Але ж Зінька Федорівна кричала не по телефону й не по радіо, а Самусь сидів не посеред Аравійської пустелі. Він, як і всі інші, сидів у напівм’якому кріслі виробництва Київської фабрики імені Боженка, поставленому дуже близько до такого самого крісла (дерев’яне, покрите синтетичним лаком, оббивка — гобелен червоного кольору, тканина синтетична), і в тому кріслі сиділа Котя. Але й на цьому ми не можемо поставити крапку, бо до Котиного крісла притулене було ще одне таке саме, а в ньому — Гриша Левенець. А ви що хотіли? Щоб там сидів колгоспний ветфельдшер Федот Задорожній, який би засвідчив смерть Педанового півня? А Гриша щоб полишив Котю без нагляду біля Самуся? Пробачте, але свого не віддамо нікому! Прокаталася на мотоциклі з Самусем — прокатайся й зі мною. Сіла на правлінні поряд з Самусем — сядь і поряд зі мною. Принцип рівноправства й справедливості в усьому.
Отже, сиділи вони так: Самусь, Котя, Левенець. Або: Левенець, Котя, Самусь. З Самуся ми почали тільки тому, що Педан зупинився коло нього і мазнути півнем хотів саме його, для чого, відповідно замахнувшись, трохи відхилившись для зручності й щоб посмакувати актом покарання, він…
Дорогі товариші, ми не можемо спокійно спостерігати, як в одному з українських передових колгоспів передового механізатора б’ють по обличчю дохлим півнем! І Гриша Левенець так само не міг спокійно спостерігати, він схопився зі свого розкішного крісла саме вчасно, щоб упіймати Педанову руку з дохлим півнем, повиснути на ній усім тягарем свого молодого, дужого тіла, пригнути її донизу і, таким чином, не допустити наруги над Самусем.
— Пусти! — закричав Педан.
— Не пущу! — відповів Гриша.
— Молокосос! — знов крикнув Педан.
— Однаково не пущу! — запевнив його Гриша.
— Голоцмоник! — уже Самусевим словом обізвав Левенця його помічник.
— Давай, давай, це в нас безплатно! — підохотив його Гриша.
Він захищав Самуся не від любові й поваги до того і навіть не керуючись вищими цілями дотримання порядку. Котя — ось пояснення! Вони з Самусем справді суперники, може, й непримиримі вороги, але боротьбу слід вести тільки благородну і засобами благородними. Тому Гриша ніколи й нікому не дозволив би зганьбити Самуся перед Котиними очима, та ще в такий брутальний і безглуздий спосіб, як надумав оце зробити п’яний Педан. Бо хіба неп’яний міг би?
Гриша нічого не знав про вчорашню подію на полі коло Педанової хати, про дев’яносто трьох курей Галинчиних, і про Самусеву погрозу довести свої слова про бурякоїдних курей, і взагалі про те, що «все правильно». Та хоч би й знав, то не зміг би, мабуть, пов’язати все те з оцим маханням дохлим півнем над Самусем, а коли б і пов’язав, то однаково кинувся б боронити Самуся, бо тим самим боронив честь Коті, власну честь і всього Світлоярська. Три грецькі богині вручили задовго до початку нашої ери яблуко краси рядовому пастухові не за те, що він був штангіст, боксер, вигравав м’язами, гнув підкови і кидав через себе бичка-третячка. Пастух Паріс покорив богинь своєю інтелігентністю і благородством. Благородство виказував і Гриша Левенець, вступаючи в боротьбу з Педаном, і хоч Педан був набагато дужчий за Гришу, але вдарити Самуся півнем ніяк не міг, бо клятий хлопець пригинав і пригинав йому праву руку (ліва ж, як сказано вище, була засунута глибоко в кишеню штанів і так там і зоставалася). Тоді Педан, переконавшись у марності своїх зусиль, потягнув Левенця до столу президії, по дорозі смикаючи руку з півнем і таки висмикнув її (молодих сил Гришиних забракло для боротьби з жилавим помічником), і сталося це саме тоді, коли Педан опинився перед Зінькою Федорівною, яка стояла, спопеляючи непокірливого своїм керівним поглядом і тяжкою жіночою зневагою, бо жінка лишається жінкою навіть тоді, коли двадцять п’ять років незмінно очолює колгосп.
Але в Педанові палав вогонь набагато дужчий, ніж у Зіньці Федорівні, ото жінка, хоч і керівна, не змогла спопелити чоловіка, хоч і рядового, чоловік став розмахувати над головою в голови колгоспу неживим своїм півнем, супроводжуючи ці малопристойні дії ще непристойнішими словами. Ніякий папір і друкарський верстат не витримали б слів, промовлених Педаном, тому читачам доведеться напружити свою уяву, мобілізувати весь життєвий досвід, закликати на поміч деяких зарубіжних письменників, щоб здогадатися, які то були слова.
