— А тобі не однаково?
І хоч плач, хоч скач.
Найзагрозливішим було те, що Самусь приїхав мотоциклом. Машина та обидва мотоцикли (бо мав їх два) слугували йому тільки в особливих випадках. Як усі Самусі, він був ощадливий, економний, попросту — скупий і жадібний. Тому власну техніку беріг, а з колгоспної брав навіть більше, ніж вона могла дати. Всі це бачили, і всі мовчали, бо треба ж мати свого передовика, а ще не народився той, хто перевищив би Самуся. Самусь їздив обідати трактором, а то й самохідним комбайном, трактором же їздив на всі збори, до магазину, до контори, до молодиць — вдів і розведених — так само. Його приймали, бо молодий і нежонатий, та ще й Самусь, але й не давали особливо розсиджуватися, бо сором перед людьми. Найбільше, що міг мати від молодиць, — чарку та сала з цибулею на загризання. Решта — зась. Не станеш же цілуватися, коли під хатою трактор гарчить на все село і люди сміються: «Вже Самусь у Дуньки!», «Вже в Наталки!», «Вже в Мотрі». Де трактор, там і Самусь. І щоразу до іншої. Виходить, у чоловіка ніяких серйозних намірів, а коли так — з богом…
Самусеві вже було за тридцять, а він ні одружуватися, ні хоч би закохатися. Так ніби чоловік не знав, що таке любов, симпатії, переживання. Коли ж гримотів трактором до тої чи іншої молодиці, то, мабуть, просто хотілося йому в ту мить жінки так само, як хочеться хліба, води, спати.
А до Щуся прискочив, бач, мотоциклом і в темряві, та ще й пору вибрав таку гарячу. Так і всю посівну в колгоспі під загрозу можна поставити: один механізатор зривався щодня до лісництва, а тепер цілих два!
Гриші дуже хотілося обговорити всі ці проблеми з Котею, але, одержавши своє чергове «Відчепись!», він змушений був котити мотоцикл далі від лісникової садиби, щоб не нагадувати торохтінням про себе зайвий раз і їхати на тракторну бригаду з серцем, в якому шкреблися навіть не традиційні миші, а всі знані й незнані сільськогосподарські гризуни.
Ну ж Самусь! І чого йому треба в Щуся?
А Самусь узявся за діло так, як він брався за все. Щовечора котив до лісника, їв смачні циганчині борщі, пив Щусеву горілку, слухав, казав: «Усе правильно!» Коли ж появлялася Котя, норовив ухопити її за що доведеться і зовсім не ображався на дівчаче «Відчепись!», а її стрибань у вікно до Гриші Левенця мовби й не помічав.
Чудеса в решеті!
Щусь ще ніколи в житті так не тішився. Йому подобалося велике суперництво, оця неоголошена війна між двома механізаторами, подобалася ще більше гра, яку вела його Котя з ними обома і з ним самим. Він бачив, як Котя обкручує довкола пальця обох хлопців і його з циганкою, але знов і знов заохочував і навіть провокував цю безконечну гру, сидів після щедрої, ситої вечері, дивився, як Котя вистрибує у вікно, бачив усе, покурював, посміювався. Хай показиться, поки молоде! Циганка Олеля вола себе ще загадковіше. Співчувала і Самусеві, і Гриші, стояла за обох і ні за кого зокрема. Допитатися в неї Щусь нічого не міг, але знав: хитра циганка щось має на гадці. Має, то й хай. Тут головне було не в циганці, й не в Коті, і не в молодому Левенці, а в тому, що Самусі прийшли до Щусів! Прийшла коза до воза та й сказала: ме-ке-ке! Зламали роги найславетнішому Самусеві, відмовився од своєї свинячої звички їздити до людей трактором, забув про посівну, сидить тихий та добрий у хаті й терпить усі Котині вибрики! Всі прикмети вказували на те, що настає небувале вознесення Щусів, і якою ціною! Ціною, можна сказати, принизливого впокорення Самусів у особі найвидатнішого, може, чоловіка, якого за цілі віки зміг сплодити цей рід.
