— Ладно, езжайте!
Здається, імпровізація з багажником та вивезенням у невідомому напрямку скасовувалася.
Репортер із Києва не хотів боятися. Він розлютився. Ці люди, «вовки», спробували вдарити журналістів у найболючіше місце.
Ще недавно він приїздив до білого приморського міста, щоб походити його вулицями й послухати шум моря біля Графської пристані. Він добре знав, що десь поблизу на морському дні навіки лишилася щогла лінкора «Новоросійськ», який вибухнув за дивних обставин, і він зовсім нещодавно намагався в тих обставинах розібратись.
Він розповідав своїм дітям про Балаклавську битву, про те, що фраза «тонка червона лінія», яка означала звитягу та мужність військових, з’явилася саме тут, коли перший в історії журналістики військовий репортер Вільям Рассел, сидячи на пагорбі, спостерігав розгром шотландського загону в червоних мундирах, який вишикувався в ланцюг і люто відстрілювався.
Він полюбляв до речі й не до речі цитувати Альфреда Теннісона, який написав про цей розгром своє славнозвісне: «Yours not to reason why, yours but to do and die». Він з дитинства пам'ятав і описи солдатів першої севастопольської оборони, зроблені графом То летим. І, подібно до одного з побачених графом воїнів, намагався в дитинстві їсти кавун із хлібом. Смак йому відразу не сподобався, але він казав собі: «Толстой вважає, що це смачно!» — і з допомогою великого письменника запихав у себе чорну плоть хліба і червону плоть кавуна.
Він разом зі своїми дітьми перелазив через огорожу, аби потрапити в Херсонес, — як справжній севастополець, — і розповідав їм про Іфігенію, про грецьких колоністів, про фільм «Пригоди Буратіно» та про князя Володимира. А потім його донька, закутавшись у картатий теплий плед, сиділа за колонадою на білій веранді і, вдихаючи аромат трав'яного кримського чаю, дивилася, як поверхнею Артбухти ковзає біле вітрило.
Він був щасливим у цьому місті. Але місто його зрадило, на що, як виявилося, не треба багато часу. Це так само легко, як зламати присягу. Щоб потім, на старості, пенсія, як у Москві. Він думав, що Севастополь був вічно молодим, а місто виявилося старим військовим пенсіонером, який доживав віку в мріях про нездійсненне вчора.
«Вони, певне, вважають себе героями, — намагався зрозуміти репортер, — але герої йдуть у бій з відкритими обличчями, а не затуляються масками». Ці, у масках і з георгіївськими стрічками, залишивши собі гаманці та документи, сховали свої коротконосі «Макарови» й забралися геть на потужних джипах.
— Это вас, милая девушка, с Восьмым марта! — криво посміхнувшись, сказав журналістці міліціонер на найближчому посту між Севастополем і Сімферополем. Тут явно знали про подію зі стріляниною.
— Вони всі проти нас! Вони всі разом! — прошепотіла дівчина, розмазуючи сльози по щоках.
Діагноз її супутникам змогли поставити лише в Києві. Зламані ребра, пробита легеня, травми голови.
Через кілька днів вона сиділа у вагоні. Поїзд відвозив її до Києва. Жінка була не сама. Її мама приречено дивилась у мокре від дощу вікно, а донька гортала різнобарвні сторінки дитячої книжки. «Мене не били, — думала журналістка, — але вбили морально». Їй треба звикати до нового для себе статусу. «Біженка, — вперше сказала вона собі. — Чи не перша біженка». Їй здавалося, що біженці — це герої репортажів про війну. А за вікном усе ж була не війка, а дощова рання весна.
Журналістка не знала, що війна вже йде. Поїзд тікав від неминучості в невідомість. Але це була, невідомість не темна, а світла. «Все буде добре-добре-добре», — упевненим тамтамом відбивали колеса. І вона задрімала під цей ритм, і усмішка блукала її обличчям. А за вікном кружляв над степом птах, широко загрібаючи крилами повітря, в якому раптом стало багато кислого присмаку металу. Так тут буває перед грозою.
Кава біля пам'ятника Тарасові Шевченку була найсмачнішою в місті. Україна, мені здавалося, чіплялася за місто, що відпливало, всіма способами, всім, що мала в арсеналі красивого та комфортного. Навіть кава брала участь у боротьбі за симпатії. Відкрита веранда, збита з дерева, і цупкий сірий папір із надрукованим меню — від усього цього віяло стабільністю та достатком. І дівчина, котрій ми докучали питаннями про рецепти страв, не супилась, а мило, навіть дещо задерикувато всміхалась. Щойно я мав пряме включення з чоловіком на ім'я Вадим. Його напористість, характерна для донецьких степів і териконів, могла спочатку налякати надто інтелігентних співрозмовників. Про що б не йшлося, — хай навіть про рецепти страв у кафе, — він завжди говорив жорстко, вагомо і навіть агресивно, чітко позначаючи та захищаючи територію своїх інтересів. Такою була форма самозахисту, вельми необхідна для виживання в цій непростій і жорстокій частині Європи. Багато хто звик тут розмовляти саме так, і нема на те ради. Однак за дещо важкою манерою розмови Вадима проглядали потужний інтелект, освіченість та патріотизм — ті якості, що могли зробити його лідером. Він був людиною слова, відкритою для дружби з новими людьми.
