Гриша, довідавшись про сутичку між Самусем і Безкоровайним, зголосився помагати бригадирові механізаторів.
— Чули? Професор-хехесор! — кривив красиві різьблені губи Самусь, сидячи з Щусем-лісником у холодочку за хатою і безтурботно вмегелюючи Олелині пундики-мундики, що з них особливого згадування вимагають: борщ з голуб’ятами, пшеничні товченики з курчатами, смажені лини завбільшки з ночовки, вареники з вишнями й з майським медом.
— А ти чув, дядьку Василю? — запихаючись варениками, розплямкувався Самусь. — Цей голоцмоник Левенців заявляє, що він відкрив Котю. Я йому кажу: наша радянська дівчина — це тобі не Америка, щоб ти її відкривав. А він своєї: я перший! Все правильно, кажу. А що в минулому робили з усякими першовідкривачами? Кидали в каталажки, тягли на шибениці, палили на вогнищах, щоб не баламутили народ. От і вибирай, і все правильно.
— Ти вибирай вареники, де менше тіста, — порадив спокійно Щусь, — воно тоді в животі легше. Олелю! Що там у тебе ще?
— Та буде, буде! — задзвеніла з-за хати циганка, яка сьогодні догоджала Самусеві з такою старанністю, ніби хотіла відшкодувати його приниження, якого зазнав з Педановими півнем і курми. Самусь розкошував, нахабнів і возносився в гордині, навіть у гадці не маючи, що ця ласкава й гостинна циганочка може завдати йому такого удару в спину, якого ще не завдавав ніхто. Бо саме тоді, як Щусь із своїм гостем, смикнувши по кухлику відомої в помірних широтах рідини, взялися тьопати борщ з голуб’ятами, Котя, випхана матір’ю з обійстя, вирушила на лісниковому човні у загадково-небезпечне плавання по дніпровських затоках і розташувалася в човні з такою передбачливістю, що сама опинилася на чардаку, тобто на носі, а на кормі сидів не хто інший, як Гриша Левенець.
Усе сталося несподівано як для Гриші, так і для Коті. Олеля не відстала від них, поки не зіштовхнула доньку в човен, тоді звеліла Гриші: «Спихай!» — і мерщій зникла.
Сонце в той день пекло, парило, ніби аж душило. Промені відскакували від мертвої поверхні води, били в обличчя. Спека простягала свої жовтогарячі руки з такою пожадливістю, що Котя забула про своє «Відчепись», безпорадно стояла посеред човна, ждала, коли ж Гриша зіпхне, щоб пливти, спробувати знайти прохолоду десь посеред вод, між лозами, очеретами, зеленими заростями.
— Ну, чого ж ти? — нетерпляче гукнула вона хлопцеві.
Гриша пхнув човен, стрибнув у нього, налетів спрожогу на Котю, щоб не впасти, обхопив її руками і тицьнувся дівчині в шию. «Не цілуй мене у вухо!» — тріпнула вона головою і, здається, здригнулася, але він сам здригнувся і не помітив Котиного здригання. А таке не прощається ніколи. Що вдієш: навіть коли ти вже навчився на слух визначати щонайменші порушення в роботі комбайнового чи тракторного мотора, це ще не означає, що так само вмієш вловлювати зміни в ритмах дівочого дихання. Котя — це тобі не трактор і не комбайн.
— Сідай на корму і бери весло! — звеліла дівчина. — Чи ти хоч умієш?
Він мовчки підкорився. Коли циганка пхала їх до води, і до човна, і в човен, Гриша вже ладен був подумати, що нарешті йому надано перевагу, хоч і не знав ким: матір’ю чи дочкою. Тепер непевність знов шматувала йому душу, і, не дуже вміло брьохкаючи в теплій воді веслом, він подумав, що циганка підлаштувала це катання, щоб подратувати Самуся. Геометрії після школи Гриша ще не забув і добре пам’ятав таку фігуру, як трикутник.
