— Справді? — якомога скромніше поспитав автор.
— Я вам скажу! Ви так читаєте, так читаєте! Це вам текст у Києві дали?
— Текст?
— Ну да. Промову оцю в столиці видали?
— Як то видали?
— Ну, як? А де ж промови беруться? Їх видають, щоб читали.
— Їх пишуть!
— Пишуть? Хто їх пише? Хіба таке можна написати?
— Але ж чому ти так вважаєш? Може, що я написав промову ще до створення музею? Але такі музеї вже існують. У Переяславі, у Львові. Будуватиметься в Києві. Про це дбатиме щойно створене республіканське Товариство охорони пам’ятників історії й культури. Я один з ініціаторів його створення. У вас, мабуть, ще не чули про таке товариство.
— Ще ні. А яке воно — добровільне?
— Добровільне, з якнайширшим охопленням громадян, підприємств, організацій.
— Оце штука! — Безтурботний трохи побгав шкіру на лобі, знову стріпнув головою. — А скажіть, ви б могли мене рекомендувати?
— Рекомендувати? Куди?
— Ну, в оце ваше товариство. Я б тут, у Карповім Яру… Добровільну організацію товариства. І тоді б разом з вами — цей музей і все інше! Га?
— Думка цікава.
— А то й на цілий район! У нас у районі, мабуть, ще нічого не знають. Давайте я змотаюся. А то вдвох. Га?
— Можна й удвох.
Так автор напустить на цілий район стихійне лихо, яке зватиметься Іваном Безтурботним. Ніхто не повірить, але відмовиться Безтурботний навіть від материних плескачів заради становища, яке йому вдасться вибороти згодом у житті.
Здавалося б: хіба можна поміняти на щось оті неповторні плескачі? А виходить, що можна. Головне, мабуть, чим чоловіка вигодували, а тоді він вже як попре, як попре, то й про харчі забуде.
Все-таки приємно розповідати про зміни навіть тоді, коли вони зачіпають таке ледащо, як Іван Безтурботний. Непорушність, постаментність, холодна мармуровість, забронзовіння — хіба це життя? Динамізм став прикметою часу, і це з особливою силою відчули мешканці новозбудованого, щойно народженого Світлоярська. Динамізм вдерся в столітній спокій, покінчив з уповільненістю й наперед заданою розміреністю, вже не ритмічна зміна пір року, які минають, але щоразу повертаються, не сходи й заходи сонця визначали рух життя, навіть не звичний розклад сільськогосподарських робіт: оранка, сівба, косовиця, — а якісь внутрішні поштовхи, вимоги, потреби, пульсування, все ламалося, перебудовувалося, формувалося, тасувалося — все попереду, все ще не народжене, не вгадане, таємниче, не знане і тому особливо вабливе й дороге.
«Співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть». Гай-гай, де вже воно, оте Шевченкове «вечерять ждуть». Тепер матері не ждуть ні дівчат, ні хлопців. Як тільки атестат за десятирічку в руки, так і пхають у спину: «їдь, поступай, щоб і ти — як людські діти!»
Гришу Левенця мама Сашка теж випхала. Але зробила це не наосліп, не сподіваючись на випадок, а спробувала провести належну підготовку, бо поінформованість сільського жителя про те, як щороку відбувається прийом нових студентів (кажуть так: абітурієнтів) до вузів аж ніяк не менша, ніж відповідна поінформованість жителя міського, і в цьому питанні, треба сказати відверто, село цілком зрівнялося з містом. Знають тепер повсюди, що місць в інститутах разів там у скільки менше, ніж тих, хто їх хотів зайняти. Знають, як «ріжуть» на екзаменах. Знають, що таке конкурс, і навіть такі тонкощі, що частенько це вже й не конкурс дітей, а конкурс батьків: який батько проштовхне своє дитя до вищої освіти, а який недоштовхне. Про пільги теж відомо всім прекрасно, і хоч воно трохи й кумедно називати сина колгоспника або робітника колгоспником або робітником, а інтелігентського нащадка вже й інтелігентом, але так хтось вигадав розкласифікувати дітей для власної полегкості, і батькам довелося пристати на ці умови гри, тим часом щосили просовуючи своїх дітей до іншої соціальної групи і, таким чином, змішуючи любителям статистики всі карти, бо щоразу виходить так, що приймають до вузів таку й таку кількість робітників і колгоспників, а тоді вони зникають, поповнюючи ряди інтелігенції, про яку приймальні комісії не хотіли й чути. Ну, та все це так, роздуми навздогін. А тим часом, як сказано вже, життя вимагало свого, і мама Сашка, як заслужена доярка, пішла до голови колгоспу Зіньки Федорівни просити, щоб Гришу колгосп послав своїм стипендіатом до інституту механізації сільського господарства. Машини хлопець знав, усі канікули проробив то коло тракторів, то й помічником комбайнера у самого Безкоровайного, вчився хоч і не на медаль (бо вдома ж роботи хватало), та й не гірше людських дітей, — кого ж і посилати стипендіатом? Конкурс там, кажуть, великий, треба набирати якісь бали, а довідка від колгоспу дає зразу аж два.
