— Тату, скажіть, де золото закопали!
— Не скажу! — хрипів умираючий.
— Скажіть!
— Не скажу, сукиного сина стерво!
— Ну скажіть же, бо вмрете!
— Вмру, а тобі зась!
— Чи вам для сина жалко? Чорти вам кісточки всі порозносять по пеклу за те, що з сином отак!
— Бісової віри ти син, а не мій, коли рідному батькові вмерти спокійно не даєш!
Несвіжий-перший кинувся на батька, торсав його, стукав головою об дерев’яне бильце ліжка, тоді, вкрай знавіснівши, вхопив за горлянку. Старий хрипів, задихався, вже майже доходив, а не казав нічого, тільки мотав головою, мовляв, і на тім світі не довідаєшся від мене про таємницю.
Було те золото чи його й не було зовсім? Старий Самусь добився, щоб йому нарізали «отруба», люди казали, що назбирав за довге життя пуд золота й тепер хоче загосподарювати на всю губу, але дід не встиг заволодіти «отрубом», захворів, став помирати, і тут син його сполошився: а що, коли люди не брешуть? До того ж зник у хазяйстві величезний, синьої емалі глек-рукомий з видовженою підкористо шийкою і широким розтрубом-зливом на кінці; Іван допитувався матері, вона мовчала. Батько… Клятий старий умирав, і з ним умирало золото. Несвіжий так запопадливо провадив дізнання на рідному батькові, що той, здається, й помер завдяки його старанням. Мати прокляла сина за це, відкинулася від нього зовсім, притулилася до внука Івана Івановича, жила з ним у Карповому Яру, за сином, який перед війною замерз у степу, навіть не заплакала, найбільшу втіху знайшла в правнукові Рекордисті, якого не спускала з рук, і тут уже Івану Івановичу блиснула надія, що його баба хоч правнукові розкриє таємницю золота, але баба взяла і вмерла мовчки й якимсь швидкісним методом, тобто раптово.
Тепер дідове (а для Рекордиста прадідове) золото перейшло в область мріянь і футурології. Іван Іванович годинами, загинаючи пальці, міг вилічувати, що б вони купили за те золото, а Рекордист і собі загинав пальці й поплямкував губами, вишепочуючи затаєні мрії, аж поки спохоплювався:
— Що ви ото все про золото та про золото? Я он з суддею Верещакою рибу ловив та розпитував, то знаєте, що він каже?
— А що він може казати? Аби хто знав, а то ж ніхто-ніхто…
— Суддя каже, що все, каже, що в землі, каже, належить державі. Чи то дорогоцінні метали, чи то черепок, чи деревина, чи залізяка, чи мертвяк. І всі скарби тож. Кики-брики!
— Як то державі? А коли я знайшов? Коли викопав?
— Здати державі — і чверть вартості твоя. Не здаси — кримінальна відповідальність. Кики-брики!
— І за дідове золото — мені суд?
— Дідового нема. Нічийого нема. Все державне.
— Ну, гаразд. Хай четвертина. А на четвертину, ти думаєш, мало можна б купити?
І починалися підрахунки хоч і з відповідним зниженням, але однаково з таким розмахом, що не снився навіть світлоярівському колгоспному бухгалтерові. Іван Іванович купався в солодких мріяннях, а Рекордист привчився багатіти думкою, і з часом це стало для нього ніби своєрідним наркотиком. Він навіть приставав до батька:
— Тату, а що, коли б ми справді відкопали отого емалевого глечика?
Тож не дивно, що, почувши про дванадцять «Королев Марго», Рекордист Іванович першим у районі змикитив, скільки б можна заробити на цьому ділі, якби заволодіти всіма дванадцятьма примірниками. Куди там тому дурному золоту!
Але де взяти стільки макулатури?
Макулатурою в сільській (як, до речі, і в міській) місцевості можуть стати: старі газети, непотрібні квитанції, задавнені бланки звітності, списані учнівські зошити, торішні підручники (бо ж однаково їх щороку передруковують, витрачаючи на це половину наявного в державі паперу), збережені ще з XIX століття любовні листи (бо в двадцятому ніхто вже їх не пише), твори сучасних українських письменників (прозаїки набагато корисніші, бо дають більше паперової маси), окремі книжки, а то й зібрання творів класиків, бо які ж класики можуть зрівнятися з «Королевою Марго»! Все це Рекордист знав, бо метався по району не даремно, а придивлявся, вивчав життя, набирався досвіду. Ще знав він, що ніде не знайде стільки паперу, як на обчислювальному центрі, який відкрили в районі для точного облікування того, що могло б вирости. Обчислювальний центр просто пожирав папір! У колгоспних конторах сиділо тепер не по двоє й по троє бухгалтерських працівників, а чоловік по дванадцять, і всі писали день і ніч, заповнюючи тисячі рубрик на величезних відомостях, яких вимагав обчислювальний центр.
Рекордист рвонув на обчислювальний центр, переморгнувся з одною-другою дівчатами-операторами, вже мовби й домовився, тоді підскочив на районну базу макулатури, з директором якої не раз пили «фірмову» у Вусті-Чухалки, але там його ждав удар: ніяких паперів з обчислювального центру на макулатуру не приймали!
— Та чому ж? — здивувався Рекордист.
— Сказано: прогрес, а хто проти прогресу — до відповідальності!
— Ти не бери на себе, я звалю тобі грузач отих стрічок їхніх та відомостей — ти й не побачиш. Видай мені талони — і кики-брики!
— І талонів не дам. Сказав — заборонено! Чи тобі сказати, хто заборонив? Інтересуєшся?
— Чим я інтересуюсь — я сам знаю. А вже коли я надумав, то допнусь! Ти ще мені видаси всі мої талони!
І Рекордист, порушуючи звичай, за яким він на «Москвичі» їздив тільки в неділю, бо всі будні відводилися на безперервне миття машини Іваном Івановичем і його Манькою, пересів з мотоцикла на «Москвич» і рвонув уже не по своєму району, а по сусідніх, об’їздив, здається, районів зо три.
А потім він кілька днів пиряв на базу макулатури грузовики паперу, талонів зібрав уже на цілу бібліотеку «Королев Марго», та, коли з’явився з ними до свого земляка Івана Безтурботного, той підняв його на сміх.
— Ти газети читаєш?
— А я радіо слухаю. Що мені твої газети?
— По радіо не було, а в райгазеті прочитав би, що видача на талони за макулатуру художніх творів тимчасово припинена. Розподіл дефіцитних книжок бере в свої руки Товариство книголюбів.
— Ге, книголюби! А де ж дванадцять «Королев Марго?»
— Пішли за призначенням.
— Я цього діла так не оставлю, — сказав Рекордист Іванович, — бачили субчиків: книголюби знайшлися! Та я сам он який книголюб! Я до самого судді Верещаки! Я з ним качок бив і зайців… Тут діло темне…
— Слухай, Рекордя, — сказав йому Безтурботний. — З Верещакою я теж і рибу вудив, і качок бахкав. І одна «Королева Марго» йому перепала. Бо кому ж і давати?
— І без талонів?
— Плюнь ти на ці талони!
— Та я тиждень по всьому району… Стільки макулатури… А нерви? Та в мене тепер розстройство всієї системи на рік, а то й на цілу п’ятирічку!
— Ну, Рекордя, ти мене послухай…
— Та що тебе слухати!..