Чи треба казати, як кортіло Щусеві підігнати події! Але він не квапився. Перше — що мав натуру повільну й терплячу. Друге: йому однаково було, кого вибере Котя, бо, коли Самуся, тоді для Самусів вічна залежність од Щусів, коли ж Левенця, то Самусям вічна ганьба й приниження, що знову ж грає на дудку Щусів. Третє: він боявся сполохати Котю, бо вона була як ляклива пташка або дике звірятко — махни необережно рукою, і все пропало. Полетить, побіжить, утече, забереться в найглибші нетрі дівчачої неприступності, віджене від себе своїх дивних (але ж і цінних, чорти його бери!) залицяльників, і тоді знов сиди в лісництві та слухай, як завивають вітри та пугукають сичі на сухих деревах ночами. Тому Щусь виказував терплячість на рівні світових стандартів, і Котя, мовби з бажання віддячити батькові за політику невтручання і поблажливості, а може, перейнявшись Щусевими хитрощами і міркуваннями династичного порядку, від дій односторонніх перейшла до загравань з обома своїми кавалерами, вже не щовечора вистрибувала у вікно до Гриші Левенця, так що той марно тупцював між темними деревами, а розімлілий від щастя Самусь блаженствував коло неприступної чортячої дівчини і вдоволено муркотів: «Усе правильно!»
Найбільшого напруження події набули вже перед самими жнивами. Конфлікт між Самусем і Гришею Левенцем загострювався більше й більше і загрожував вибухнути якимсь не баченим у цих краях катаклізмом, але глибоко й неприпустимо помилялися всі, хто звів би цей конфлікт до мовчазного й не до кінця зрозумілого суперництва двох механізаторів за чорняву доньку лісника Щуся. Хоч зовні, надто для людей невтаємничених, могло все видаватися саме таким, але ми не можемо припустити навіть думки про здрібнення намірів і життєвих устремлінь наших героїв. Бо в душах їхніх (у зовсім молодій Гришиній і старшій на десять років Самусевій) лунали не самі лиш пісні про кохання, але могутньо гримів і марш механізаторів (слова Негоди, музика Пашкевича, виконує хор механізаторів під керівництвом Безкоровайного): «Ой прослались довгі гони, степ розбуджений дріма, заправляймо, хлопці, коні та й сідаймо, друзі, до керма. Усміхнися, земле-мати, дзвонить колосом врожай. Перемоги здобувати ми рушаєм на передній край. Не забудуть степ і зорі, ясний місяць, темний став, як ми в клекоті моторів йшли у наступ до нічних заграв». І приспів: «Гей, могутня, дужа сила відростила наші крила, запалила нас, поріднила нас!»
З таким маршем тяжко змагатися навіть Коті. А хіба ж тут справа обмежується самим маршем?
Світлоярськ переживав цивілізаційний шок.
Шок був несподіваний і запізнілий. Міг би виникнути одразу після переселення, викликаний безліччю прекрасних причин: архітектурою нового села, електрикою, водогоном, газом, радіо, телевізором, телефоном, небаченими громадськими будівлями, монументами на просторих площах Світлоярська, зрошувальною системою, яка поклала край залежності від примх погоди, чайною, де давали не тільки чай, а й дещо міцніше, цілим загоном сільськогосподарської авіації, який отаборився за Світлоярськом, на колгоспному аеродромі, поряд з бригадою механізаторів. Усе це сприймалося як належне, як даність, як завойоване й закономірне, воно ставало побутом, звичайним життям, іноді навіть буденністю, ніхто не захоплювався всемогутньою силою електрики й не заклякав побожно перед таємничою дією електронів, три трансформатори (один коло сільради, другий коло ферм, третій коло Самусів) привертали увагу не більше, ніж колись курінь на баштані або колодязь з журавлем; газ був балонний, але світлоярівці вже очікували, коли спорудять газопровід Оренбург — Західний кордон, щоб десь втулитися з своєю трубочкою й собі, тим часом законно обурювалися, коли траплялися перебої з завезенням балонів, і в районній газеті «Голос степу» в рубриці «Листи трудящих» скаржилися: «Доки Світлоярськ сидітиме без газу? Іншим завозять, а нас минають». Деяке збурення вніс у життя світлоярівців телевізор. І не занадто цікаві програми Українського телебачення, а також не через те, як назвав його Варфоломій Кнурець, радіологічне оскаженіння ефіру, що його викликали над Світлоярськом електромагнітні поля від радіо, телебачення й високовольтних енергетичних ліній, — просто розпочалося змагання, в кого вища телеантена, в кого красивіша сталева вежа, хто вловлює більше програм; коли ж Безкоровайному його сини, які давно вивчилися на інженерів сільгоспмашин і десь працювали на тракторних і комбайнових заводах, понаварювали до його телевежі сталевих драбинок, трубок, щіток та їжаків і телевізор бригадира колгоспних механізаторів став ловити не тільки всі радянські програми і програми Інтербачення, але й Рим, Париж і дрібненькі європейські країни, тоді село кілька місяців вело гарячі суперечки про те, де вродливіші теледикторки: в Римі, в Парижі а чи в деяких дрібненьких європейських країнах.
