— Виїзд у бік Тореза, — сказав я в телефон, — ми їдемо туди.
— Зрозумів, — весело сказала слухавка. Мій товариш щиро хотів мені допомогти. Але в щирості намірів його друзів із міліції я сумнівався. Якби не місцева міліція, то не було б у місті п’яних людей зі зброєю і темних стосів покришок навколо захоплених будівель. Неважко здогадатися, що з міста ми виїхали іншим шляхом.
Ніч підморгувала за вікном жовтими вогниками нечастих зустрічних автівок. Наш джип підкидало на вибоїнах. Щоразу, коли машина бралася лічити ями, Вадим лаявся. Але лютився він не на дороги.
— Я ж тут навчався, потім працював. Я знав тут усіх, і всі знали мене. А тепер я маю думати, як звалити з цього містечка.
Але то були емоції. А раціо підказувало, що треба шукати дорогу, яка омине блокпости з триколорами та георгіївськими стрічками. Інших, щоправда, в околицях Луганська й не було.
— Поїдемо в бік російського кордону, — вирішив Вадим.
І я не сперечався. Раніше він служив тут у прикордонній службі і ліпше, ніж будь-хто, знав усі таємні стежки-доріжки місцевих контрабандистів.
Ми металися порожніми селами з перекошеними хатами. Промінь світла періодично вихоплював із темряви зігнуті дорожні знаки. А потім, опинившись на краю невідомого населеного пункту, ми вилетіли просто в степ і побачили перед собою непоказний стовп із табличкою «Державний кордон України». Нічого, крім цього напису, не свідчило про те, що в цьому місці закінчується одна країна й починається інша. Ні тобі огорожі, ні перекопаної контрольно-слідової смуги. Просто нічний степ, відкритий для всіх. І ми рвонули степом.
— Ми порушники державного кордону, — сказав я спокійним голосом.
— Це Росія? — запитав трохи стривожено оператор. Вадим був спокійний, як удав.
— Ні, хлопці, цей степ вважається нейтральною смугою. Та не хвилюйтесь. Тут місцеві порушують кордон по кілька разів на день.
Машина знову влетіла в якесь село. Я дуже сподівався, що це не російське село. Але й рідне, українське, не обіцяло нічого доброго. Попереду ми помітили блокпост із російським прапором.
— Сепаратисти, — сказав Вадим.
— Шкода, — спробував пожартувати я. — Мій лікар сказав мені, що я повинен уникати тих місць, де людей б’ють по голові.
Вадим підморгнув:
— Спробуємо дотриматися рекомендацій лікаря.
І потягся рукою за крісло. Я розгледів, як зі шкіряної сумки він дістає коротконосий автомат.
— Хлопці, ви не проти, я стрілятиму в тому випадку, якщо нас зупинять?
Ніхто з нас не став сперечатися з Вадимом. Він натиснув на педаль газу, і я почув, як автомат клацнув, досилаючи патрон у патронник. Клік-клак. Упіймав себе на думці, що вперше чую на рідній українській землі, як автомат готують до стрільби бойовими патронами не в тирі, не на стрільбищі, а на путівці. І відчув, що ось тепер, у цю мить, мирний час закінчується і починається якийсь інший, назву котрому тоді ще не придумав.
Вадим дійсно приготувався до будь-якого повороту подій, якщо раптом його зупинять. Але джип пролетів через блокпост, навіть не пригальмувавши, і краєм ока я встиг помітити, як із-за мішків з піском виповзає хитка фігура з берданкою на плечі. Здавалося, зараз час такий, що в кожному донбаському селі, яке себе поважає, неодмінно має бути блокпост і людина з рушницею на плечі. Бо як інакше?
Через кілька хвилин Вадим зрозумів, що ми їдемо не туди. Він призупинився. На вулиці порожньо. Нікого.
— Куди їхати? — спитав Вадим, адресуючи питання скоріше собі, ніж нам.
І тут із найближчих воріт визирнув чоловічок невизначених років, швидкий і, судячи з усього, допитливий.
— А вы, это, кого здесь ищете? — поцікавився він.
— Не кого, а что, — виправив його з донбаською напористістю Вадим. — Дорогу ищем. На Алчевск.
— А-а-а, — з повагою протягнув чоловічок, упізнавши у Вадимові свого. — Так вам, это, назад.
— Через блокпост, что ли? — уточнив Вадим.
Це напівпитальне, напівпогрозливе донбаське «понял?», сказане з неповторним, як гуркіт вугільної вагонетки, натиском, ні з чим не переплутати.
