— Потягло на вмируще, — шепотів старий, виходячи з хати, покректуючи й насилу прокліпуючись, щоб поглянути на світ божий, який він проспав чи не вперше в житті.
І перше, що побачив ще крізь прозорі шибки великої веранди, — була кукурудза, власне, й не кукурудза, а те, що від неї лишилося. Витолочена, витоптана, поламана й заламана так, ніби налетіли на неї всі бурі й вихори світу або ж безчинствував цілу ніч табуняка ошалілих диких свиней. Щусь тяжко застогнав, кинувся до своєї кукурудзи, спотикаючись, шпортаючись, бігав по ділянці, брав розтоптані, розкришені качани, підбирав навіщось з землі зернину по зернині, розправляв позаломлюване бадилля, мав би шукати слідів на вологій м’якій землі, але геть забув про будь-які сліди, бачив тільки понівечену кукурудзу, пропащу свою працю, свій піт, своє добро, глухо постогнував, мабуть, і проклинав би когось, але не знав, кого треба проклинати, та й не вмів до ладу цього робити.
На ніч прикликано стерегти кукурудзу лісника Щуся з двостволкою і з його «броньовиком», той прикотив у всеозброєнні, засів на краю кукурудзи, поклавши собі двостволку на коліна, тихо покурював, просидів так цілу ніч, але ніщо не прийшло, ніщо ніде й не шерхнуло, не подув навіть щонайменший вітерець. «Злякалося!» — вдоволено подумав лісник, випустивши з виду ту просту річ, що стерегти треба ціле, а не поламане й понівечене і берегтися не тоді, як тебе обікрадуть. Але такі істини були занадто обтяжливі для лінивого розуму лісникового, та й ніхто з Щусів ніколи не претендував на роль великого мислителя, належали вони до прихильників життя простого, спокійного, хитрощів не знали й не любили, і, здається, єдині хитрощі, які дозволили собі за цілі століття існування їхнього роду, — це ота подвійна гра Коті з своїми залицяльниками Левенцем і Самусем і мовчазне потурання тій грі лісником.
Увечері, їдучи до батька, лісник якось не звернув уваги, що під колесами його «броньовика» не звична баюриста вулиця, а гладенький асфальт. Коли ж розвиднілося і лісник поглянув на вулицю, то мало не вщипнув себе від подиву. Асфальт! Де взявся і коли? Та подивуватися досхочу лісник не встиг, бо по асфальту промчав на мотоциклі з коляскою Самусь. І летів у такому очманінні, що й не помітив свого ймовірного тестя. От і жди добра від такого зятя. Але за Самусем, так ніби боявся відпустити того без нагляду, вже летів Гриша Левенець, теж на мотоциклі, але без коляски, мабуть, щоб було легше гнатися за важким Самусевим транспортом, та хоч як легко летів Левенець, він помітив лісника й зупинився, щоб привітатися, власне, й не привітатися, а гукнути:
— Дядьку Василю, до сільради?
— А чого я там не бачив удосвіта? — ліниво поцікавився лісник.
— Асфальт відкриватимуть. Мітинг буде!
— Який асфальт? Оцей?
— Та цей же, наш, перший світлоярівський асфальт.
— То чого ж його відкривати, як ти он береш та їдеш.
— Церемонія, дядьку Василю!
І він подимів на ту «церемонію», а як на лісника, то погнався він за Самусем, щоб той не вихопив Коті з теплої постелі та не привіз її на роботу до дитячого садка.
