— Мені зерно дорожче!
— Віддасте!
— Отже, не віддам! Хоч і в райком, хоч і до самого Степана Михайловича кидайся! Тобі що? Приїхала та й поїдеш. А я на землі.
— Я поїду? Може, думаєте, втечу? — засміялася Дашунька. — Ви на землі? Невже тільки ви? У вас он з плавнів ще пастушача психологія залишилася. Звикли пасти корів у плавнях і забули, що в степу плавнів немає, тут треба вирощувати корм. Та й молока на пасінні не надбаєш. Невже ви цього не знаєте? Завтра ж починаю косити на зелений корм коло Тернів.
— І не думай, бо не дам! І косарів твоїх з тракторів позганяю!
Щусь потирав руки.
— Сьогодні вночі й утече! — торжествував він. — Лисички сам чорт злякається, а не таке дівча тонкосльозе.
Дашунька нікуди не втекла, а з обіду другого дня коло Тернів косили хліб на зелений корм. Чому не зранку? Бо зранку в Дашуньки ще не було підтримки, а перед обідом підтримка з’явилася. І зовсім не звідти, звідки жде її читач. Підтримати Дашуньку, помогти їй закорінитися у Веселоярську примчала тітка Ялосовета, яка — о диво! — виявилася (що було несподіванкою не тільки для веселоярівців, але й для автора) рідною матір’ю Дашуньки!
Зібрати всіх зацікавлених осіб у гарячий час переджнив’я було тяжко, тому тітка Ялосовета побувала по черзі в сільраді, в колгоспній конторі, в степу, щоб знайти там Лисичку, і кожен почув приблизно таке:
— Чи ви тут подуріли? Видумали, ніби моя Дашунька — професорська дочка! Таж вона моя дочка! Моя з Юхимом! І нікуди від вас не втече! Ще від неї втікатимете! Аякже! Бо в неї мій норов. Уже як візьметься, то доведе своє. Чого вона в колгоспі? А заради ж м’яса! Ви тут для чого сидите? Думаєте, для хліба? Та хліб тепер кожен дурень зуміє виростити! А м’ясо… Дашунька п’ять років училася. А ви мою дочку — і отак тут…
Відступів у цьому романі було вже так багато, що відступати авторові нікуди.
А треба. Бо ніхто ж не знає, хто така тітка Ялосовета. Обминути її автор не має ніякого права, бо тітка Ялосовета — це конструктивно неминучий елемент у розвитку подій і самої розповіді. Ми не можемо показувати причини без наслідків і наслідки без причин. Тоді світ втрачає половину своєї завершеності.
Тітку Ялосовету знало старе й мале в усьому районі, стажем своєї невсипучої діяльності й популярності вона незміримо перевершувала навіть колишніх вічних уповноважених Вивершеного й Багатогаласу, яких забуто, щойно пішли вони на заслужений відпочинок, повсюди вона була гостем жаданим і жданим. Її очікували з такою самою нетерплячкою, як приходу Діда Мороза, прильоту ластівок і двадцять других Олімпійських ігор у Москві. Заняття її належали до речей найпростіших у цих степових краях і водночас сповиті були незбагненністю. Всі славетні історичні тайнощі, як то: елевсінські містерії, чорні меси ніколаїтів, змови карбонаріїв, зібрання франкмасонів, мальтійських рицарів і членів Ротарі-клубу — не що інше, як дитячі іграшки в порівнянні з нерозгаданістю характеру діяльності тітки Ялосовети.
Бо тітка Ялосовета, не ховаючись, цілком одверто, стосуючи найпростіші, сказати б, найжиттєвіші способи, зводила кінці з кінцями, відділяла грішне від праведного, надолужувала прогаяне, відновлювала втрачені надії, підпирала розхитані авторитети, рятувала потопаючих, помагала виринаючим, заповнювала порожнечі й прогалини, які з невідомих причин утворювалися в колгоспному плануванні, латала пробоїни, затикала дірки, помагала підраховувати можливості, мобілізовувала внутрішні резерви. Це був такий собі пересувний держплан районного масштабу, головпостачзбутообмінодопомогорятунок, який переливав з пустого в порожнє, примудряючись щоразу урвати для себе крапелиночку, хоч, здавалося б, де ж вона візьметься в пустому й порожньому?
