Все ж таки Гриша, незважаючи на свою закінчену середню освіту, училище механізації і загальну технічну обдарованість, ніяк не міг пов’язати все докупи: Котю, себе, глек, золото і Несвіжого Івана Івановича. Він шурхотів піском, сипав його з-під ніг у спокійну тиху воду, крадькома зиркав на Котю, що на тлі розквітлої бузини була ще привабливіша, ніж завжди, і не знав, що ж далі казати. Знов про цей глек і про золото? А Коті кортіло, щоб він розпитував, цікавився, вона штовхнула Гришу, зачепила його плечем, тоді стегном, тоді відскочила і вдарила поглядом. Ну ж бо, ну!
— То його як?.. Може, під час війни викопали? — спромігся на здогад Гриша.
— Під час війни? Коли в Несвіжого «Москвич» з’явився?
— Ну… недавно.
— А за що він його купив?
— Заробив грошей і купив. Чи я знаю?
— На вагарюванні хіба що вкрадеш, а не заробиш! Рекордист це золото знайшов! Під водою. З аквалангом тут плавав цілий місяць.
— Рекордист? З аквалангом? Та на його пику ніяка маска не налізе!
— Налізла! І знайшов!
— Чому ж він не викопав, поки не заливало тут водою?
— Не міг знайти. А тут водою вимило глек, він і побачив на дні.
Нарешті Гриша збагнув, що з нього насміхаються відверто й послідовно. Вимило водою! Ну, що може вимити оця стояча, оця навіки мертва вода, оця нетеча, оце болото? Замулити навіки — так. Заховати від людських очей всі спогади, людську пам’ять, всю історію Карпового Яру — так. Але вимити глек, повен золота, покласти його на дно перед очі Рекордиста-аквалангіста?
— Хто це тобі голову морочив такою байкою? — вже трохи розізлено спитав Гриша.
— Рекордист Іванович.
— Рекордист?
— А ти ж думав! Думав, тільки ви з своїм Самусем… Рекордист і показав мені цей острів і цей глек… І все розповів, як було.
— Може, він і фашистської трави тут насіяв, твій Рекордист?
Але вона не звернула уваги на оте розпачливе «твій», спокійно знущалася далі:
— Хотів зі мною одружитися.
— Хто? — крикнув Гриша. — Хто?
— Рекордист Іванович. До батька приїздили вони з Іваном Івановичем. Цілий вечір сиділи. Показували золото.
— Тобі показували?
— Навіщо воно мені? Мама бачила. Думали так: державі здати — чверть їм буде, а продати валютчикам — тоді все їхнє і можна цілий колгосп купити, але можуть до суду. Та й четвертини вистачить. Вони хотіли купити оту машину, що в землі дірки провірчує.
— В землі дірки?
— Ну, от як стовпи ставлять — бачив? Тепер люди садки розводять, під кожне дерево треба ямку. Копати довго і важко, а машина дирк — і вже. Як дірка, так і троячка. За день сто дірок — от тобі й триста. За місяць дев’ять тисяч. За рік сто тисяч. Десять років — мільйон. Отака машина. А тільки приватним особам її не продають, вони й хотіли, щоб для лісництва купити, а дірки вертіти — для себе. Ну, і щоб я пішла за Рекордиста.
— А ти? Що ж ти?
— Хіба я з ними про це говорила? Батько порадив їм купити краще «Волгу». «Котя моя, — каже, — на „Волзі“ любить їздити». Вони ото й купили. Але «Волги» їм не продали, бо не передовики виробництва. Це якби тобі…
— Та я тобі й «Волгу», й що хоч! — аж задихнувся Гриша.
— Відчепись ти з своєю «Волгою». Що я тобі? Ти ж бачиш, золотом Рекордист спокушав!
Отак з нашого трикутника несподівано утворився чотирикутник, і найстрашніше в ньому було те, що таємничий і навіть, сказати б, злочинний. Хоча вся історія про золото могла бути вигадана Рекордистом від початку й до кінця. Для виду він міг роздобути десь акваланг і поринути перед Котею, тоді привезти сюди на острівець емалевий глек, позичивши, а то й поцупивши його, показати дівчині… Все це так, але як же Гриша міг не помітити Рекордистових залицянь? Така неприпустима, просто злочинна втрата пильності! Ганьба, ганьба!
— Як же я міг не знати про Рекордиста? Коли це він до тебе? — простогнав Гриша.
— Багато дечого ти ще не знаєш! — засміялася Котя. — Думаєш, тільки Рекордист? Ще дехто…
— Дехто? Хто ж саме?
Чотирикутник перетворювався на багатокутник, який наповзав на Гришу темною стіною, мов ота чужинська рослинність.
— Хто? — прошепотів Гриша, страждаючи безмірно. Та що дужче він страждав, то більше сміялася Котя.
— З почуттями люди, — лукаво блиснула вона своїми чорними очима. — Не те, що ви з Самусем.
— Ти… мене з Самусем?
— А ви ж однакові. Той тільки жере з батьком та щипає мене за литки, а ти зітхаєш.
— Ну, зітхаю. Так це ж почуття! Чого тобі ще треба?
— А я там розберусь у твоїх зітханнях? В словах почуття — от де!
— В яких же? І що тобі слова? Я на тебе… молитися… На коліна…
— Відчепись ти зі своїми колінами! Молитися! Теж мені вигадав! Ще мені богів не вистачало.
Щусі, як усі діти природи, були в душі анархістами. Ні богів, ні царів! А від анархізму до тиранії — раз ступнути. В Коті прокинулася тиранія, що визрівала в Щусях цілі покоління, і жертвою тієї тиранії мав стати Гриша, але добродушність заважала йому помітити своє незавидне становище, і тільки тут, на клятому цьому острові, здається, щось почало роз’яснюватися. Але закохані сліпі, як кошенята. А Гриша до того ж був закоханий у Котю якось, сказати б, розманіжено. Самусь був практичний, швидкий і нахабний, та й то не здобув Котиної прихильності, а з Гришиною мрійливістю в цієї незбагненної дівчини можна було заробити хіба що отаку поїздку на цей новітній острів скарбів. Тепер Гриша міг би нарешті збагнути, що циганка Олеля штовхнула його в човен до Коті не для того, щоб надати йому відчутну перевагу над Самусем, а тільки для знущання. Але засліпленість паралізувала йому всі мозкові центри, і він тепер думав тільки про те, як би вибратися мерщій з цього клятущого острівця, сподіваючись, що за його межами Котя коли й не стане приступнішою, ніж була досі, то принаймні позбудеться своїх тиранічних настроїв.
Гриша був народжений, щоб його рятували обставини. Щоправда, іноді вони виступали й проти нього, але це вже діалектика: любиш кататися — люби й саночки возити. Або: любиш смородину — люби й оскомину.