Не дуже стривожилися світлоярівці, не почувши жайворонка в полі, бо якось не вміщалося в голові, щоб таку гарну пташку могли витравити гербіцидами, хотілося думати, що вона просто не прилетіла одну й другу весну, як не прилітають іноді ластівки. Трохи більше стурбувалися, не почувши деркача. Все ж таки жили колись на краю плавнів, коло високих трав, і щоліта чули, як у тих травах подає голос деркач. Ніхто його ніколи не бачив (бо втікав деркач навіть од всюдисущих косарів), деркач теж нікого не бачив, він собі дирчав у травах, всі люди те чули, а він чув людей. Повесні приходив пішки з Африки, восени знов мандрував туди, так тривало завжди, а от у нове село не прийшов. Чи то збройний конфлікт на Близькому Сході, чи гербіциди, чи безліч шосе по дорозі стали на заваді. Одним словом, цивілізація.
Світлоярівцям жалко було деркача. Вони вважали, що він все ж прибігав на старе місце, але не знайшов ні Карпового Яру, ні високих трав, засумував і відкинувся, більше не з’явився.
Досить спокійно сприйняли світлоярівці зникнення різнокольорових (іноді й вельми славних) українських горілок, всіх отих «Полтавських», «Сумських», «Чернігівських», «Вінницьких», «Запіканок», «Спотикачів», «Перцівок», «Вишнівок», «Слив’янок», і заміну їх універсальною «Екстрою». Непомітно перейшли також від домашніх паляниць до сільмагівського хліба; за статистичними даними товариша Зновобрать, в Світлоярську вже не було жодної жінки, молодшої за тридцять років, яка вміла б спекти українську паляницю; пампушки, книші, пиріжки поволі забувалися, плескачі вперто пекла, здається, тільки Вустя-Чухалка, бо це була її фірмова страва, навіть славу цього села — вареники — в найпростіших їх модифікаціях (з сиром і з давленою картоплею) спробували передати в систему громадського харчування, де вона втратила свої високі якості й неповторний смак і була названа дотепниками «недоварениками». Жінки радо відмовлялися від стояння коло печі, їх влаштовував перехід на державне постачання, чоловіки загалом теж були за вивільнення жінок од деяких домашніх справ, але по їхніх тонких натурах і вишуканих, як у всіх українців, гастрономічних смаках відчутно вдарило збіднення раціону, і вони гірко поспівували слідом за карпатським поетом Степаном Пушиком: «Гей, ча-ча, гей, чу-чу, — я вже хліба не печу. Якби ще хтось так зробив, щоб і їсти не варив!»
Але ж як подумати, то цивілізація не в тому, що їдять, що п’ють і які птахи співають тобі над вухом. Цивілізація навіть не в машинах, виявляється. Бо в Світлоярську тих машин, тих двигунів внутрішнього згорання, тих електродвигунів було стільки, що вистачило б на невеличку країну, яка розвивається. Але шоку це в Світлоярську не викликало ніякого, сприймалося знову ж таки як даність і закономірність.
Шок був викликаний великим науковим відкриттям, яке світлоярівці зробили пізньою весною того року. Виявилося, що цивілізація не в тім, на чому їздять, а по чому Їздять. Поки ти ганяєш машини, мотоцикли, мопеди й велосипеди по пилюзі, по багнюці, по пісках, глині й чорнозему, по баюрах, бакаях, ямах, чорториях, рівчаках і калюжах, то хоч які досконалі ті транспортні засоби, цивілізації ти не відчуєш і на копійку. Але проклади кам’яну дорогу, та залий її рівненько асфальтом, та прокотись по ній на гумових колесах, піддаючи газку, — ото воно, ото радість, захват, запаморочення і чудо з чудес!
