Скажуть: Іван Безтурботний — це суцільна авторська вигадка, бо такого ніколи не може бути!
Але відтоді, як світ розпався на слова, весь час хтось щось каже, а Безтурботні виникають, як бульки від дощу.
Дванадцять примірників «Королеви Марго» Іван Безтурботний роздобув не для якихось незаконних махінацій, а тільки щоб показати розміри свого організаторського таланту. От ніхто не може дістати, а я дістав! І не вимагаю ні похвал, ні нагород, ні підвищення зарплатні (бо куди ж підвищувати!). Все чесно, ніяких приховувань, ніякого роздавання дефіцитної книжки по знайомству, з цілями підлабузницькими, з намірами нечесними. Кожен, хто здасть стільки й стільки кілограмів макулатури і одержить відповідну кількість талонів, матиме у довічне користування примірник «Королеви Марго»! Ясна річ, зважаючи на особливу цінність роману, норми здачі макулатури в районі вмить підскочили до рекордних розмірів…
Макулатура й рекорди — співвідношення не зовсім природне, але не забуваймо, що в нашій розповіді згадувався чоловік, званий Рекордистом, тож легко здогадатися, що діялося в його душі, коли він довідався про дванадцять примірників «Королеви Марго», про норми здачі макулатури і… про можливість встановити небувалий рекорд: здобути стільки талонів, щоб захопити всі дванадцять примірників роману Дюма. Все це не має ніякого відношення до тваринницьких комплексів у радгоспах, ні до підвищення загальнокультурного рівня сільських трудівників. Рекордист Іванович взагалі ні до чого не мав відношення, бо трудової діяльності цурався, весь вільний час прогаював у катанні на мотоциклі або на новому «Москвичі», в ганянні по району, в пошуках друзів по неробству, гультяйству, пустомельству і марнуванню життя. І це тоді, коли батько його Іван Іванович Несвіжий трудився в поті чола, всі сили віддавав колгоспові, десятиліттями був на постійних роботах, коли ні вихідних, ні свят, ні перерви, ні перепочинку. Як міг у такого працьовитого чоловіка народитися і вирости (оце головне! Бо народитися може будь-що, але ж виростає те, що виховують батьки) Рекордист Іванович? Це запитання слід класифікувати як риторичне, попросту кажучи, дурне. Бо Рекордист Іванович перейняв саме від Івана Івановича, свого батька, весь генотип і геноряд, весь характер і всю систему поглядів на життя.
Десь автор уже несміливо натякав, що Іван Іванович теж походив з роду Самусів (хоч і з бокового коліна), прізвище його було Самусь, а Несвіжий — прізвисько. Прізвисько Несвіжого заробив не сам Іван Іванович, а батько його Іван Іванович ще до війни, коли вони з Щусем (лісниковим батьком) відбували в Яреськах територіальні військові збори (в Карповім Яру це звалося «відбувати терчасті»). Про Яреськи багато розповідати немає потреби. Це те саме село, де Довженко знімав свою славетну «Землю» і куди щоліта їздять з Полтави і Харкова їсти вареники з вишнями. Відомий літературний слідопит ходить в Яреськи пішки… хоч з Києва, хоч з Тбілісі, хоч з Білорусії — завжди пішки, бо на транспорт він не надіється. Одним словом, хто хоче подивитися на Яреськи, той може туди дістатися — або на автобусі, або пішки.
Від Карпового Яру до Яресьок теж завжди добиралися пішки. Чоловіки — щоб гартувати ноги для можливих воєнних походів, жінки — щоб відвідати чоловіків і принести гостинця, а гостинець, відомо ж, смачніший саме тоді, коли він не привезений, не присланий, не переданий, а принесений власноручно з таким приємним додатком, як рідна (та ще, дивись, і кохана!) жінка.
Отож, карпоярівські жінки, поклавши в плетені з білої лози гарненькі кошики по паляниці, четвертині сала, кільцю ковбаси, пляшці перваку, зібралися до Яресьок. Але не станеш же нести той кошик у руці — руку відтягне, то зв’язано його вишитим рушничком ще з одним таким самим кошичком, у який для противаги теж накладено сього-того, тоді завдано це на плече, Ще й по півня прийшли і вже можна мандрувати.
Одарка Івана Івановича Самуся принесла чоловікові те, що й усім носили, а в отой кошик, що для противаги, насипала грушок, вибираючи спілі, влежані, м’якенькі, щоб смачніше.
Жіноче гостювання в Яреськах ніколи не затягувалося більше одної ночі, бо чоловіки досить ревниво ставилися до жіночих зазіхань на їхню особисту свободу і відправляли дружин додому, посилаючись на потребу безперешкодного виконання священного обов’язку.
Після відходу жінок випивалося і з’їдалося принесене ними, починаючи з закоркованих кукурудзяними качанами пляшок, паляниць і сала, кінчаючи десертом: в кого яблука, в кого груші, в кого сливи чи абрикоси.