Зінька Федорівна, позітхавши разом з мамою Сашкою суто по-жіночому, сказала, що вона з дорогою душею, от тільки треба б ще поговорити з Грицьком Грицьковичем, бо ж партійна організація…
— Та чи він буде проти Гриші?
— Не проти, а поговорити треба.
— То я сама й поговорю.
— Гаразд. Коли я побачу його перша, то скажу йому сама.
Грицько Грицькович, як чоловік чемний і душевний, довідавшись про клопіт мами Сашки, сам прийшов на ферму, поміг їй подоїти групу, здати молоко, тоді відкликав, щоб ніхто не чув їхньої розмови, колупаючи підлогу корівника підбором черевика, почав здалеку:
— Ми не проти того, щоб підтримати таку передову доярку, як ти, Сашко.
— Та не мене — Гришу мого.
— Ну, значить, у питанні сина підтримати, я розумію.
— Я ж зайвого не прошу. Без батька хлопець росте…
— Ми все це врахуємо і в майбутньому, значить…
— У майбутньому? — стривожилася мама Сашка. — У якому майбутньому? Та йому через двадцять днів на екзамени!
— Аби ти хоч трохи раніше, то ми б… А так…
— А так що ж?
— Районні організації дали нам іншу кандидатуру.
— Та які ж районні? Яку кандидатуру?
— Рекомендували підтримати Івана Безтурботного, — зітхнув Грицько Грицькович.
— Безтурботного? Оте ледащо! І ви зміняли його на мого Гришу? Та що ж воно діється на світі! Та коли так, то кину цю ферму і хай вам Вустя-Чухалка доїть корів, надриває собі жили в руках!
— Заспокойся, Сашко. Я ж сказав, що ми в майбутньому… А зараз — ніяк не можемо. Безтурботний зарекомендував себе на громадській роботі, він у районнім масштабі проводить організацію добровільних товариств, три роки після десятирічки, його треба підтримати… А на той рік підтримаємо Гришу…
Але яка мати може чекати цілий рік? Гриша був споряджений у дорогу, одержав належні напучування й інструкції від мами Сашки, на витрати асигновано йому було відповідну суму грошей, у валізку покладено рушник, кілька чистих сорочок, три пари нових шкарпеток, шматок сала, десяток круто зварених яєць, смажену курку, паляницю, сам він зібрав потрібні підручники й зошити для записів — і вже абітурієнт! Слово це в українській мові чуже і звучить з деяким підтекстом. Щось у ньому є непевне (оте «аби»), вчуваються натяки мало не погрозливі (оте — «тур» — ніби «турляти», «витурювати»), мабуть, через те всі й квапляться замінити його на «студент» або просто звільнитися зовсім, щоб ні надій, ні страхів, ні болю, ні розчарувань.
Де і як був Гриша, але був і затримався довше за Безтурботного, якому не допомогли й два отримані надурняк колгоспні бали, бо, крім них, він не заробив сам жодного: все здав на двійки. Безтурботний повернувся додому ще енергійнішим і діяльнішим: поки він їздив, то надумав переходити на масштаби вже не сільські, а районні, домогтися й квартири в райцентрі, відмовившись, звичайно, від материних плескачів, не дуже горюючи з цього приводу, бо те, що мало відкластися в його молодому й енергійному організмі від плескачів, уже відклалося, і Безтурботний підсвідомо відчував, що запасу вистачить надовго, може, й на все життя.
А Гриша затримався так довго, що мама Сашка, мліючи душею, думала: «Ану ж здав, ану ж прийняли!»