Що ж — любовний трикутник? Ми перевертаємо його так і сяк, а він однаково лишається трикутником, а в літературі така ситуація належить до найзаяложеніших. То що ж — і далі гратимемося в цю набридливу гру? Ге-ге! Ми приберегли дещо. Щоправда, життєві ситуації майже завжди мають трикутну форму, як поетична груша в Андрія Вознесенського. За двома неодмінно стоїть хтось третій, часто набагато важливіший, впливовіший, солідніший. А чи не бовваніє тут хтось ще й за третім? Традиція не велить передчасно зазирати за спину третьому, і ми не станемо порушувати традицію, надто що й досі не вирішили, кого ж вважати третім: Левенця чи Самуся?
Тим часом можемо відзначити високе почуття справедливості, яке виказала в той день циганка Олеля. Самусеві припали її пундики-мундики, Гриші — плавання на човні з Котею.
Гриша плив назустріч Котиному обличчю. Човен прослизав по воді, як промінь. Полиск сонця й води зливався в суцільне сяяння, і посеред того сяяння сиділа Котя, впершись підборіддям у свої високі коліна і насмішкувато стежачи за Гришиним силкуванням на кормі. Весло виривалося в нього з рук, стукало об човен, бризкало водою, зачіпалося за водорості, за якесь таємниче зілля, що проростало на мілководдях мовби й не з землі, і не з води, а з самого неба. Котине обличчя, до якого він плив і ніяк не міг допливти, затуляло Гриші півсвіту. Він не бачив ні зеленого блиску низьких верб, ні густих вузьколистих лоз, ні зелених русалкових нетрів, у паморочливу празелень яких вганявся човен, рятуючись од спеки, а може, ховаючи цих двох від людських очей і від самих себе. День ішов у полиску вод, у ярінні сонця, в шелесті гілля, в шурхоті й сплесках серед мізерної тіні від лозового пруття.
— Куди ми запливли? — засміялася Котя.
Гриша не відповів. Бо хіба знав? Далина зникла, повітря не було, вода стала якимсь зеленим борщем, з якого несила витягнути весло, зелена каламуть спалахувала довкола, проростала мовби крізь них, вони самі ставали гнучкими стеблами, вузьким довгастим листям, всюдисущими теплими рослинами. Все переплуталося в цьому задушливому зеленому мороку, рослини звисали з невидимого неба, здіймали виткі руки з води, проростали мовби з самого центру землі, вони ущільнювалися тривожно й загрозливо, несли з собою таємниче, тихе шаленство, і Котя злякалася того шаленства, стала розривати руками міцні лози, розплутувати склубочені зарості, затупотіла ногами об дно човна:
— Куди ж ти правуєш? Виберемося ми сьогодні звідси чи ні?
Гриша плутався у лозах, у водоростях, у власному збентеженні, як у пастках, він не злякався сам, зате вперше бачив злякану Котю, і видовище було таке незвичне, що він з радістю переживав його якомога довше. Але човен так само непомітно вислизнув з чіпких гущавин і опинився за їхніми валами в широкій мілководній затоці. Це вже була мертва нетеча, забита рогозом, лепехою, чортівнею, тут завелися чи то тропічні водорості, чи щось інопланетне: не вода, а паризька зелень, хоч бери її оббризкувати садки від гусені. Пролопотіла ондатра, вивертаючи після себе попідрізувану лепеху, поринула мало не під самий човен налякана лиска, в повітрі стояв задушливий сморід од дохлої риби, од болотного гниття. Тут Гриша злякався по-справжньому. От завіз, так завіз дівчину! І знов не вгадав Котиного настрою. Вона зраділа.
— Ти знаєш, де ми?
— Ні, не знаю.
— Це ж отруб діда Несвіжого!
— Який отруб? Де?
— А під нами. Ти чув про золото Несвіжого?
— Хто ж про нього не чув?
— То знай же: Рекордист знайшов золото.
— Рекордист? Золото?
Гриша не міг повірити навіть Коті. Ну, сміялися в Світлоярську, розповідали байки, але щоб насправді?