Самусь, од природи скупий, як усі Самусі, грушок, принесених Одаркою, нікому б і не дав, але помітив, що вони перележані і деякі починають уже навіть гнити. Тоді він і намірився почастувати Щуся, бо все ж таки були односельчанами, та ще й куми.
— Куме, — сказав Самусь Щусеві увечері, — а чим я вас хочу вгостити?
— Скажеш, то й знатиму, — лінькувато відгукнувся Щусь, який на цьому світі ні з чого не дивувався, звикнувши сприймати все як належне.
— Одарка моя грушок принесла. Та вже ж і грушки! Давайте покуштуємо.
— Можна й покуштувати, можна й посмакувати, — згодився Щусь.
Самусь дістав кошик, розстелив білий рушничок на тумбочці між їхніми залізними коєчками, почав викладати на нього грушки.
— Дурна баба насипала переспілих, — буркітливо пояснював він, — і деякі трохи несвіжі, куме, то ми вже давайте їх і поїмо, щоб не пропали, а завтра ціленькі.
— Твої грушки, то ти несвіжі і їж, — порадив добродушно Щусь, — а я вже якось буду ціленькі. — І він запустив свої міцнющі зуби в тверду, соковиту грушу, аж чвиркнуло соком, а Самусь тим часом їв гниленькі, що тільки пшакали йому на зубах, мов порожні капшуки.
Він сподівався, що сьогодні поїсть усі гнилі й завтра їстиме з Щусем уже цілі й свіжі, але за ніч частина груш (от клята Одарка — набрала переспілих!) знов підгнила, і знов Самусь вимушений був підбирати попсоване, а Щусь трощив ціле й неушкоджене! Так і з’їли вони весь кошик грушок: хазяїн підбирав несвіжі, гниленькі, а гість розкошував добірними. Коли повернулися з Яресьок і Щусь комусь розповів про ті грушки, Самуся продражнили Несвіжим, і вже те прізвисько успадкував і його син Іван Іванович, воно пристало до нього ще дужче, ніж до родоначальника, бо Іван Іванович відзначався скупістю такою, ніби заповзявся поганьбити все колгоспне селянство степової зони України. В Карповім Яру ця скупість ще не так давалася взнаки, бо в старому селі все було поплутане, пережитки проклятого минулого гніздилися в кожному кущі дерези і під кожною стріхою. У Світлоярську ж з його точним плануванням і цілком новим стилем життя всі одразу помітили, що Іван Іванович Несвіжий не просто скупий, а чоловік мовби хворий якоюсь капіталістичною, а то й феодальною хворобою, чи що.
Хату він будував останнім, вичікуючи, якого розміру поставлять собі голова колгоспу й голова сільради, всі багатодітні світлоярівці, директор школи і бригадир механізаторів Безкоровайний. Він не піддався на хитру тактику старого Самуся, який узяв дві ділянки, заявивши, що хоче відділяти того сина, який жениться, а тоді вигідно продав одну з них. Така операція була занадто і відверто незаконна, щоб на неї пішов Несвіжий, який завжди був прихильником і прибічником законності в усьому.
Зате ніщо не заважало йому поставити хату найбільшу в Світлоярську — на сто двадцять квадратних метрів, окрім того, поряд з хатою, сказати б, головною, збудувати в дворі й літню кухню, власне, маленьку хатку, в якій він і поселився з дружиною і сином Рекордистом. У велику хату було куплено гарнітури полірованих меблів, розставлено по-міському: спальний — у спальні; сервант, стіл, стільці — в їдальні, яка правила й за вітальню; диван, крісла, журнальний столик, письмовий стіл — у «кабінеті», що для Світлоярська мало стати вічно нерозгаданою таємницею, бо для кого той кабінет — для Рекордиста Івановича? Писати мемуари про свої походеньки? Хату замкнено на цілу систему замків, ключі від яких зберігалися в самого Івана Івановича, нікого туди він ніколи не пускав, раз на місяць ходив Несвіжий попідвіконню, зазирав у шибки, притуляючись носом так, що мимоволі виникала загроза роздавити або шибку, або носа, і кричав дружині:
— Манько, візьми-но ганчірку та зітри пиляку в кабінеті! На палець зібралося, а ти куди дивишся!
— Позамикав же ж, рота б тобі замкнуло, щоб і губами не плямкнув! — огризалася огрядна Манька.
— Та м’якеньку, м’якеньку ганчірочку, щоб не подряпала! — напучував, незважаючи на її огризання, Іван Іванович.
Нова хата, набита новісінькими меблями, стала з часом хіба ж такою розвагою для світлоярівської молоді. Хлопці, катаючи дівчат на мотоциклах, пригальмовували коло двору Івана Івановича, гукали йому через височенний червоний паркан:
— Іване Івановичу, новину чули?
— Яку? — з’являвся він у хвіртці з мокрим віхтем у руці (завжди щось мив і чистив, коли не був на роботі).
— Мода на меблі змінилася.