Щусь ще трохи постояв коло паркану, спокійно покурюючи, але тут на асфальті почалося таке, що коли б він вірив у бога, то неодмінно б перехрестився й покликав на поміч господа з усіма ангелами й архангелами. Вулиця вмить виповнилася такою масою техніки, що, здавалося, ніби машини кинуться на садиби, на городи, гусеничні трактори поповзуть на хати, гуло, гаркало, ревло, торохтіло, плювалося димом, чадом, вогнем і полум’ям, летіло, мчало, металося туди й сюди, одне втікало, друге гналося, всі втікали, і всі гналися, хотіли наздогнати, випередити, полетіти світ за очі, безвісти, зникнути, щоб з’явитися знову й знову гнати по сірому асфальту швидше за всіх, молодіючи й радіючи від тих гонів, від зухвалого вітру й ревіння моторів. Лісник, хоч який повільний і спокійний у своїх узвичаєннях чоловік, не втерпів, затоптав недокурка, побіг до свого «броньовика», хряпнув дверцятами, диркнув стартером, вдарив з вихлопу чорною хмарою диму і… рвонув слідом за отими всіма несамовитими, божевільними, одурілими, мовби хотів ствердити панівну закономірність для роду людського Бажанового твердження: «Шукання катастроф, і мандрів, і натхнень — утіха всіх утіх, розрада всіх розрад».
То був саме той час, коли чорти перенесли своє поле битви на асфальтову трасу Світлоярська.
Мітинг коло сільради товариш Зновобрать провів короткий і енергійний, балачок було небагато, бо ніхто не слухав, та й не чутно було слів за гримінням моторів, частина з яких поштиво затрималася коло трибуни, а друга половина ганяла по асфальту сюди й туди. Коли ж товариш Зновобрать перерізав символічну стрічку і таким чином перша світлоярівська асфальтова траса була відкрита, вся техніка ринулася у вузьке ложе цивілізованої вулиці, й почалося те, що не мало тепер ніякого кінця.
Коли вже лінькуватий Щусь-лісник піддався загальному шалові, то як могла утриматися його донька Котя, в якій вигравало стільки ж літрів молодої крові, як і в кожної української дівчини, та ще літрів зо три від циганки Олелі, та ще з півлітра на додачу за її вперту дівизну. Витерпіла Котя лише до вечора, бо все ж таки службовий обов’язок велів їй зоставатися з дітками в садочку, та щойно мами забрали своїх синочків і дочечок, дівчина рвонула туди, де гриміло й гуділо, але гріш ціна була б її залицяльникам, коли б вони у вік суцільної механізації дозволили своїй дівчині бігти через увесь Світлоярськ до асфальту, відкритого урочистим чином і освоюваного способом уже не урочистим, а божевільно-заклопотаним. На вулиці перед садочком, як стриножені коні, басували два чорні мотоцикли; один важкий, солідний, з коляскою, другий легенький, веселий, без коляски, обидва запрошували дівчину прокотитися, промчати, полетіти, залетіти, і Котя, відкинувши свою настороженість, покінчивши з політикою стриманості й недовір’я, стрибнула на заднє сидіння до Гриші, встигнувши крикнути Самусеві: «А ти відчепи свою коляску!»
— Все правильно! — засміявся Самусь. — Я все засік!
І погнав поперед Левенця, здіймаючи велетенські хмари пилюги, не переймаючись тим, що пилюга припадає не самому лиш Левенцю, а й Коті, бо тут ішлося не про якісь там церемонії, а про швидкість передовсім, про максимальне використання часу, про те, щоб устигнути заскочити до свого двору, відчепити коляску, наздогнати Левенця на асфальті, і вже тоді…
Велика справа — життєвий досвід! Те, чого Левенець не мав і в думці, Самусь уже знав, як таблицю множення. Раз дівчина крикнула йому відчепити коляску, виходить, вона має охоту прокотитися саме на його мотоциклі, а до Левенця сіла тимчасово і тільки тому, що він без коляски. Дурощі в дівчат непередбачувані і не підлягають ніяким знаним законам і звичаям. Ось примандюрилося їй мотоцикла без коляски, і хоч ти її ріж. І не розпитуй, не вмовляй, не переконуй, а мерщій давай те, що хочеться, і тоді ти кум королю.