— Ось я тобі покажу — переконаєшся, — пообіцяла Котя. — Правуй до отого бугра. Бачиш, бузиною поріс? А далі ота фашистська трава.
Бугор починався просто з води, бузина трималася на ньому з другого боку, так ніби боялася помочити свої ноги, зате чорно-зелена чужинська трава, власне, й не трава, а якесь страхітливе паліччя, схоже на гігантські коноплі, густе, щільне, нахабне, двома стінами охоплювало бугор знизу, тиснуло його до води, так наче хотіло зіпхнути туди й утопити. Цю траву нібито привезли сюди фашисти під час війни, висівали її в степу перед своїми окопами для маскування, і вона виростала на голому місці мало не за тиждень, вибехкувала така, що міг сховатися в ній вершник, коли ж після визволення спробували вивести фашистський бур’ян, він виявився чіпким, ніби якась рослинна чума, розораний і викорчуваний в одному місці, миттю перескакував на інше, творив дикі джунглі то серед пшеничного лану, то в просах, то серед кукурудзи. Все це діялося ще до Гришиної появи, а за його пам’яті фашистське зілля перекинулося в плавні, мовби збагнувши, що в степу йому спокою не дадуть, і вже коло води розрослося так, що страшно було поглянути. Затоплене, воно вискакувало на сухі місця і тепер розкошувало там, відлякуючи не тільки випадкових рибалок, а й таких небоязких і спокійних людей, як Щусь.
— Ти що — була там? — показав очима Гриша на гидкі гущавини на березі.
— Правуй, правуй, там побачиш! Держи на оту латочку з піском. Бачиш?
Він бачив маленьку лисинку піску коло самої води, єдине місце, де можна було приткнутися, човен плив уже й не по воді, а по траві, трава пружинила під днищем і відштовхувала човен точнісінько, як Котя Левенця і всіх, хто наближався до неї на недозволену відстань. Невже Гриша був перший, з ким дівчина пливла до цих таємничих заростей?
Човен тицьнувся в пісок, Котя вистрибнула на берег, підтягнула човен вище, сміливо попрямувала до найбільшого куща бузини, і Гриша тільки тепер помітив на ньому густі кетяги білого цвіту, і в ніздрі йому вдарило млосними пахощами, згадалися сороміцькі чоловічі примовки-недомовки про те, як казяться жінки в час цвітіння бузини, здивувався, що не помічав цього цвіту в Світлоярську. А може, там уже й відцвіло або ще не зацвітало і Котя привезла його сюди навмисне, щоб подати знак? Знак? Який знак?
Трохи одурілий, він вибрався з човна, подерся слідом за Котею, увесь здригаючись од передчуття, може, найголовнішої пригоди в його житті. Мало не навпомацки знайшов Котю, вхопився за неї руками так само, як тоді, коли штовхнула його в човен циганка Олеля, але тут був не хисткий човен, а тверда земля, на ногах треба було триматися самому, Котя відступилася від хлопця і пирснула:
— Сп’янів чи осліп? Он, бачиш? Та не туди дивишся! Під тим кущем.
Під великим бузиновим кущем лежав великий, літрів на десять, емалевий глек. З довгою вигнутою підкористо шиєю, з великою ручкою, зверху голубий, всередині білий.
— Впізнаєш? — спитала Котя.
— Кого?
— Кого-кого? Та глек же!
— A-а… Звідки ж я можу?..
Чи вона сміється, чи просто знущається? Припровадила його сюди, щоб морочити цим глеком. А може, натяк? Мовляв, нічого не вийде з твоїх залицянь, розіб’ємо глека? Але цей глек цілий і, видно, такий міцний, що й трактором не роздавиш.
— Несвіжих цей глек, той, що з золотом, — граючи очима і всіма (Гришиними, ясна річ!) нервами, недбало пояснила Котя.
— А ти як це знаєш?
— Тю на тебе! Та весь Світлоярськ знає про цей глек! Вже років з тридцять тільки й говорять, що про золото та про глек.