— Що — дивани без спинок? Хай міняється. А я люблю зі спинкою.
— Та ні, не те.
— А що ж?
— Блискуча мебля вже не в моді.
— Не блискуча? А яка ж?
— Тьмава. І не фарбована, як ото в сільраді у Зновобрать.
— Не фарбована? Та як же це?
— Отак. Беріть наждак і обдирайте.
— Обдирати новісіньку меблю! Ану ж гетьте від мого двору, розбишаки!
Садки були в кожного ще в Карповім Яру, в Світлоярську ж садівництво стало явищем престижним, своєрідною мірою суспільної значимості. Гектарних садів, щоправда, тут не могло бути (ми пам’ятаємо, що всі присадибні ділянки дорівнювали двадцяти п’яти соткам), зате не було меж винахідливості світлоярівців у доборі дерев, сортів, щеп, з’явилися виноградники, визрівали під світлоярівським сонцем персики, один хвалився чорноплідною горобиною, що має цілющі властивості, інший культивував обліпиху, в якої властивості вже й не просто цілющі, а чудодійні.
Іван Іванович Несвіжий роздобув персикових дерев рідкісних сортів, доглядав молодий садочок з такою дбайливістю й умінням, що вже за п’ять років мав на деревцях першу зав’язь; він підійшов до цього врожаю суто по-науковому, переписав собі в конторську книгу, куди заносив видачу пального й мастила з колгоспного бензосховища, пильнував, щоб ніхто не зірвав жодного персика, щоб не поклювали кури, не обтрусив вітер, завмираючи серцем, спостерігав, як жовтіють, зарум’янюються ніжні плоди, щоранку й щовечора обходив усі деревця, тицяючи пальцем, голосно шепотів: «Один, два, три… дванадцять… двадцять один… тридцять три…» Ганяв од персиків не тільки малечу й птаство небесне — не підпускав і улюбленого (бо єдиний!) сина Рекордиста, який, на відміну від батька, любив споживати всі продукти у вигляді не просто свіжому, а в найсвіжішому. Ну та Рекордист занадто заклопотаний був вишукуванням способів якнайдоцільнішого вбивання вільного часу, що валився на нього, як лава з діючого вулкана, тому він не переймався дуже ні тим, що батько не пускає його до нової хати з новими меблями, ні отими персиками, які, ясно ж, ніколи не зрівняються не те що зі свіжою півлітрякою, а навіть з нікчемним стограмовичем.
Іванові Івановичу, отже, не було ні серйозних ворогів, ні супротивників у справі оберігання персиків, єдине, чого він не врахував, — це законів природи. Бо закони природи діяли собі й далі невпинно й уперто, і під їхньою дією персики стали достигати і падати на землю. Іван Іванович дбайливо піднімав з землі кожен персик, перелічував решту на деревах, виводив дебет-кредит у своїй бухгалтерській книзі, а підібраний персик ніс у нову хату і клав на новий диван, перед тим підстеливши клейонку. Персик, полежавши на клейонці, підгнивав знизу, тоді Іван Іванович перевертав його, коли плід обгнивав з усіх боків, тоді доводилося класти його у відерце, виносити в садок і закопувати під тими самими деревами, які спородили такий незвичайний плід. Ворушачи губами, Іван Іванович перелічував, скільки ще лишилося персиків на деревах, скільки лежить на дивані, скільки закопано. Все це записувалося в книгу, бо головне в житті свідомої людини — це облік, і ось так, перелічуючи, закопуючи, записуючи, і вправився Несвіжий з усім урожаєм своїх персиків, а коли хто пробував дивуватися, чому ж чоловік не з’їв жодного плода, Іван Іванович казав:
— Так ми ж їх терпіти не можемо — ні я, ні Манька, ні Рекордист!
Світлоярівці нарешті точно визначили ціну Несвіжому: «Такий скупердяйничатиме навіть у космосі!»
З Рекордистом спільність у них була не в рекламованій відразі до персиків, — їх об’єднувало дідівське золото. Так-так, не золото скіфів, не золоті розсипи душ їхніх доблесних сучасників, а найзвичайнісіньке золото діда Самуся, отой жовтий метал, що про нього в підручниках політекономії пишуться цілі розділи, серед широких натур має він назву «презренного», а в художній і літературі «проклятого».
Для Самусів-Несвіжих в останніх двох поколіннях метал металів воістину мав стати проклятим. Почалося це тоді, коли дід Івана Івановича, прадід Рекордиста, рідний батько того Івана Самуся, завдяки якому наступні покоління мали зватися Несвіжими, отож коли дід (прадід, батько в тій самій особі) лежав на смертнім одрі, готуючись до вічного плавання, а його рідний син Іван, не даючи батькові вспокоїтися навіть у цю найвідповідальнішу хвилину життя, бігав довкола батькової постелі, по-жіночому стукав кулак об кулак, суто по-чоловічому вискрегочував зубами й знай доскіпувався: