Нарешті він приїхав. Утомлений, але радісний, добрий, якийсь одразу доросліший і змужнілий.
— Поступив? — кинулася до нього мама Сашка.
— Поступив.
— Туди?
— Туди.
— В інститут?
— Та що я вам — геній? — здивувався Гриша. — В інститут я й не пробував. Там таке твориться…
— А їздив чого ж? І так довго барився?
— Документи забрав та відвіз в училище механізації.
— В училище?
— Ага. На комбайнера.
— Та чи ти ще не знаєш того комбайна?
— А тепер буду класним спеціалістом.
— Спеціалістом? Ой боже ж мій!
Мама Сашка заплакала, аж Гриші стало її жаль. Не могла вона збагнути тої простої істини, що найпривабливіша річ для молодого ума — свобода вибору. Він обняв маму, поцілував у голову, тоді поцілував мамині руки.
— Мамо, ну чого ви ото?
— Та людські ж діти…
— І людські по-всякому. Кому треба заробляти, то не дуже б’ється в інститути.
— Хіба ж я б уже не заробила?
— Доки ж? Я вже великий, а у вас і серце, і ревматизм. І знову на вашій шиї? Мене он в армію не беруть, бо один син у матері. Годувальник. А я знов нахлібником? Знов тягти з вас жили? Корови тягнуть, а я собі?
— Виходить, тобі комбайнером стати нещастя поможе? Ох, дитино ж моя, дитино!
І мама Сашка знов заплакала.
— Ну чого ви? — вже сердито закричав на матір Гриша. — Щастя, щастя! А може, воно так і повинно бути? Хто щасливий, а хто ні? Рід, сила, праця — ось де щастя. Я сам вибрав — мені буде краще. І вам. А зіпнуся твердо на ноги, то й на заочний до інституту механізації.
— На заочний? А можна ж?
— Аби голова!
Твоя земля, твій простір, твоє небо. Може, десь розквітають розкішні квіти, грає північне сяйво, гримлять водоспади, перекочуються гірські луни, загадкові звірі приходять на водопій до загадкових рік. Хай! А тобі — найдорожче твоє. Як твоя кров, як колір твоїх очей, як стукіт твого власного серця і твої вітри, на яких переможно майорить червоний прапор, і вічні жайворонки, які співали ще над міфічними амазонками, і живі стовпчики зачудованих рухом на степових шляхах ховрашків, які дивувалися ще диким скіфським вершникам, і весь цей тисячогомінний степ, на який, мов ласкаві руки, лягає сонячний полиск і зоряний пил натрушується і натрушується із безмежно далеких світів і ще з віддаленіших часів.
Одвіку земля ця була ніжною не тільки для богів, але й до дітей своїх. Тут ховалися початки початків, часи, з-поміж них час проростань і час народжень, час будувань і час руйнувань, часи років і зоряного неба, врожаїв і вітрів, недородів і хуртовин, посух і дощів. Ритми землі вимірювалися Рікою, яка текла вільно й свавільно, не пригноблена мостами, не стримувана перепонами, текла в безмежжя, не знаючи ніяких обмежень. Влада машин над людьми здолала владу Ріки з її вічним плином, непорушність берегів порушилася, земля вже не споглядала в сумовитім безсиллі на Ріку, яка несла свої води в безвісті, забираючи з собою і відбите в її поверхні небо, і мільйоннокриле птаство, і всі сподівання. Тепер сама земля зрушилася з місця, випереджаючи Ріку, притримуючи її брутально й безжально, в хапливому поспіху, але не в ластів’ячому крику, не в посвисті вітрів і не в безшелесному паданні снігів, а в ревищі машин, в тяжкому двигтінні заводів, у завихренні стрункотілих ракет.
І хто б же втримався від спокуси великого руху на цій всемогутній землі? Земле, прости нам нерішучість пашу, але не прощай надій і зухвалості!
Коли ростеш одинаком, заздриш тим, хто має братиків і сестричок. Згодом ця туга опановує і пронизує тебе всього, і тривалий час ти навіть на світ дивишся крізь цю тугу. У Гриші Левенця почуття самотності мало, сказати б, спадковий характер. Його мама Сашка теж була єдиною дитиною в своїх батьків Дейнег. Ні діда Сашка, ні баби Тетяни Гриша не застав на цьому світі. Діда забрали на війну в жовтні сорок третього після визволення села від фашистів, він устиг написати своїй Тетяні лише одного листа з-під Коростеня: «Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва. Твій Сашко. Пиши мені частіше».
Листа дід Сашко написав 25 листопада, а 28 листопада його вбито. Баба Тетяна замінила діда Сашка на бригадирстві. Гибіла в полі під дощами й снігами, в бригаді мала самих тільки жінок, бо й у всьому колгоспі, крім трьох дідів та кількох хлопчаків, не було ніяких чоловіків. Орали коровами, добрива жінки носили з станції за тридцять кілометрів на плечах. Це розповідала згодом Гриші мама Сашка, яка чотирнадцятилітньою вже доїла корів і ніколи не могла згадати, чи виспалася бодай раз за все своє життя і чи був хоч один день, коли б не переслідував її сморід ферми. Баба Тетяна застудилася і вмерла ще до Гришиного народження. Землемір Левенець змандрував від мами Сашки, не стерпівши вбивчого режиму її життя, коли хлопець став пізнавати світ. Гриші судилася самотність, а цей стан, як відомо, сприяє сумовитості й задумі, з яких іноді можуть народжуватися навіть якісь вигадки, речі, цілі маленькі світи.