Скажуть: а де ж був народний контроль? О, він передовсім повинен стежити за тим, щоб нікуди не поділося те, що погано лежить, і вчасно здіймати тривогу, коли воно зникає. Тітка ж Ялосовета ніколи не зазіхала і не посягала на те, що погано лежить. Навпаки, вона мовби ще й додавала до тої «мала купа — дайте ще!». Вона собі їздила по району довгеньким візком, запряженим маслакуватою кобилою, міняла в колгоспах борошно на пшеницю, комбікорм на кукурудзу, олію й макуху на соняшники, вощини на мед, міняла на умовах взаємовигідних, вибирала саме такий час, коли в людей траплялися перебої то з тим, то з тим промисловим продуктом, і тітку Ялосовету скрізь радо стрічали, її заготовецько-міняльні таланти ціновано й шановано, сама ж особа її набувала характеру мало не легендарного.
Не доярка, не ланкова, не механізатор і не організатор легендарні, а тітка Ялосовета? Що за дивний район?
Але ж згодьтеся: механізатори й організатори є скрізь, а тітка Ялосовета тільки в цьому районі і при тому одна-єдина. Ні від кого не переймала своїх талантів, нікому й не передавала. Мала чоловіка Юхима, мала п’ять дочок, але не нав’язувала своєї професії нікому. Чотири старші дочки були вже одружені. Тітка Ялосовета, загинаючи пальці, перелічувала: «Одна за інженером, друга за офіцером, третя за депутатом, четверта за якимсь кандидатом. Усі втекли — материні дочки! А п’ята батькова — та зостанеться».
Дашунька, найменша, справді була «батькова», хоч вродою, здається, більше схожа була на матір, принаймні ті, хто пам’ятав тітку Ялосовету ще просто Ялосоветою, так вважали, при цьому мрійливо закочували очі під лоба і зітхали: «Ох і було ж, та й було!» Але до жіночих таємниць слід ставитися з належною повагою, тому ми не станемо тут вести любовні розслідування останніх тридцяти років, надто що нас більше цікавить Дашунька, а вона ж, як твердить сама тітка Ялосовета, донька не материна, а батькова.
Ялосоветин чоловік Юхим Порубай (це прізвище носила й сама Ялосовета, але ніхто ніколи не цікавився її прізвищем, через те й не здогадалися у Веселоярську, що Дашунька Порубай — це донька славетної тітки Ялосовети), на відміну від своєї дружини, обрав собі заняття, що навіки прикувало його до рідних Порубаїв, до того самого місця, до колгоспної ферми. Юхим завжди щось доглядав: то телят, то коней, то жеребців, то бугаїв. Скільки пам’ятав себе, завжди хотілося йому проникнути в темні душі тварин, ще малим плакав, бачачи вбиту пташку або безжальні собачі гони за нещасним зайчиком. Удома в Юхима, вже коли й прийшов з фронту, був шановним батьком багатодітного сімейства, — завжди підгодовувалося то жовтодзьобе кібченя, що випало з гнізда під час бурі, то однокрилий лелечка, що не зміг полетіти у вирій, то їжачок, якого передчасно хтось пробудив од зимової сплячки. Коли Юхим ішов селом, його завжди супроводжували бездомні пси або здичавілі нічийні коти. Він залюбки присідав посеред вулиці, починав розпитувати покудланого рябка, хто він і звідки, і собака дивився на цього доброго чоловіка розумними сумними очима і мовби хотів сказати, що немає на світі нічого, що б він не зробив для Юхима. Любив Юхим бесідувати й з котами, дивитися, як неблимно втуплюються вони йому в очі, як уважливо розставляють свої вуса і похитують, мов небаченими якимись антенами, сторч поставленими хвостами.