Від першого дня переселення на нове місце світлоярівці вперто кидалися думкою до отих кількох кілометрів багнюки, що відокремлювали їх від широкого світу. Було багато розмов, суперечок, критики й самокритики, на кожних звітно-виборних зборах колгоспу «Дніпро», на всіх засіданнях сільвиконкому нагадувано керівництву про дорогу, але Зінька Федорівна, підтримувана товаришем Зновобрать, посилалася то на відсутність коштів, то на зайнятість важливішими справами, то на потребу виконання чергових завдань, то на недовиконання зобов’язань перед державою. Нарешті, в грудні минулого року на звітних зборах Зіньці Федорівні сказано так: або кладемо шосе, або сама бери молоток і бий камінь, коли в колгоспі не можна знайти десять чоловіків та п’ять автомашин. Критика, як відомо, рушійна сила, вона зрушила навіть Зіньку Федорівну, і вже до травня в Світлоярську відкрито першу чергу майбутнього колгоспного шосе. Щоправда, оті кілька кілометрів так і лишилися в первісному стані, асфальт був прокладений тільки в самому селі по головній вулиці, що з’єднувала адміністративний центр Світлоярська з фермами. Всього два кілометри сірої широкої стрічки асфальту, а що зчинилося!
З раннього ранку до пізньої ночі, з невеличкою перервою чи то на сон, чи то на збирання нових сил для нових шаленств, по асфальту з диким ревінням, на максимальних швидкостях, в чорних вихлопах спрацьованих і недопрацьованих газів, в тріскотняві, стрілянині, пахканні, чмиханні, в завиванні, скреготі, гудінні, брязкоті котилося все, що могло котитися, бігло, летіло, мчало навмання, наосліп, оскаженіло, наввипередки. Їхали машини вантажні, легкові, державні, колгоспні, власні; їхали мотоцикли й трактори, колісні й гусеничні, з причепами й охляп, по ділу й без діла; їхали елегантні мопеди й велосипеди з саморобними моторчиками, всім треба було проїхатися саме по головній вулиці Світлоярська; завертали сюди трактори з поля, заїздили навіть із сусідніх сіл («Кажуть, у Світлоярську новий асфальт поклали, давай заскочимо!»), змагалися в швидкостях, у ревінні, в двигтінні, в димових шлейфах, у вихлопах, хто більше, хто дужче, хто вище пальне в світлоярівську атмосферу. Дим-димок від машин… Гай-гай, минула пора, коли на всю Україну, на весь її безмежний повітряний простір пахкали димком два слабосилі трактори: один довженківський, другий тичинівський! Тепер Світлоярськ мав пережити справжній цивілізаційний шок не так від надміру техніки, як від її неприродного, сказати б, протизаконного й злочинного скупчення на коротенькому відрізку. Якийсь школяр, намагаючись перевершити трактор «Беларусь», що посилав свої вихлопи просто в небо, пристосував до свого змоторизованого велосипеда вихлопну трубу з довжелезного гумового шланга, закріпив його на двометровій тичці і вив’юнювався поміж технікою на асфальті, стріляючи чорним димом вище за всіх. Цивілізація! Кури боялися перебігти дорогу, всі візити півнів до сусідніх курочок відмінено, відкладено на час невизначений. Коти з переляку дерлися на дерева і зеленооко блимали на те, що відбувалося на дорозі. Собаки попервах були спробували чесно виконувати свої собачі обов’язки, тобто обгавкувати все, що пробігало повз них, але вже надвечір першого дня захрипли, знесилилися, а тоді й зовсім впали у відчай і або ж несміливо сідали на власних хвостах попід парканами, або залягали в дворах, сподіваючись перечекати це новітнє нашестя. Марні сподівання!