Невгамовний Гриша залюбки вигадував усілякі штучки, робити це було легко, ніхто не заважав і не відволікав уваги. Одна біда: не вистачало слів для називання. Попервах він губився і навіть страждав од нестачі слів, а тоді приноровився і став вигадувати й свої власні слова так само легко, як оті невідомі добрі люди, що не тільки виробляють нові й нові ліки, але й називають їх щораз заплутаніше і незбагненніше.
Ну хто взагалі знає, скажімо, що таке «усюсик»? Може, це хлопчик, який робить отой маленький гріх, після якого мокріють штанці? А може, це такий меткий чоловічок, який повсюди встигає? А може, той, що сушить колгоспне просо, яке збирали в мокру погоду і роздають по хатах, щоб посипали на черінь і рятували від цвілі?
Або ще слівце «окобос». В ньому є щось і від «ока», і від «барбоса», і від «кособокості». Часом слово народжувалося з єдиним і точним призначенням. З-поміж усіх лишалося йому назавжди одне, хоч прийшло, здасться, найпершим: талатай. Що таке талатай? Це така штука, яка дає змогу пустити всіх ворогів димом, самому лишаючись живим і неушкодженим. Вигадалося воно, мабуть, після маминих розповідей про війну, про діда Сашка, про отой єдиний його лист з фронту: «Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва», про фашистів і про всіх ворогів.
Талатай мав порятувати малого від жахів видимих і невидимих, які насувалися на нього звідусюди з розповідей, залякувань, пересторог і спогадів: вулкани, землетруси, акули, крокодили, вовки, пошесті, тайфуни, торнадо, розшалілі урагани з ласкавими жіночими іменами, пожежі, поводі, а позад усього невідступною стіною темного жаху стояла війна, відходила в спогади, але не зникала, а насилала на людину гнітючу темряву, пітьма наповзала на ще більшу пітьму, затуляла півсвіту, замахувалася на життя. Що міг мати малий хлопчик супроти всього цього? Тільки талатай!
А тоді талатай обернувся проти блудного землеміра.
Мама Сашка попервах ще ждала, сподівалася, що Левенець повернеться із своїм білим парасолем, складаною метрівкою, триногою, з «інструментом» і бокатою трилітровою баклагою, приїде, як і поїхав, на іржаво-кістлявому велосипеді, в своєму коров’ячому френчі, і будуть у неї ще діти, і Гриша не ростиме самотою, як виросла вона то через голод, нестачі, то через війну. Відчаявшись у своєму дожиданні, мама Сашка зважилася на вчинок і геть безглуздий.
Вона попросила котрусь із доярок, щоб доглянули її корів, узяла малого Гришу, переправилася човном на той бік Дніпра, де була пристань, поштовхавшись у черзі, купила квиток, і попливли вони на палубі «Софії Перовської» серед сапеток, повних помідорів, слив і ранніх яблук, до якоїсь загадкової Бородаївки, до ворожбита, від якого мама Сашка хотіла довідатися, чи вернеться муж-землемір, чи ждати, чи сподіватися.
До Бородаївки припливли надвечір. Запам’ятався Гриші зелений косогір, високі зелені дерева, крізь які били скісні промені призахідного сонця, а під деревами, спокійно розсівшись на густій траві, маленький чорнобородий ворожбит, не чоловік, а карлик, але з голосом грубим і дужим, і очі теж мав великі, трохи сумні і ніби важкі — лягали на тебе, і ти відчував їхній тягар, мовби були з чорного каменю, чи що.
Мама Сашка виклала з вузлика ворожбитові свої небагаті дари, але він на те й не поглянув. Не став питати й про її лихо чи клопіт. Може, знав, може, здогадався. Це вже Гриша думав згодом, набагато пізніше. А тоді ворожбит вразив і приголомшив його своїм знанням, яке межувало з чарами. Бородаївський провидець глибокодумно сказав мало не навстріч мамі Сашці:
— Хочеш знати, жінко, чи матимеш свого чоловіка? Он птиця. Полетіла, а чи вернеться — хто скаже? Ні вітер, ні дощ, ні хмари, ні місяць на небі…
Коли вже для ворожбита не існувало ніяких тайнощів, то мама Сашка розповіла йому все, а він навіщось став розпитувати про роки народження і її самої, і діда Сашка, і баби Тетяни. Тоді говорив роздумливо, мовби сам з собою, не дбаючи, слухають його чи ні і чи мовлене ним полегшує скорботу людині, чи, може, завдає ще більшого болю: «В дітях не мають щастя ті, хто народився в 1893, бо такий рік нещасливий, а потім ще в таких годах: 1865, 1871, 1876, 1882, 1899,1904, 1910, 1921, 1927, 1931, 1938,1949, 1955, 1960, 1966, 1977, 1983, 1988, 1994. В оцих годах жінка-мати не буде щаслива в дітях, а буває нещасна й замужем, а як чоловіки роджені в цих роках, то й нічого плохого їм нема, а чим це пояснити, не можу сказать, але провірив я на багатьох сім’ях, і виходить, що правда».
Спали вони на пристані, серед жінок з клунками, знов серед лозових сапеток з сливами, помідорами і яблуками, серед прикритих в’ятериною кошиків з курми й качками, пароплав втомлено повертався з своєї повільної мандрівки по Дніпру лише надвечір другого дня, пливли вони додому вночі знов на палубі, під теплим небом і високими зірками, мама Сашка тихо плакала (на березі вона утримувалася від сліз, мабуть, лякаючись ворожбита), а малий Гриша, стискаючи кулачки, насилав свій талатай на батька-землеміра, який покинув таку прекрасну маму.
Ворожбит сказав їй на прощання:
— Не моє то діло, жінко, а поки молода, то подумай і про себе.