в неї, як африканські гієни в антилопу. Ще більшої схожості цьому надавали подібні до звірячого рикання звуки, які вони видавали, ламаючи тендітне телеобладнання. Журналісти виграли кілька секунд, встигли зачинити двері і рвонули з місця настільки швидко, наскільки їм дозволяла потужність двигуна.
Щоправда, вони не могли здогадатися, що в полюванні, крім тих, кого називали «вовками», беруть участь і таксисти. Вони стежили за машиною весь день і повідомляли інформацію про переміщення жінці-диспетчеру, яка милим голосом передавала її виконавцям.
«Вот и хорошо».
Журналістка розуміла, що в Севастополі їм лишатися не можна. «Тут усе проти нас, — сказала вона. — Треба виїхати з міста і знайти лікарню десь інде». А в цей час репортер-киянин розмовляв телефоном зі своїм товаришем, корінним севастопольцем, у якого намагався з’ясувати, як ліпше виїхати з міста.
— Зараз прямо, — передавав він водієві те, що чув у слухавці, — трохи пізніше буде кільце, і на кільці треба піти ліворуч.
Саме на кільці їх спіймали. Очевидно, шансів утекти не було.
— Якийсь голлівудський бойовик! — пробурмотів грецький колумніст перед тим, як його витягли з машини і зламали ніс.
Репортер із Києва дивився на міцних озброєних хлопців у масках, на їхні ментівські звички й ментівські непоказні «Макарови» і розумів, що це продовження того жорстокого карнавалу, який почався не сьогодні перед українською військовою базою ППО, а значно раніше. Тоді, коли вперше на вулицях Сімферополя та Севастополя з’явилися однакові «зелені чоловічки», люди з автоматами й кулеметами, одягнені в новеньку російську форму бійців спецоперацій. Усі знали, що це російські солдати та офіцери. Усі знали — перевір номери їхньої зброї, і виявиться, що вона з Росії! Але при цьому всі вдавали, що молодики в зеленому — це місцеві кримські хлопці, які вирішили зберегти лад і законність на півострові. Самооборона, як вони себе назвали.
Так скандували ті, хто створював шумовий фон для агресії проти українських військових. Усі ролі в карнавалі були розписані. Літні ветерани та жінки у плетених беретах голосно кричать, називаючи імена великих письменників. Зелені однакові люди штурмують військові частини. А міцні навчені хлопці в цивільному б’ють журналістів.
Ось хто їм найбільше заважав! Журналісти! Це вони ставлять незручні й недоречні питання «зеленим чоловічкам».
Це вони, журналісти, змушують верескливих тіток у беретах зізнаватися, що ні Пушкін, ні Достоєвський із Толстим їх не цікавлять і ніколи не цікавили. А хочуть вони, щоб пенсії в них були, «как в Москве». Та й багато українських військових, тих, хто внутрішньо вже погодився зламати присягу, не могли дочекатися моменту, коли цих нахабних співвітчизників із телекамерами приберуть із міста. А ще ліпше — з півострова. Зраджувати присягу перед камерою якось незручно.
Їм розбили камери. І переламали кістки.
Репортер із Києва тримався спокійно доти, доки його грецького товариша не взялися пакувати в багажник. Довготелесий грек у важкому шкіряному реглані погано вміщувався в багажнику. Йому допомогли стусанами. Потім ударами загнали туди й худого оператора. Той тримався за бік і важко дихав, дивлячись на пістолет, наставлений просто йому в обличчя.
«Коли стріляють поряд із головою, це не страшно, — подумав репортер. — Значить, лякають. Коли засовують людей у багажник, значить, хочуть кудись вивезти. А далі кінець. Схоже на те».
Він підвівся та сперся об бампер машини. Треба було щось зробити. Бодай пожартувати. Хай і незграбно. Він розумів: треба спробувати розрядити ситуацію, щоб його товариші лишилися живими.
— И ты лезь туда, сволочь фашистская! — крикнув здоровань у масці, наводячи пістолет на репортера.
— А, понятно, — пробурмотів журналіст. — Вы, наверное, думаете, что мы бандеровцы.
І ці перекручували слово «бандерівець». «Чому ж, — дивувався репортер, — поборники великої російської культури вимовляють його так не по-російськи, перетворюючи прихильників націоналізму в жителів молдовського міста Бендери?»
Це не був контакт або діалог. Радше обмін фразами. Проте і його, схоже, вистачило, щоб знизити градус жорстокості.