Самусь відчепив коляску, вимчав з двору, наздогнав Левенця, ще той лиш раз проїхав по асфальтованій вулиці, крутнувся перед Котею, і та застукотіла Гриші в спину кулаками, вимагаючи пересадки. Поки Левенець, нічого не розуміючи, пригальмовував і незграбно повертався до Коті, вона вже перескочила до Самуся, і його мотоцикл тільки майнув перед носом у розгубленого хлопця. Але Гриша, хоч і не знав ще дівочої психології, без роздумів, підкоряючись, мабуть, голосові предків, погнався за суперником і не прогадав, бо Котя з Самусем доїхала тільки до ферм, а там запрагла знов пересісти до Гриші. Коло сільради вона перескочила до Самуся, коло ферм знов до Левенця, так і їздила поперемінно, як ото в «Енеїді»: «Свинину їли там до хріну і локшину напереміну». Хто був свининою, хто локшиною, — не важило. Це мав показати час. Самусь, радий, що добрався до Коті (та ще й перед усім Світлоярськом!), перехоплював її від Левенця на льоту, переносив на руках, кидав на сидіння свого мотоцикла майже грубо, як власну річ, брутально, типово по-самусівськи, а Левенець виказував делікатність і ласкавість, був обережний і несміливий, боявся поглянути Коті в очі, а все впирався поглядом їй у ту ямочку спереду під шиєю, що зветься душкою, і насилу гамував у собі дике бажання поцілувати ту ямочку. Поки він так стримувався, Самусь на льоту, газуючи чимдуж, обертався до Коті, щось їй чи то казав на вухо, коли вона трохи нахилялася, чи, може, й цілував дівчину в вухо, бо від такого нахаби можна було всього сподіватися. Тоді Гриша, відважившись, теж повернувся до Коті, а коли вона ледь схилилася до нього, спробував майже непомітно чмокнути в напрямку її кругленького ніжного вушка. Котя не відсмикнула голови, нахилилася до Гриші ще нижче, засміялася й гукнула: «Не цілуй мене у вухо!» Це вже була перемога сил миру й демократії, порівнюючи з нестерпним «Відчепись!». Та тільки б знати, що вона те саме гукає й Самусеві. А коли тому дозволяє цілувати у вухо, а Гриші забороняє? Гриша ладен був обрати якусь іншу частину тіла для цілування, хоч би оту облюбовану попередньо душку-ямочку, але ж не смів і відчаєно тицькався тільки в Котине вушко і щоразу чув те саме: «Не цілуй мене у вухо!»
Щусь-лісник цілий день метався по асфальту мов одурілий, надвечір все ж трохи вгамувався; став своїм «броньовиком» коло батькового обійстя, спокійно покурював, дивився, як божеволіють світлоярівці з своєю технікою, і ось тоді й побачив, яку хитру й велику гру повела його Котя з двома світлоярівськими механізаторами. Найбільше йому сподобалося, що Котя катається поперемінно з обома, про свинину й локшину він теж колись читав у Котляревського і міг би радіти, що вивчення української літератури в школі знадобилося і його доньці, і йому самому.
Але коли почалися хихи та хахи, коли стала його Котя викаблучуватися та вигинатися на мотоциклах і виникла загроза, що не дотримається вона міри і перед одним із залицяльників вихихочуватиме більше, ніж перед іншим, Щусь стривожився й навіть розгнівався і, коли Котя пролітала повз нього, кричав їй:
— Чого розсілася, як попадя! Скантамир ноги докупи!
Може, кричав він ще й тому, що не хотів одкритого конфлікту між Самусем і Левенцем, бо конфлікти Щусь визнавав тільки в сфері господарського життя. А хіба ж дівчина могла належати до цієї сфери? Але Щусь помилився: Котя не тільки не призвела до конфлікту між Левенцем і Самусем — вона якраз погамувала перший тяжкий конфлікт, який неминуче мав між ними статися.
