— Не те кажу?
— Тобі видніше, Свиридоне Карповичу.
— Тоді, кажеться-говориться, все ясно. Приїхав ти неспроста.
— А спроста мені трудно їздити.
— Хтось навиковбасював?
— Та ні.
— Що ж, коли не секрет, кажеться-говориться?
— Школу нову відкриваєш? — присів коло відчиненого вікна Степан Михайлович. Перетинаючи центральну площу Світлоярська, порушуючи всі правила й здоровий глузд, летіли не знати звідки й не знати куди два мотоцикли «Дніпро» з колясками, одразу сімдесят дві кінські сили в гримінні й ревінні везли на собі всього лиш трьох: у передньому мотоциклі білявий хлопець і циганкувата дівчина, в задньому — прямоспинний, картинно-вродливий, гордий і пишний Самусь власною персоною. Переднього Степан Михайлович теж упізнав: Левенець. Дівчини секретар не знав і сам до себе сумно всміхнувся: коли вже не знаєш усіх дівчат у районі — вважай, що постарів. Зновобрать теж підійшов до вікна і теж подивився вслід сімдесяти двом кінським силам.
— Асфальт проклали — тепер хоч з шапки вбийся. Катаються, а діло стоїть. Ти про яку школу, Степане Михайловичу? В нас же й так найновіша в районі.
— Чув, ще одну відкриваєте?
— Яку?
— Для курей, чи що.
— Для курей? Та ти, Степане Михайловичу, кажеться-говориться, шуткуєш із старого?
— Ну, як же? Таблички в полях виставляєте для курей. Написи там усякі. Попередження й застереження. А кури — неграмотні.
— Степане Михайловичу, та хіба ж тут кури? Цей Педан прибіг, кажеться-говориться, прицурпелив дохлого півняру і ну крутити над головою в Зіньки Федорівни і всякими такими й не такими словами…
— Кого, Зіньку Федорівну?
— Та весь актив!
— Слова такі й не такі — це погано. Але ж і актив ваш. Як ви допустили, щоб Самусь…
— Та чи ти не знаєш цього чоловіка? Над ним же ніяких контрольних органів нема!
— Як то нема? Ти хто тут?
— Ну…
— Пам’ятаєш, хто ти в Світлоярську?
— Кажеться-говориться, тридцять літ і зим…
— То як же ти, старий комуніст, допустив, щоб маленьких дітей лишили голодними, та ще й на їхнього батька заводили судову справу?
— Так словами ж такими і півнем крутив над головою, кажеться-говориться…
— Де ваш радіовузол? — різко підвівся Степан Михайлович. — В Будинку культури?
— Там самі пластинки. А перекличка — в конторі в Зіньки Федорівни.
— Сільрада що ж — не має?
— Та про нас самі постанови, а матеріальної основи ніхто не підводить. Вся основа в колгоспі, туди все й забирають.
— Ну, ви тут сусіди, можна помиритися.
— Миримося, Степане Михайловичу, але ж авторитет не той. От візьми церкву. Чого вона стояла тисячу років? Бо вся в золоті, в іконах, в солодкому кадінні. На неї грошей не жаліли, люди й валили туди валом. Досі он шукають, де б дитину охрестити. Народові пишноти треба.
— Ти ж зал урочистих церемоній маєш у сільраді?
— А скільки в районі таких сільрад? Світлоярівська, та й уже?
— Пишнота — це правильно. Але справедливість — ще важливіша. Ходімо до Зіньки Федорівни. Вестимеш радіоперекличку. Даси належну оцінку і все інше. Самуся знайдеш по радіо. Хай зсадять з мотоцикла — і до мікрофона. Добре, що ніхто його не бачитиме, тільки почують. І хай заплатить Педанові за всіх курей. По риночній ціні.
— А Педан же як?
— Сам і вирішиш.
— Хай просить пробачення у Зіньки Федорівни і в усього активу.
— Правильно. А ти попросиш пробачення в його маленьких діток.
— Степане Михайловичу, щось воно, кажеться-говориться…
— Не так? А як? Підкажи, Свиридоне Карповичу. Тебе як у селі звуть?
— Ну, кажеться-говориться…
— Кажи, кажи! Як?
— Ти ж знаєш.
— Зновобрать? І це ж не з посміху, а з любові. То й виправдуй своє звання щодня і в усьому. Звідки в тебе така косоокість на людей? Ті чорненькі, ті біленькі, тих тільки по голівці, а тих — так проти шерсті. Самусь хай ще пересіє буряк. І віднести за його рахунок. Бракоробства не простимо нікому. Не подивимось на заслуги.