Шалений біг не вгавав, він ще набирав на силі, машин більшало з кожним днем, техніки прибувало як у колгоспному господарстві, так і у власному користуванні в колгоспників. Самусь, наприклад, випробував і обидва свої мотоцикли, і машину; Рекордист Іванович, що спершу їздив тільки на мотоциклі, несподівано в неділю з’явився на новенькому «Москвичі», який щойно придбав йому батько його Іван Іванович Несвіжий; навіть Гриша Левенець, хоч який спокійний був хлопець, теж піддався всезагальному шалові й пиряв на мотоциклі туди й сюди по асфальту, катаючи то свого помічника Педана, то іноді Котю, яка від політики «відчепись — не чіпляйсь», мабуть, під впливом асфальту, несподівано перейшла до підступної тактики гри на два фронти і каталася тепер на мотоциклі то з Левенцем, то з Самусем. Щастя, що відмовлялася їздити з Самусем на машині, бо мотоцикли — це справа видима, тут ні прихованості, ні таємничості, ні недозволеності, які можуть процвітати в закритій машині, та ще в такого типа, як Самусь.
Ганяла по асфальту не тільки молодь, а й люди поважні, з становищем, сама Зінька Федорівна тепер те й знала, що чухкала своєю «Волгою» то від контори до ферм, то від ферм до контори; товариш Зновобрать, який ще, на жаль, не мав для сільради ніяких транспортних засобів, змобілізовував для себе то «Волгу» Зіньки Федорівни, то якусь вантажну машину, то й чий-небудь мотоцикл і теж проскакував разів з п’ять чи шість на день по асфальту, приглядаючись до порядку. Навіть Петро Безтурботний вирішив змінити свій усталений маршрут од плавнів до ферм так, щоб він захоплював асфальт, і пара його гнідків сонно плентала тепер щодня посеред знесамовитілої техніки.
Хто б усе це міг пояснити і як пояснити?
Дядько Обеліск, що звик підсумовувати всі нові явища в лаконічних формулах «знищить» і «водрузить», від заяв утримувався, мабуть, теж був приголомшений небувалим явищем, попросту кажучи, був у стані цивілізаційного шоку. Щусі й Самусі були учасниками великих перегонів на світлоярівському асфальті — отож їм було не до узагальнень, висновків і пояснень. Шкільні вчителі, аж до велемудрої й досвідченої Одарії Трохимівни, демонстрували цілковите безсилля, бо вчителі завжди безсилі перед невідомим. Доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, коли автор розповів йому про те, що відбувається в Світлоярську, став наводити якісь занудливі статистичні дані про те, скільки в якій країні машин, але це було типово не те.
— Машини, про які ти кажеш, кудись їдуть і щось везуть, — зітхнув автор. — А в Світлоярську ніхто нікуди не їде. Тут просто їздять! Може їхати й завернути через сто метрів, може виписувати по шосе кола, вісімки, може їхати зигзагами, це вже просто їзда задля їзди, як мистецтво для мистецтва. Чим це можна пояснити?
— В діях людства подібних прецедентів не спостерігалося, — розвів руками Варфоломій Кнурець.
Чи не найближче до істини підійшов найстаріший житель Світлоярська столітній дід Гнат, який сказав просто й коротко: «Все ото нечиста сила казиться!»
Досі мова йшла тільки про речі видимі. А коли взятися за невидимі?
Тоді одразу й з’ясується, що цивілізаційний шок викликано у Світлоярську не наявністю асфальтованої вулиці, і не великою кількістю техніки, і не психічним складом світлоярівців, а космічним змаганням двох начал, биятикою двох темних сил, попросту кажучи, двох чортів: старосвітського карпоярівського чортяки і модерного світлоярівського чортика.
Карпоярівський чортяка був старий і рудий, бо щоразу появлявся на світ божий з глинища, де містився засекречений контрольно-пропускний пункт до пекла й назад. Від старості поточений склерозом, як старе дерево шашелем, а від роботи в шкідливих для здоров’я пекельних цехах розкашляний і розшмарканий, чортяка мав би давно піти на пенсію, якби міг підлягати людським законам, але верховний сатана, посилаючись на чортяче безсмертя, не давав своїм підлеглим не те що пенсій і щорічних відпусток, а скасував навіть вихідні дні й щонайкоротші перепочинки. Так воно й вийшло, що старому й кволому чортяці випала нелегка доля змагатися з модерним виродком бісівського племені. Світлоярівський молоденький чортик відзначався цивілізаційною бадьорістю, зухвалістю й неперебірливістю, хворощі йому були ще не знані, тому в майбуття він дивився з оптимізмом і взагалі сповнений був здорового нахабства і зневаги до всього старого, минулого, колишнього. Ночував він не в сухій вербі або в сухій груші і не під бузиною, як споконвіку заведено було в усіх відсталих українських чортів, а в двигунах внутрішнього згорання (в електродвигуни не залазив, бо електрика лишалася незбагненною і загрозливо-неприступною навіть для диявольського племені), харчувався нафтою, соляркою, гасом і бензинами, найбільше полюбляючи високооктанові А-76 і А-93, а коли перепадало, то й «Екстрою» (це вже тільки з столичних машин, бо для місцевих її не завозили, а інтуристи, які заправляють свої автомобілі тільки «Екстрою», до Світлоярська не добиралися за браком шосе). Вдень обидва чорти ширяли над землею, відганяючи од неї дух святий, для якого часи настали й геть нестерпні: на землі треба порядкувати, але й космосу не полишиш без нагляду, бо ж люди прорвалися вже й туди. Отож віковічна битва між богом і чортом над Світлоярськом не відбувалася, зате розгорілася битва між силами сатанинськими за територію, сфери впливу і ринки збуту бісівського зілля, виробів і товарів.
Карпоярівський чортяка, окрім своїх старощів, склерозу і пошкодження дихальних шляхів, поступався чортикові світлоярівському в силі ще й тому, що змушений був тепер щоразу користуватися не звичним виходом з пекла у старому глинищі, затопленому, як відомо, дніпровськими водами, а пробивався з підземних нетрів у каменоломні, пропихатися ж крізь твердий камінь — це зовсім не те, що проникати крізь м’якеньку й податливу глину, тому добирався він до Світлоярська подряпаний, пошарпаний, знесилений і жалюгідний, тим часом як світлоярівський чортик, сьорбнувши, замість кави з сметанкою, високооктанового бензинчику, вискакував з машинного або комбайнового двигуна (він залюбки міняв місця своїх ночівель) свіженький, як огірочок, дужий, гнучкий, ініціативний, винахідливий і миттю налітав на свого старомодного й неповороткого суперника.
Коли ще бог був живий і порядкував на землі, то помічено, що мав він звичку втручатися в усі події безпосередньо, доходив навіть до того, що хапав для своєї втіхи гарних жінок або й привабливих хлопчиків, як те він зробив з древніми греками, вкравши в них Ганімеда. Диявол, навпаки, хитро тримався осторонь, використовуючи в кожнім темнім ділі своїх уповноважених, яких вербував серед слабохарактерних, морально й політично нестійких елементів. Почав він це з Єви, яку вмовив підсунути Адамові заборонений плід, а там як пішло, як пішло! Але підставних осіб дияволи використовували тільки для злочинних справ між людьми. Свої ж внутрішні справи вони вирішували власними силами, не допускаючи туди нічиїх втручань, щосили намагаючись не надавати їм зайвого розголосу, себто зберігати свої чортячі таємниці. Власне, і запекле змагання карпоярівського та світлоярівського чортів минуло б цілком непоміченим, якби старий чортяка був здоровіший і міг швидше пролазити крізь камінь, щоб з’являтися над Світлоярськом не перед самим сходом сонця, а в ту точно визначену вже тисячі років тому годину, коли чорти навкулачки б’ються. Він запізнювався просто неприпустимо, чим порушував споконвічний кодекс чортячої честі, і розкривалася таємниця диявольських незгод