Поки відбувалися описані вище і не до кінця з’ясовані матеріалістичними законами події, в полях все сходило, зеленіло, розвивалося. Українські степи споконвіку були так хитро влаштовані, що в них сходило тільки те, що посіяне, виростало доглянуте, давало людині користь, отримавши від людини її працю, піт і дбання. Ну, а коли несіяне? Тоді або бур’ян, або гола рілля. Молитви й прокляття господь бог приймає в усному й письмовому вигляді, реагування ніякого, наслідки відомі, людям самим доводиться шукати винного.
Щовесни між головою колгоспу й агрономом Лисичкою виникала конфліктна ситуація. Зіньці Федорівні конче треба було знати точні види на врожай, а тітка Лисичка всіляко огиналася, викручувалася й відмахувалася і на всі домагання керівництва відповідала гнучкими, мало не дипломатичними формулами: «Коли зійде, то виросте. А коли виросте, то скосимо. А як скосимо, то й змолотимо. А коли так, то, може, цього року будемо й з хлібом».
Щоб покінчити з таким умовним способом висловлювань, Зінька Федорівна ставила свого агронома перед правлінням, на яке запрошувано весь актив, приходив і голова сільради Зновобрать, щоб подіяти на непоступливу Лисичку високим авторитетом, але не помагало й це, знов лунало «коли», та «якщо», та «якби».
А хіба ж влада може триматися на таких непевних формулюваннях!
— Ти, кажеться-говориться, без отих своїх «якбикань» та «коликань» скажи активові! — погукував товариш Зновобрать. — Бо якби не баба, то була б дівкою, а коли б не пліш, то й голо б не було. А нам треба врожай. І не простий, а високий. І не високий, а рекордний, кажеться-говориться.
Ох, як усе ж таки хотілося почути заспокійливі обіцянки, великі надії, тверді запевнення! Якби сила та воля, то дядько Зновобрать заборонив би в школі вивчати умовну форму на уроках мови, але, на щастя, він не знав про існування такої граматичної категорії, тому в своєму громадянському обуренні до школи не доходив, обмежуючись тільки тіткою Лисичкою, а з тієї — як з козла молока: «Коли зійде, то виросте…»
Хоч на мілкому топись!
Але це тільки в сфері, сказати б, словесній. Коли ж до діла, то тітка Лисичка днювала й ночувала в полях, придивлялася й прислухалася до землі, ласкаво доторкувалася долонею, тулилася щокою. Може, чула вона, як кільчиться в землі набубнявіле зерно, як спалахує зеленим тендітним вогником паросток, помічала, як простромлює бархатисту поверхню поля перший ніжний списик нового життя, в найщільнішій темряві помічала, як народжується на крихітній рослинці перший її листочок, і готова була поцілувати той листочок, а за ним обціловувати всі-всі.
Поеми писати б про таку жінку, а про неї навіть пісні не було. Допитувався автор у свого знайомого поета-пісняра, чому той досі не добрав слів про тітку Лисичку, бо писав же колись і про Олену Хобту, і про Марка Озерного. Але поет не захотів і слухати.
— Що-о? Пісню? Як премії, то Ткачеві та Луценкові, а як пісні, то мені знову писати! Хай самі й пишуть!
Читай і смійся!
Тітка Лисичка без пісень обійдеться. Коли треба, то заспіває «Забіліли сніги», а то послухає по телевізору «А моя любовь, быть может, ждет меня в двадцать первом веке…». А так — вона вічно в полі, там її пісні, сльози, радість, смуток, там усе життя, а поля — мов діти, ніби найвища поезія, неначе найскладніша наука. Бінарні опозиції, взаємодія контрастів у межах не району, не колгоспу навіть, а того самого поля: сухе й мокре, холодне й тепле, жирне й пісне, чисте й скаламучене, веселе й меланхолійне. Чи можуть бути поля веселі й меланхолійні? Спитайте тітку Лисичку.