Дашунька перейняла від батька залюбленість у безмовний тваринний світ і тому серед майбутніх зоотехніків у академії була одною з тих небагатьох, хто вибрав собі фах за покликанням, хоч ніхто їй і не вірив так само, як ніхто не вірив попервах у Веселоярську. Якби ж знали, що вона Юхимова дочка, та ще якби знали й самого Юхима, тоді, може, й… Але сказано вже, що в районі знали тільки тітку Ялосовету, бо належала до людей рідкісних. А Юхим що? Звичайний колгоспний бугаятник. Чоловік, щоправда, показний: хоч не високий, але тілистий, тугий, щоки в рум’янцях, чуб і вуса вже білі, але брови чорні й густі і під бровами очі теж чорні-чорні й молоді такі, ніби у вісімнадцятилітнього. Та хіба мало в нас у степах таких бровастих і окатих? Але ж бугаятник! Ще коли б звався, скажімо, завсектором племінних бугаїв або вченим секретарем відділення бугайознавства, тоді б до Юхима міг виникнути інтерес, а так… І потім, що таке бугай? Низьке, важке, неповоротке, вперте й зле, корида в українських степах немодна. Культу бика, як у древніх крітян чи в єгиптян, тут не існувало, виконував тут бугай найпримітивніші функції самця, — то яка ж тут особлива слава для того, хто доглядав цих істот?
Одразу по війні Юхим був жереб’ятником, себто доглядав жеребців. З жеребцями чоловікові ніби й веселіше, жеребець серед інших представників цієї статі, може, найдосконаліше збудований, коло нього й сам почуваєшся кращим, чи що. Але в ті тяжкі роки доводилося в страшенному поквапі відновлювати поголів’я, а жеребці були не дуже вгодовані (бо чим?) і дрібненькі. Юхимове серце не витримало наруги над тваринами, і він перейшов у бугаятники. Може, й не пішов би, але до бугаїв присмоктався чоловік нечесний, якого конче треба було замінити. На кожного бугая давали по десятку яєць на день, так той бугаятник яйця збирав та відправляв із жінкою на базар, а одним жовтком обмазував пірцем бугаячі морди, ніби вони заїдалися. Та намазував так далеко од рота, що бугай не міг злизати жовток, хоч як висолоплював язика. Цього вже Юхим не міг стерпіти. За бугая ж справитися не можеш, то яке маєш право поїдати належний йому раціон!
Сам Юхим не те що обкрадав бугаїв — увів для них додаткове харчування за власний кошт: по пляшці чеського пива щодня. Од пива бугай увесь лисніє, м’язи в ньому не висять гирями, а так і грають, як половіюче жито на вітрі, і тонус підвищується, і в настрої зникає похмурість. Чеське пиво тітка Ялосовета вимінювала на карасів в інтуристівськім кемпінгу на шосе Москва — Сімферополь. Карасі вона вимінювала в рибалок за олію, олію добувала на маслобойні в обмін за соняшники, які вимінювала в колгоспах за макуху. От жінка! Коло бугаїв і Юхим посмикував пивце, а іноді пробував і спиртику, який відпускали йому для операцій по штучному осіменінню. Бугаї в Юхима були м’ясної породи (назви він запам’ятати не міг, але охоче пояснював, що менших за тонну не тримає), популярністю користувалися неабиякою, і хоч Юхимова посада, повторюємо, до прославлених не належала, сам він вважав, що слово «бугаятник» — одне з найпрекрасніших.
Коли Дашунька написала батькам, що має призначення до Веселоярська, і попросила подбати там про її житло, а тоді коли вже почала працювати і наштовхнулася на перші труднощі і материнське серце на відстані вчуло ті труднощі, і тітка Ялосовета, запрігши свою кобилу, спитала Юхима, чи не поїде він провідати доньку, той аж обурився:
— Та чи ти не знаєш, що не можу покинути бугаїв!
— Бугаї тобі дорожчі за рідну дитину!