Оте крутіння дохлим півнем і барвисті слова Педанові остаточно затуманили суть подій, вже ніхто й не цікавився тепер нічим, окрім запитання: попаде Педанові чи не попаде? Про Самуся було забуто, і, коли б його спитали, чи це справедливо, він би відповів: «Все правильно».
А на Педана наслано дільничного міліціонера Воскобойника. Воскобойник не мав нічого спільного з сільським детективом Аніскіним, змальованим письменником Ліпатовим. На корнійчуківського міліціонера Редьку він теж не схожий. Це був, коли можна так висловитися, глибоко патріархальний міліціонер, який дотримувався того погляду, що не слід мозолити людям очі своєю присутністю і нагадувати їм про можливість порушення порядку або здійснення злочину. Він спокійно жив собі в райцентрі, лиш іноді об’їздив села своєї дільниці (до речі, за площею більшої, ніж велике герцогство Люксембурзьке), використовуючи для цього не новочасні знаряддя транспорту, а старенькі, ще довоєнні бігунки, запряжені сіренькою кобилкою. Їздив Воскобойник по селах нечасто, гармонійно узгоджуючи свої службові обов’язки з потребами матеріального порядку: в одному колгоспі розживався клуночком борошна, в другому півсотнею (сотні він не брав ніколи, бо любив свіженькі) яєчок, у третьому медком, за все плачено повновартісним карбованцем, але приємність полягала в тому, що купувалося свіженьке і не деінде, а в господарствах довіреної тобі дільниці, що дорівнювала, може, цілій Бельгії.
Уперті посилання на зарубіжні країни можуть видатися декому недоречними стосовно скромної постаті сільського дільничного міліціонера. Але автор свідомо пішов на те, щоб створити для Воскобойника відповідний колорит, або, коли сказати пишніше, ореольність. Бо син простого українського міліціонера Воскобойника був дипломатом, весь час перебував саме в отих зарубіжних країнах. Правда, слово «Воскобойник» якось не тулилося до жодної з іноземних мов, зате з додатком лягало скрізь, як влите: «Містер Воскобойникер», «Мосьє Воскобойнике», «Синьйор Воскобойникор», «Дон Воскобойникон» і так далі.
Міліціонерові Воскобойнику страшенно кортіло бодай зрідка вживати на території своєї дільниці яку-небудь іноземну мову, щоб бути схожим не на вигаданого Ліпатовим Аніскіна і не на міліціонера Редьку, який тільки й знав «Давайте не будемо!», а на свого сина-дипломата, що так і чесав по-якому ти хочеш: чи по-англійському, чи по-німецькому, чи по-турецькому. Але звідки ж знати міліціонерові глибоко пенсійного віку іноземні мови? Воскобойник не міг запам’ятати жодного слова, хоч як допитувався в сина, коли той раз на три роки заскакував у гості по дорозі з одної Америки в іншу, з Близького Сходу на Далекий, з Таїті на Гаїті, з Японії в Патагонію і так далі, бо дільниця міліціонера Воскобойника лежала якраз посередині між цими континентами, країнами й державами.
Трохи подумавши, старий Воскобойник несподівано для себе зробив велике відкриття: в українській мові безліч слів неймовірно схожих на іноземні, а коли взяти до уваги той факт, що значення деяких з них ніхто з молодого покоління вже не знав і не міг знати, то виходило, що перше-ліпше з них надавалося до вжитку з вищеназваною метою. Наприклад: лемішка. Або: полукіпок. Або: жостір.
Воскобойник вибрав саме жостір. Вживав його попервах ощадливо, тоді запустив на орбіту своєї мови сміливіше, згодом уже не обходився без нього ні тоді, коли злочинність неприпустимо зростала, ні коли падала порівняно з минулим роком, слово «жостір» в устах Воскобойника могло бути лайкою і похвалою, виконувало роль вставного і замінювало ціле речення, модифікувалося в різні частини мови, стаючи з іменника дієсловом, прикметником, займенником, іноді слугувало в ролі універсального замінника, і тоді Воскобойник, хоч що б йому казали, не говорив нічого, а тільки муркотів «жостір, жостір, жостір», щоразу надаючи слову різних інтонацій, відтінків і кольорів так, як це навчилася тепер робити легка промисловість, фарбуючи однакові спідниці то в темне, то в яскраве, то в безсистемне, то в пістряве.
Коли на ранок після події з Педановим півнем Воскобойника викликано до Світлоярська і він прикотив своїми бігунками до сільради, то спитав у дядька Зновобрать:
— Що в тебе за жостір?