Секретар райкому Степан Михайлович їде туди, де сходи найбуйніші або нічого не зійшло, для нього між цими двома полюсами цілий район і все життя зосереджується — так він і мотається; голова колгоспу так само б’ється тільки між крайніми протилежностями. А як же агроном? Не поля в їхній протилежності, в їхній неоднаковості й навіть у ворожому протистоянні іноді, а кожна латочка, кожен клаптик, кожна грудочка — у самому серці. Де посіяли в холодне й зерно запліснявіло, де вимокло, де вивіяло вітрами, де виїли жуки-шкідники, де зжер луговий метелик, де витоптано, виїжджено безжальною технікою і бездушними трактористами, а в агронома болить серце за кожен корінчик, і земля стогне, плаче, скаржиться від болю; а коли радість, то співає земля, мов орган, виграє, мов космічні оркестри, і тітка Лисичка, не думаючи, навіть не відчуваючи, вже мовби пускаючи в дію так звані нижні шари мислення, зненацька сягає вершин знання, за якими розкриваються їй велика істина й надія: ось вона тут, серед цих полів, вона вічна й безсмертна, вона не може й не має права вмерти ніколи, бо ніхто не посіє так, як вона, і ніколи не проросте без неї оце благородне зело, дикі трави проростуть і несіяні, а добрі злаки, які годують людство, не проростуть, не виростуть, не дадуть плоду, коли не буде на світі її самої, її рук, її невсипучості.
Поки сію — живу!
Зате ж і ганяла тітка Лисичка трактористів на сівбі! Помічала щонайменший недосів, мовби з-під хмар, падала соколицею на нехлюя, ставала перед ним мовчазним докором, тяжкою скорботою полів, і це було страшніше, ніж лайка, ніж покарання, ніж економічні санкції, ніж усі критики й самокритики. І всі знали: тітку Лисичку не обдуриш, в неї вже коли сіяти, то треба сіяти на совість.
Але на Самуся не діяла навіть тітка Лисичка. Він не визнавав уповільнено-надокучливих способів роботи, хоч би кому вони належали, сповідував тільки швидкість, натиск, темп у всьому, марудитися не любив і не хотів, з усіх сільськогосподарських робіт визнавав тільки жнива, тільки оті два тижні на рік, коли він своїм комбайном міг заробити собі стільки, як дехто за триста, а то й за всі шістсот днів, поволі Самусь дійшов до переконання, що народився він саме комбайнером, а не кимось іншим і, ясна річ, не якимсь там рядовим трактористом, який має дряпати землю то плугами, то культиваторами, то боронами, то сівалками. Коли Безкоровайний все ж примушував Самуся в гарячу пору сідати на трактор, то трактор цей використовувався примхливим механізатором здебільшого як транспортний засіб, щоб їздити обідати й вечеряти до села, а в полі був вічний бій з тіткою Лисичкою. Самусь не знав музики сівби, не вірив у неї, не сприймав. Глухий не засіє поля? І сліпий не засіє? А хто це сказав? Кому, коли й навіщо? Сліпий і глухий на всі вказівки, вмовляння, докори й грозьби головного агронома колгоспу, Самусь знав тільки одне своє улюблене й заповітне слово, яке гриміло в ньому самусівськими ораторіями, маршами й гімнами: «Все правильно!»
— Все правильно! — спокійно зустрічав він атаки тітки Лисички. — Можете сіяти, як вам заманеться, а я посію достроково!
— Та ти мені не достроково, а в строк і якісно сій! — кричала тітка Лисичка, показуючи Самусеві, які він робить «хвости» в кінці гін. — А ото посеред поля що за кренделі? Пересівати після тебе? Зніму з трактора!
— Зняти може той, хто посадив. А мені за дострокове виконання, між іншим, премія належиться, а не знімання з трактора, тітко Лисичко. Все правильно.
— Яка ж тобі премія, як після твоєї сіянки нічого не зійде!