Ми перезирнулись і зітхнули. Розвернулись, і коли машина від'їхала від нашого нічного інформатора, Вадим знову дістав свій автомат. Інакше ніяк. Через блокпост. Повз чоловіка з рушницею.
Хмільний вартовий із берданкою пропустив таку чудову нагоду оглянути підозрілий джип і вже знову поринув був у нічні сновидіння. Аж тут джип на всій швидкості повертається. Ми знову пролетіли укріплення з мішків, а вартовий навіть не зняв рушницю з плеча. Зрозумів, очевидно, що не встигне.
Через годину або близько того ми стояли біля найвищої точки в луганському степу. Над обеліском крізь хмари пробивався місяць, і ми, чекаючи вірних товаришів Вадима, перекидалися словами невиразної розмови про країну та розколотий народ.
Коли до нашої машини під'їхали Вадимові друзі, я перекинув свої речі з його джипа в їхній позашляховик і міцно обійняв чоловіка, про існування якого ще вранці не знав. І ось увечері він уже рятував нас від швидкої розправи.
Далі обійшлося без пригод. Хлопці змогли відправити нашу групу до Києва.
Уже в Києві я довідався, що на виїзді з Луганська — якраз на тій дорозі, що вела до Тореза, — на нас чекали люди зі зброєю та георгіївськими стрічками. Тоді мені здавалося, що все ще можна виправити. Тоді я вірив, що суворі донбаські мужики, склавши зброю, знову візьмуться з’ясовувати стосунки тільки за допомогою напористих слів. Не зі зла. А тому, що всі тут так говорять. Навіть українські патріоти.
Граф Сен-Жермен не вважав Майдан тим місцем, де почувався добре. Збоку він бачив усе те, що мешканці козацького куреня намагалися не помічати. Потворність мішків, навалених упоперек найкращої вулиці найкращого міста на Землі. Чад із прокопчених бочок, що роз'їдає очі. І п’яних колгоспників, котрі настирливо намагаються примазатися до революції. Він був воїном і любив порядок. Саме тому Сен-Жермен не любив революцій. Він думав, що спостерігатиме за нею збоку. Але одного разу йому запропонували взяти участь у розгоні бунту. І він, гарненько подумавши, зрозумів, що й контрреволюція не його стихія. Тим паче, що люди, які захищали законну владу, з захватом зривали й топтали державні прапори, з якими йшли на площу вкриті кіптявою господарі наметів.
Цього він не міг збагнути. Будь-який дипломований психолог назвав би хід думок Сен-Жермена хитромудрими слівцями «когнітивний дисонанс». Але нехай до психологів звертаються екзальтовані панянки з товстими коханцями та маленькими собачками. Наш герой волів до всього доходити власним розумом. Він не хотів бути схожим на воїна армії клонів і тому відмовився стояти в лаві однакових людей у чорному. Хоча братами по зброї вважав саме їх. Тих, у кого летіли «коктейлі Молотова» і хто бився БТРом об барикаду, як тараном, що пробивається в дерев'яну браму гірської фортеці.
Тоді він ще не був Графом Сен-Жерменом. Це прізвисько, що резонує з вічністю, дав йому один український генерал. Єдиний з генералів, кого воїн вважав сміливим і відчайдушним. Справжнім, не паркетним.
— Ну, ти, видно, живучий, як граф Сен-Жермен, мать його! — весело й по-хуліганськи вилаявся генерал, коли боєць розповів йому, що задумав. — Збираєшся жити вічно? Подивіться, чистий тобі граф!
Дивитися на бійця ніхто не побажав. Поруч жодного військового. Розмова була не для чужих вух. Генерал сидів на бетонному блоці, як простий солдат. Бетон дряпав задницю навіть крізь чорні гвардійські штани. Проте ні генерал, ні його молодий співрозмовник на це не зважали.
— А хто такий оцей граф Сен-Жермен? — спитав генерала хлопець.
— Та знаєш, це був один такий собі француз, який казав, що живе вже тисячі літ. Безсмертний ніби, щось таке, — і генерал усміхнувся.
Хлопець шанобливо похитав головою. Повага стосувалася не легендарного француза, а генерала.
«То він, виявляється, ще й книжки читати вміє. А кажуть, що в генералів одна звивина, та й ту кашкетом натерло, — подумав молодий гвардієць. — Ну що ж, граф то й граф».
І справді, було щось графське, породисте в його незалежній манері спілкування з товаришами. У прямоті постави. У поворотах голови. Його носу з горбинкою міг позаздрити будь-який нащадок лінії Валуа. А головне, зухвалість того, що задумав гвардієць, була воістину мушкетерською.