Словом, він мені сподобався. Цього вечора сталося так, що всі наші луганські знімальні групи опинились у потрібний час у потрібному місці. Точніше, у зручний час. Чом би не випити чашечку кави? Чи навіть чогось міцнішого? Адже робочий день та ефір скінчилися.
Усе складалось якнайкраще. Це я зрозумів уже потім. А відразу мені не дуже сподобалося, що мила офіціантка запропонувала нам дерев’яну веранду замість залу всередині кафе. Усе-таки квітень надворі, якось зимно. Але дерево було приємним на дотик, і куртка на плечах не давала змерзнути. Та й дівчина — досить мила, щоб із нею погодитися.
Нас було шестеро, але хлопці вирішили відвезти свої камери на наймані квартири, де жили обидві наші групи. Вони взяли старий, сріблястого кольору седан «ніссан», що справно катав нас донбаськими дорогами. Вадим припаркував свій величезний чорний «патрол» трохи далі від веранди кафе. Гена — єдиний із моїх колег, хто не поїхав відвозити техніку після прямого включення, а вирушив на самоті в темряву провулків телефонувати, мабуть, своїй дівчині. Ми з Вадимом чекали на каву.
У місті було тривожно. У будівлі Служби безпеки України засіли озброєні люди, які проголосили себе «Луганською Народною Республікою». Але тоді, в кінці квітня, межі цієї республіки позначалися стосами покришок та спіраллю колючого дроту, що в неї обмотався мурашник захопленої будівлі. На території «республіки» було досить вільно. Бутерброди, потоки горілки, свобода слова — потужного, міцного, нецензурного. І ненависть до всього українського загалом, а до столичного телебачення зокрема. Утім, на площі біля пам’ятника Шевченку майорів синьо-жовтий прапор, і до нас, журналістів, підбігали швидкі пустотливі студентки зі стрічками кольору неба та пшениці. Брали автографи, знайомилися, просто теревенили. Біля Кобзаря було спокійно й весело.
Ну от, чекаємо ми з Вадимом на каву та обговорюємо його пряме включення. Я тоді вважав, що треба якнайбільше показувати місцевих донбаських бізнесменів, які в змозі стати лідерами думок. Мені здавалося, патріотично налаштований жорсткий чоловік, який сидів навпроти, саме такий. Вадим розповів, як передав прикордонникам дві легкоброньовані машини. І збирається передати ще. Я його слухав і думав про своє. Треба було закінчити статтю і знайти для цього трохи часу. І цієї миті я помітив зграю молодиків, що проходила повз кафе.
Їх було з п’ятнадцять. У спортивних костюмах, що в темряві здавались однаковісінькими. У кепках і безформних шапках. Приблизно двадцятилітні. У кожного в руці — по биті або просто короткій дубині.
Це було вперше, коли я побачив, як люмпенська республіка вихлюпується за шинно-дротяний периметр.
Вони проходили достатньо близько від веранди, щоб до мене долинули уривки їхньої розмови:
— Его «патрол» стоит ниже, а выше серебристый «ниссан». И где-то там должен быть этот…
— Цап? — невиразно перепитав співрозмовника товариш.
І вони пішли далі. Якраз туди, де майорів прапор і величезний Кобзар сумно дивився на перехожих зі свого постаменту.
«Патрол», «ніссан» — це мені щось нагадало. Але реакція Вадима виявилася швидшою.
— Он як, оці тебе «Цапом», виявляється, називають?
І в мене склалася картина. Вони бачили включення. Після нього минуло близько чверті години. Якраз приблизно п'ятнадцять хвилин потрібно, щоб визначити місце включення й дістатися пішки від будівлі СБУ до центральної площі Луганська. Вони йшли за мною, за всією нашою групою.
Вадим не став чекати на мою реакцію.
— Вони пройшли вперед. Швидше в машину, поїхали!
Нас урятувало тільки те, що на місці не виявилося ні сріблястого «ніссана», ні інших хлопців із технікою. Тих, хто шукав мене, це ввело в ступор. Поки вони шукали «ніссан», ми заскочили в джип Вадима і стали кружляти луганськими вулицями, намагаючись визначити, чи є за нами «хвіст». Не було. Я набрав номер оператора на найманій квартирі:
— Швидко збирай речі! Треба валити з міста.
Мого тезка Андрія не треба було просити двічі. Через п'ять хвилин він уже стояв зі своїм і моїм рюкзаками біля коричневих дверей луганської багатоповерхівки.
— Швидко, швидко! — поквапив його Вадим. — Я їх знаю. Вони нас шукатимуть.
Ще одне коло містом. Я встиг попередити товаришів, щоб у жодному разі не поверталися на площу.
— Чому?! — зі злістю вдарив Вадим по кермовій колонці.
— Чому я, як заєць, маю звідси тікати?!
Це була його батьківщина.
Ми прямували до виїзду з міста. Я зробив ще один дзвінок — попередив місцевого журналіста, з яким устиг потоваришувати, про те, що за нами полюють. Він, темпераментний юнак, вигукнув спересердя:
— Давай я зателефоную в міліцію! Давай, скажу начальникові, що вам погрожують! Начальник наш, він патріот!
Я перезирнувся з Вадимом. Той заперечно похитав головою. До міліції довіри не було. Один, хай навіть дуже хороший начальник більше не міг відповідати за всіх своїх підлеглих.
— Скажи мені, в якому напрямку ви їдете? — кричала телефонна слухавка. Я прикрив мікрофон.
— Скажи йому, що їдемо в бік Тореза, — самими губами вимовив Вадим.