перед людьми, тому модерний світлоярівський чортик теж вирішив не дотримуватися букви сатанинських законів, простіше кажучи, він знехтував усіма приписами й правилами ведення боїв і змагань. На його виправдання слід сказати, що модерний чортик попервах не порушував правил і пробував здолати свого відсталого й зужитого суперника способом прадідівським, тобто взяти його на кулак. Але старий чортяка виявився непіддатливий, як Мохаммед Алі. Кулаки мав тверді, мов камінь, бився вперто, запекло, хекав на молодого чортика такою тисячолітньою зненавистю, дмухав такою сіркою, що куди там усім новітнім хімкомбінатам. Чортик злякався і вирішив удатися до хитрощів. Хитрощі ж у нечистої сили відомі здавна: знайти замінника, загрібати жар чужими руками. Так надумавшись, світлоярівський модерний чортик став шукати, кого б же випхати проти карпоярівського чортяки з його камінними кулацюрами. Світлоярськ лежав перед ним як на долоні (доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець ласкаво й великодушно підказав авторові цю славетну ідіому, широковживану в українській літературі від Панаса Мирного до Юрія Збанацького). Вже не було тут тої поплутаності й нерозберихи, які панували в Карповому Яру, де хати стояли як попало й де попало, одна в леваді, друга в гайку, третя на белебні, четверта в закутку серед непролазної дерези, так що кум до куми міг прокрадатися не те що вночі, а й серед білого дня; де садиби вражали своєю невпорядкованістю й анархічністю, то розтягуючись і розпростуючись на цілі гектари, то стулюючись до таких клаптиків, що тільки й землі — коло перелазу. В новому селі точна геометрія планування, кожна садиба має рівно двадцять п’ять соток, хати під шнурочок, вулиці під лінійку, ніяких стежок і стежечок, ніяких перелазів і перетинків, розміряно, розкреслено, впорядковано все так, що не сховається ніхто й ніщо ні від погляду людського, ні від господнього, ні від чортячого.
Та хоч як придивлявся й приглядався чортик до світлоярівців, не міг знайти для себе навіть скверненького помічника. Все передові трудівники, все народ свідомий, освічений, мудрий, найгірше ж — страшенно насмішкуватий. Ще б можна було зачепитися, скажімо, за Івана Безтурботного, який зрідка прискакував з району до Світлоярська, або за Рекордиста Івановича, але ж навіть ці ледацюги засміють на пень, бо від них тільки й чуєш: го-го-го та га-га-га! Надприродних істот у Світлоярську взагалі не водилося. Русалки й мавки лишилися десь у водах і в лісах, у степ за людьми не пішли. Всілякий нечистий дріб’язок не встиг порятуватися й був затоплений у старому селі. Перевертнів виловили після окупації і заслужено покарали за співробітництво з фашистами. Домовики не знайшли притулку в осяянім електрикою Світлоярську і змандрували в глухі й далекі степові села, описані Іваном Григурком. На сектантів покластися чортик ніяк не міг, бо вони, як відомо, не визнають ні бога, ні чорта. Відьми майже всі повимирали або повиходили на пенсію, а коли яка ще й продовжувала потихеньку свою трудову діяльність, то так утомлювалася за день на колгоспних фермах, що вночі не чула ніяких диявольських закликів і припросин, не почула б, мабуть, і трубного гласу перед страшним судом.
Треба було шукати обхідні шляхи. Чортик недовго й шукав, бо само до рук давалося: техніка, двигуни, машини. Чи воно живе, чи неживе, тут чорт не міг дати ради. Знав тільки, що іноді машина може бути ще живішою за чоловіка. Ну, а в тім, що люди так приклеїлися до тих машин, що нічим їх не відклеїш і не відірвеш, і кинуться за своїми машинами в вогонь і воду, модерний чортик не мав ніякісіньких сумнівів. І він вирішив кинути проти старого карпоярівського чортяки світлоярівську техніку, все, що рухалося, двигтіло, стріляло димом, чадом, вогнем і полум’ям, забруднювало довколишнє середовище, розлякувало курей і котів, дратувало собак, примушувало богомільних бабусь дрібно хреститися й приказувати: «Свят-свят-свят!», — а в дядька Обеліска викликало велику гордість і непереборне бажання «водрузити обеліск» на честь перемоги радянської техніки на селі.