— Дитина не пропаде, а тварина безсловесна. Не доглянеш — загине…
Ми зосереджуємося тільки на кульмінаційних моментах дії, все, що перебуває між ними, позбавлене суттєвості і тому лишається поза нашою увагою. Завдяки такій манері розповіді досягається більша глибина в часі, в свідомості й долі. Хтось незгодний? Заперечення автор просить надсилати в письмовій формі. Нам же треба переходити до Дашуньки, яка справді й не думала пропадати у Веселоярську.
Звичайно ж, Дашунька, незважаючи на свою вищу освіту, ніколи не читала Августа Бебеля і не знала, що він сказав про жінку при соціалізмі. А тим часом у його книжці «Жінка сучасного, минулого й майбутнього» написано: «Жінка нового суспільства цілковито незалежна в соціальному й економічному відношеннях… Вона тоді й по відношенню до чоловіка вільна й рівноправна і цілковито незалежна, Вона виховується так само, як і чоловік, тільки з тими відхиленнями, яких вимагає різниця статі. Вона може розвивати свої розумові й фізичні сили за природних життєвих умов, вона може обирати для своєї діяльності ті області, які відповідають її схильностям, бажанням і здібностям. Вона працює на тих самих умовах, що й чоловік. Вона бере участь у заняттях, задоволеннях і бесідах з рівними собі або з чоловіками, як захоче або зможе. Стосовно вибору предмета любові вона теж нарівні з чоловіками вільна й незалежна, бо людина повинна мати змогу так само вільно розпоряджатися своїм найсильнішим потягом, як і рештою природних імпульсів.
Коли ми не маємо нічого проти того, що Гете і Жорж Санд — ми наводимо для прикладу дві „найбільші душі“ — жили, як їм заманеться, та ще й друкуємо, надто про любовні справи першого, цілі бібліотеки, які поглинаються його шанувальниками і шанувальницями з якимось благоговійним захватом, то чому ми не схвалюємо в інших того, що слугує предметом захопленого подиву в Гете і Жорж Санд».
Так, так, чому не схвалюємо? З цим прискіпливим запитанням чіплялися до Дашуньки вже через місяць після її появи у Веселоярську не веселоярівці, які були рішуче й назавжди відіпхнуті на задній план, а всі ті, хто прибував до села в рангах надзвичайних представників та уповноважених. З появою Дашуньки у Веселоярську знов і негайно відродилася стара, забута вже професія представника-уповноваженого, який сидить у колгоспі тижнями й місяцями, забувши про сім’ю, про світ, навіть про власне ім’я. До сільськогосподарського виробництва це не мало ніякого відношення. Ні до механізації ферм, ні до впровадження високоврожайних сортів пшениці, ні до гібридної кукурудзи. Причина була одна: Дашунька!
Почалося все з випадковості. Бо ж відомо, що нема нічого закономірнішого, ніж випадковість. Щоправда, як люди свідомі, ми набагато вище ставимо задум, але тут закономірнішою все ж була випадковість. У Веселоярську скликано міжрайонну нараду спеціалістів по благоустрою колгоспного села. Де ж і скликати таку нараду, як не у взірцевому й прекрасному Веселоярську! Люду набилося чимало, вперше заповнений був колгоспний новий готель, були квартиранти в голови сільради, в Зіньки Федорівни, в бухгалтера Левка Левковича, в директора школи і в Грицька Грицьковича, трьох учасників наради відведено й до тітки Наталки, хоч вона тепер, маючи Дашуньку, не дуже й сумувала за ночувальниками. Але гостинність у степу — понад усе, тож Наталка подала гостям нові рушнички, поклала непочатий брусочок туалетного мила «Суничне» до вмивальника перед хатою, поштиво ждала, поки вони помиють руки, а тоді запросила в прохолодну хату до гарячого борщу. Гості теж виявилися людьми поштивими: перш ніж зайти до хати, довго обшкрябували перед порогом об залізячку черевики, тоді познімали свої новенькі (може, придбані саме для такої наради) капелюхи з рисової соломи, обперезані чорними муаровими стьожками, поклали ті капелюхи на лавочці під хатою (Наталка любила, сидячи на тій лавочці, мити увечері ноги теплою водою) і аж тоді, покахикуючи і потрушуючи плечима, пішли за господинею.