Зновобрать виклав суть справи.
— Ну, нажостірили! — гмикнув Воскобойник.
— Треба скласти протокол на Педана, — сказав Зновобрать. — Не можна так пропустити безпорядку.
— Жостір! — махнув рукою Воскобойник і покотив шукати винуватця.
Власне, на той час усе вже роз’яснилося, і Світлоярськ зрозумів учинок Педана, а зрозумівши, простив. Бо й як не простити!
Самусь, добувши з допомогою Рекордиста (цього не знав ніхто, бо Самусь мовчав, але автор не має права мовчати навіть під загрозою звинувачення в надмірній балакучості) отруйних гербіцидів, обробив ними пшеницю і вночі посипав отруєну пшеницю від Педанового двору до бурякового поля. Щоб не звинуватили його в намірі потруїти людей, Самусь позакопував дерев’яні таблички з написом: «Стій! Отруєно!» Але Педанові кури, хоч народилися й зросли в країні суцільної грамотності, все ж були тяжко неписьменні, неписьменним виявився й чорний півень, що так героїчно справлявся з своїми обов’язками, успішно обслуговуючи аж дев’яносто дві курки, півень і повів курочок по пшеничному сліду, вони надзьобалися Самусевого зерна і до обіду подохли всі в кількості дев’яноста трьох штук, або осіб, як записав у складеному протоколі Воскобойник.
До протоколу він забув занести, що в Педана було троє маленьких діток, що кури несли для тих діток яєчка, а Галинка різала коли-не-коли курку, щоб смачнішим і поживнішим був борщ для діток, для механізатора Педана і для неї самої, бо ланковій теж потрібні були сила й енергія.
— Все це жостір! — заявив Воскобойник, з особливим смаком розписуючи курячу неписьменність, через яку вони не змогли прочитати милостивих Самусевих попереджень і внаслідок власної необережності поздихали всі до одної. Головне, ясна річ, було не в Самусеві й не в курях, а в дохлому півневі, яким Педан крутив над головою голови колгоспу в присутності всього колгоспного активу, висловлюючись при тому грубими нецензурними словами. Коли б Воскобойника спитали, чи є негрубі, або лагідні, нецензурні слова, він відповів би своє «жостір!», але його ніхто не питав, бо не для того ж чоловікові довірено дільницю завбільшки з Голландію.
Тут автор відчуває, що в своїх порівняннях Воскобойникової дільниці може дійти до цілої Австралії, тому передбачливо усуває міліціонера з розповіді, залишаючи тільки його протокол, який другого дня був переданий слідчому районної прокуратури Саламасі, а той, оформивши справу, мав доповісти прокуророві Дашку, який уже передав би її (тобто справу і, звичайно ж, на Педана) судді Верещаці.
Як ця справа потрапила до рук секретаря райкому партії Степана Михайловича, не може пояснити навіть доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, який твердо вірить у те, що рушниця, повішена на стіні в першій дії п’єси, конче має вистрелити, а суддя Верещака, введений автором у цей не зовсім серйозний роман уже в перших розділах, повинен неодмінно когось засудити коли не в середині книжки, то хоча б наприкінці. Бо такі закони жанру, а всі закони, правила, постулати, формули, теореми, аксіоми, гіпотези Варфоломій Кнурець знає і вірить у своє знання так само, як вірить у своє призначення когось укусити великий злий собака, припнутий у дворі на довгому ланцюгу.
Від Воскобойника ж нам повинно перейти у спадок словечко «жостір», яке багатьма студентами може бути успішно використане для складання екзаменів з іноземних мов навіть при цілковитому їх незнанні. Тут немає помилки ні в застосуванні множини до слова «іноземних», ні в слові «незнання». Бо «жостір» у справі складання екзаменів може стати ще могутнішим, ніж Гришин «талатай».
Скажімо, вам треба здати англійську. Хай вас не бентежить та обставина, що ви не знаєте жодного англійського слова! Не знаєте, то й не треба. Не морочте собі голови. Зате ви знаєте «жостір», якого не знає жоден викладач англійської, і цей викладач буде так приголомшений своїм незнанням, що негайно поставить вам п’ятірку. Коли на здачу англійської буде черга, ідіть здавати французьку. Адже вам однаково! Французи «жостіра» теж не знають! Не потовпитесь на французьку — здавайте португальську, хінді, суахілі, малайялам, будь-яку з живих і мертвих мов, навіть з отих вигаданих кібернетиками для їхніх ЕОМ! Успіх скрізь стопроцентний! Автор досі не може збагнути, як це Іван Безтурботний, що сотні разів чув од міліціонера Воскобойника всемогутньо-магічне слово, не скористався ним для того, щоб вступити в який-небудь інститут, захистити дисертацію і організувати (очоливши, ясна річ!) кафедру жостірознавства! Мабуть, тільки неймовірна зайнятість набагато важливішими справами стала Безтурботному на заваді.