Коли старий карпоярівський чортяка, виламавшись удосвіта із свого каменя, захекано примчав до світлоярівського повітряного простору, він не знайшов нахабного молодого супротивника, зате вдарило йому в кирпатий ніс таким димом з машин, тракторів, мотоциклів, що чорт зачхав, закашлявся, запирхав, повітря над Світлоярськом од того рвалося й стріляло так, ніби реактивні літаки долали звуковий бар’єр, в чортячому організмі під дією вихлопних газів стали відбуватися непередбачені хімічні реакції, внаслідок яких чортяка задимів ще дужче, ніж усі світлоярівські двигуни, зведені докупи; перегріті гази метляли чорта сюди й туди, били його об землю та об небо, щось у ньому рвалося, стріляло, вибухало, так що світлоярівці старшого покоління тільки подивовано крутили головами й примовляли: «Нечиста сила лопається, чи що?»
А модерний чортик, забравшись у колгоспне бензосховище до Івана Івановича Несвіжого, який за віком з обліковця тракторної бригади давно вже став вагарем і заодно розпоряджався пальним і мастилом, вдоволено потирав руки й досхочу смакував бензином А-93, призначеним для «Волги» Зіньки Федорівни. Тепер він нарешті міг переселитися в це благословенне місце назавжди і не тулитися більше цілі ночі в холодних двигунах, остерігаючись, щоб старий чортяка не напав зненацька. Тепер хай нападає! Хай понюхає диму-димку від машин, що мов дівочі літа… Знатимеш, чорте-бісе, дівочі літа й солоденький димок! Го-го-го! Хо-хо-хо!
Реготав, щоправда, модерний чортик передчасно, бо хоч і уникав він штурханів та синців од старого загартованого бісяки, але подолати його остаточно не зміг, навіть виставивши всю справну техніку (може, вдалося б йому здобути перемогу, змобілізувавши всі наявні двигуни, але тут він виявився безсилим, попри весь свій дияволізм, бо значна частина техніки вічно простоює через брак запасних частин, і вже тут нічого не вдіє навіть районна сільгосптехніка, не те що там якийсь позаштатний чортик). Старий чортяка, кашляючи, зітхаючи, хекаючи і навіть плачучи, щодня теліпався до Світлоярська, гнаний своїм пекельним начальством, вмирав од машинних димів, стріляв, вибухав, лопався, але знов оклигував, сяк-так зшивав свою шкуру, латав, затикав дірки, конопатив щілини і знов з’являвся на розпрокляте поле бою, чув регітняву молодого чортика і тільки безсило відсапувався, неспроможний проломитися до нього із своїми кулацюрами крізь ревище й кіптяву техніки. Чортяка був упертий і хитрий. Задихаючись, втрачаючи рештки сил, він все ж не відступався, сподіваючись вловити бодай коротку перерву в роботі двигунів, щоб накинутися на молоденького чортика і показати йому міцність старих кулаків. Але той, хоч молодий та зелений, виявився не менш хитрим і невтомно штовхав світлоярівців з усією їхньою технікою на нову асфальтову трасу, і там творилося таке, що, виховані в дусі минулого, світлоярівці тільки спльовували й казали: «От же ж коїться — наче чорти гопки б’ють!»
Як часто ми буваємо близькі до істини навіть у висловлюваннях несвідомих і відсталих.
Ясна річ, усі ці багатослівні пояснення не мають нічого спільного з матеріалістичним світоглядом. Але хай би спробував хтось пояснити той цивілізаційний шок, який переживали світлоярівці з побудовою асфальтованої вулиці і який — о диво й жах! — не мав кінця, тривав далі тривожно й загрозливо.
Одним з найпереконливіших свідчень, що в Світлоярську не обійшлося без втручання сил містичних, була Щусева кукурудза. Для своєї першої биятики чорти вибрали саме Щусів город, мабуть, сподобалася їм кукурудза — висока, густа, щільна, ні в кого такої не було. Цілу ніч шелестіло й тупотіло в кукурудзі, старий Щусь ніби й чув отой шелест, але вважав, що то йому сниться, а коли прокинувся й не міг більше заснути від дивного шамотіння в кукурудзі, то теж не вийшов, бо телесувалося вже й не в самій кукурудзі, а било гопки в дворі, торгало віконниці, ломилося в двері, завивало в димарі, норовило навіть зідрати з хати шиферну покрівлю.
«Ох і вітрюган же ж!» — подумав старий Щусь і злякався за шифер, бо стелив його старий Самусь, а Самусям вірити не можна.
Передсвітом Щусь заснув і проспав аж до сходу сонця, що вже й геть було поганою прикметою.