Церемонія з’їдання Наталчиного борщу була вельми затяжною, бо, коли десь години через дві нагодилася туди Дашунька, гості ще не показувалися з хати, господиня теж перебувала, як сказав би вибагливий стиліст, в структурі інтер’єра, а тим часом на екстер’єрі, тобто зовні, відбувалася подія майже драматична. Дашунька була й не першим свідком тієї події. З-за парканчика, що відділяв хату від Наталчиного городу, визирав правнук діда Утюжка Павутя (отой, що вперше навчився перевертатися того дня, коли автор мало не втонув у Карповім яру). Очі в Павуті горіли цікавістю, з усього обличчя так і бив сміх.
— Ти чого? — пошепки спитала Дашунька.
— Дивлюся, чи й третю доїсть, — так само пошепки відповів хлопчик.
— А це вже третя?
— Ага. Від тих он стьожечки лежать.
Коло низенької лавочки, на яку поклали свої новенькі капелюхи Наталчині гості, стояла коза Мальфея і спокійно дожовувала останній капелюх. Від двох інших справді лишилися тільки чорні муарові стьожки, які Мальфея акуратно порозстеляла на лавці.
— По-моєму, доїсть, — підморгнула Павуті Дашунька.
— І по-моєму.
— Ти давно тут стоїш?
— А як тільки вона почала, так я й став. А то копав хрін. Прадід послав до тітки Наталки попросити корінчик хрону, а вона каже: «Висмикни там собі». А воно не висмикується. То я й копав. А тут Мальфея йде і прямо до шляп. Нанюхала, видно, що смачне. І як взялась, як припала!.. У прадіда бриль з соломи — так того не їсть. А тут — не відірвеш.
Козу Наталка купила в учительки Одарії Трохимівни, яка не захотіла тягти за собою в нове село цю трагічну тварину. В Одарії Трохимівни коза звалася Амальфеєю, Наталка відповідно спростила це занадто складне, ім’я, і в гадці не маючи, що в грецьких міфах розповідається про козу Амальфею, яка своїм молоком вигодувала на горі Егейській (що, до речі, теж означає — Козячій) самого Зевса. Та й що спільного могло бути між тою міфічною твариною, візерунок якої Зевс умістив навіть на небі у вигляді сузір’я Козерог, а з її рога зробив славетний ріг достатку, і звичайнісінькою українською козою, вередливою, впертою і, скажемо прямо, дурною. Світогляд у Мальфеї був обмежений, вона так і норовила в шкоду, надто ж кортіло їй обгризати молоденькі акаційки коло Утюжкового двору. Інтелектом вона не відзначалася ніяким, філософських нахилів, що бодай віддалено нагадували б Землякового цапа Фабіана, не мала й у зародку, тож і не дивно, що, нанюхавши капелюхи з рисової соломки, вона забула навіть про Утюжкові акації й мерщій примчала до двору, щоб посмакувати такими нещоденними ласощами. Гоп-гоп, козуню, гоп-гоп, сіренька!
Павутя опинився по той бік парканчика не випадково, а цілком закономірно. Бо його прадід не сідав обідати без хрону, а тим часом при переселенні забув узяти з Карпового Яру відростків цього українського вітаміну й пересадити на новий город. Акацій насадив, хоч ніхто з карпоярівців їх не захотів брати з старого села (колюче ж, та й росте туго), а про хрін забув. Тепер міг втішатися хіба тим, що єдиний матиме в себе акації, з яких, як відомо, Ной збудував свій ковчег і пережив усесвітній потоп, а по хрін щоразу мав посилати Павутю до сусідки Наталки, бо в тієї в городі буйно зеленіло все, що треба і для борщу, і до борщу.
— Хто там у тітки Наталки? — спитала Дашунька Павутю.