Але про Безтурботного мова ще попереду, а нам треба повернутися до Педанових курей. Шкода, що тут не застосуєш веселої формули Франсуа Рабле про постійну необхідність повертатися «до своїх баранів», бо нам доведеться повернутися лише один раз, та й кури — це все ж не барани, хоч з вівцями Самусь і спробував їх порівняти, як ми бачили. Про баранів же можемо сказати тут тільки те, що їм, на відміну від козлів, бракує бороди і що в них, як засвідчував це ще вісімдесят років тому професор агрономії імператорського університету святого Володимира С. М. Богданов, — своєрідний голос. До чого тут козли і баранячі голоси? От цього вже не знають ні автор, ні сам доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець. Єдина надія на тих (деяких, деяких, дорогі товариші, а ще точніше — поодиноких) літературних критиків, які вміють гребтися в тексті, мов кури в попелі, і завжди щось там вигрібають (до речі, чи не існує якогось ще не встановленого наукового зв’язку між цим процесом і прізвищем автора? Це могло б дати матеріал ще для одного роману, і, дивись, може, й вийшла б непогана штучка).
Як стають секретарями райкому? В наш час, у нашій країні це надзвичайно просто. Спитайте Степана Михайловича. Він примружено погляне в далину голубими своїми очима, збере добрі зморшки у куточках очей, пустить ті зморшки понад вилицями і… не відповість вам нічого або ж відповість так: «А що казати?» Шістнадцятилітнім пішов на фронт, всю війну автоматником, лишив руку в Празі, інвалід. Але з одною рукою став комбайнером, косив перші повоєнні пшениці (негусті, ой негусті!), вчився, головував у колгоспі, завідував райсільгоспвідділом, потім обрали головою райвиконкому, останнє семиліття — секретар райкому. Життя типове, але нестабільне. Не те, що в дядька Зновобрать, де тридцять років безперервного стажу на посту. Ото стабільність!
До Світлоярська Степан Михайлович їздив частіше, ніж колись до Карпового Яру, і не тому, що й ним заволодів цивілізаційний синдром, а через те, що було ж на що подивитися! Взірцем було не саме село, а й поля колгоспу «Дніпро», бо чи й знайдеш такі ще десь, а вже що такого агронома, як тітка Лисичка, ніде більше немає, то це вже напевне. Степан Михайлович приїздив у поля «Дніпра» без об’явлень, не любив, щоб йому виїздили назустріч, давали пояснення, шанобливо стримували віддихи, ловили вказівки й мудрі зауваження. Та хоч як зненацька налітав на світлоярівські поля Степан Михайлович, завжди стрічав у степу тітку Лисичку і вже тут відводив свою душу, сповідався, причащався, надихався, карався, каявся, питав порад, тоді слухав скарги, просьби і просив сам.
— Не можу тобі давати порад для чужих полів, — казала тітка Лисичка. — Поля — мов люди. Знаю свої поля, а більше — ні. Повчатиму людей, а в них не вийде, і вони скажуть: «Ота Лисичка набалакала…» Все на світі неоднакове, неоднаковий і підхід до нього.
Цього разу, як завжди, Степан Михайлович спіткав у полі Лисичку, але про зустріч ту ніхто не знав, не знали й того, що в машині з ним приїхала з райцентру Педанова Галинка і попросилася зійти саме тут, коло тітки Лисички. А ще попросила нікому не казати про те, що морочила вона голову секретареві райкому, ну і все інше, що в таких випадках може сказати молода колгоспниця, в якої сталося те, що читачам уже відомо і без пояснень.
— Ви вже нікому ж, — ще попросила Галинка трохи мовби аж засоромлено.
— Не турбуйтеся, — сказав Степан Михайлович. — Знаємо ми втрьох, і все. Але ми люди свої. (Про автора забув, і доводиться самочинно примазуватися до «своїх»).
І поїхав не до голови колгоспу, як звичайно, а до товариша Зновобрать.
Той сидів у новій сільраді, в новому кабінеті, на новому стільці, за новим столом і розглядав свіжий ілюстрований журнал.
— Щось цікаве? — спитав Степан Михайлович.
— Колгоспна контора. Костромська область. Контора, а з білими колонами. От і думаю: для сільської Ради колони б підійшли. Тут я проморгав трохи.
— Може, й проморгав, — з підозрілою загадковістю в голосі мовив секретар райкому. Зновобрать, завдяки величезному своєму керівному досвіду, вмить уловив щось не те в тоні голосу Степана Михайловича і стривожився.