— Не бачив. Приставники якісь'.
Павутя хоч ще тільки збирався йти до першого класу, вже оволодів початками степового словотворення і, як подумки відзначила Дашунька, досить влучно перетворив «представників» на «приставників». Щоправда, у Веселоярську до неї ще не приставали, але в іншому місці вже було та й тут неминуче мало початися — це дівчина знала твердо і була готова до цього, хоч і не в таких масштабах, як воно згодом виявилося.
Але нагадуємо — це був саме початок.
Дякуючи, відсапуючись, витираючи рясний піт з облич, виходили гості з хати, за ними йшла Наталка, сонце, хоч було вже й при заході, засліпило гостей так, що вони не побачили ні Дашуньки, ні Павуті, воно било їм в очі, примушувало відвертатися, повернути голови вбік, гості й повернули собі саме туди, де була лавочка з їхніми капелюхами, Наталка, що йшла за ними, так само глянула туди.
Це була трагедія, що дорівнювала загибелі Помпеї. Чоловік без капелюха в степу однаково що без штанів. Український селянин не може піти в степ простоволосий, так само як правовірний єврей у синагогу.
Але німі сцени — не в степових традиціях.
— A-а, капосна тварина! — закричала Наталка і метнулася в пошуках лозиняки, щоб уперіщити Мальфею по здухвинах, ніби могла б таким чином вибити з кози три новісінькі капелюхи. Бо така ж ганьба, такий сором перед чужими людьми, і що ж вони тепер скажуть!
Але ті не сказали нічого. Не встигли ні розгніватися, ні обуритися. З-під сонця ступнула Дашунька, всміхнулася до спантеличених і трошки одурілих від борщу гостей — і все забулося: коза, капелюхи, мета приїзду до Веселоярська, білий світ…
— О-о-о! — тільки й спромоглися простогнати ці три представники чоловічого роду, і малий Павутя одразу збагнув, ще й не вивчавши абетки, якого вигляду і якої форми має бути літера «О».
«Три вівчарики ідуть, три трубці несуть, у одного та й роговая, а в другого мідяная, а в третього з самого золота».
Так для Дашуньки почалася ера залицяльників-набридальників. Ті три відступили хоч і в захваті, але засоромлено, бо були ж без капелюхів! Зате рознесли вість повсюди: «Там у Веселоярську зоотехнічка-а!»
І посунули пілігрими, паломники, прочани.
Ясна річ, не обходилося без відповідного маскування. Той приїхав на збиральну, той на зяблеву оранку, той на осінню, а той на весняну сівбу, той на снігозатримання, а той на перевірку готовності техніки. Коло Дашуньки осідали каменем. Слава про вродливу зоотехнічну йшла така, що їхали вже не тільки з району, а й з області, з столиці, щоб зміцнити керівництво і розвинуть тваринництво, щоб корови стали всі неврочливі й молочливі, а в полі буйно родив овес-самосій і ячмінь-колосій.
Якби все це відбувалося в часи дореволюційні, коли свідомість трудящих одурманена була опіумом релігії, то Дашуньку неодмінно возведено було б спритними попиками в сан святої, а те, що діялося у Веселоярську, возведено в ранг святого чуда. Для нинішніх же веселоярівців, озброєних передовим світоглядом, ніякого чуда в усіх подіях, зв’язаних з Дашунькою й уповноваженими, не було, а була звичайнісінька чудасія. Хоч кишки рви од сміху.
Почати з того, що жоден уповноважений у Веселоярську тепер не був старіший за тридцять років, хоч ти його ріж і печи на вогні, хоч у нього вже все повипадало, що могло випасти: зуби, волосся, пам’ять, слух. Жоден зроду не був жонатий, навіть той, що вже мав жонатих онуків. «Що ви, що ви, Дашунько Юхимівно, я ще не мав подруги життя, ні, ні, я, знаєте, передбачав, що зустріну… хе-хе!.. Самі здогадуєтеся, кого і де… Хе-хе!»
Завжди шукають винних. Хто винен? Веселоярівське жіноцтво не задумувалося над цією проблемою жодного дня. Курка не засокоче — півень не скоче! От і вся мудрість. Жінка не може бути справедливою щодо жінки. Серед веселоярівських жінок Дашунька не зажила ні популярності, ні співчуття. Тут тривала з першого дня війна, хоч і не проголошена, зневага, хоч і приховувана. Навіть у отому Дашуньчиному ходінні по канату вбачалося щось від зазіхання на цноту, гра з вогнем, балансування на краю прірви, виклик усім звичайним людям, неврівноваженість або емоційна нестабільність. На думку веселоярівських жінок, саме це й приваблювало чоловіків, а не її вродливість і розум. Бо яка ж це жінка може визнати іншу жінку вродливою, та ще й розумною!
Про цноту вже й казати нічого. Цнотливістю відзначалися тільки весталки в Римі, та й ті загинули разом з Вічним Містом, і відтоді цнота існує, ніби літаючі тарілочки: ніхто не бачить, а всі про неї говорять. Дашунька була зовсім не вразлива на будь-які розмови про неї. Здавалося, вона дня не проживе без залицянь, набридання, переслідувань, пригод. Це було її довколишнє середовище. Її спосіб життя, барва її самотності, якою вона затулялася від усього чоловічого світу, дратувала чоловіків, як бика червоним. Дивну гру Дашунька вела тільки з приїжджими. Місцевих остерігалася, не підпускала, вичікувала, чи що? Враження було таке: вона точно знає, що їй не подобається, але ніяк не може встановити, що ж саме їй подобається і що зможе коли-небудь сподобатися, і ось вибирала, перебирала, а перебирання таке можна здійснювати тільки за умови, що претенденти без кінця змінюватимуться. Так цілком несподівано споконвічний інститут сільських уповноважених знайшов нове застосування.
Перелічувати уповноважених і їхні функції чи й слід. Можна тільки запевнити читачів, що не було такої галузі, до якої б не притулювався представник. До Веселоярська з настанням «ери Дашуньки» прибився навіть метеоролог «для визначення панівних вітрів у повітряному просторі Веселоярська». Ну, воно й правда: Веселоярськ славився вітрами, про що в нас ще буде осібна мова, але ж ніхто протягом минулих двадцяти тисяч років не міряв їх тут і не визначав! Та, з другого боку, коли подумати, то колись же треба було добратися й до вітрів! А що збіглося це з появою Дашуньки Порубай, то що тут поганого.
Дашунька Порубай. Прізвище таке рішуче, що жоден уповноважений його і не називав. Викручувалися на імені та по батькові: «Дашунько Юхимівно, дозвольте…», «Дашунько Юхимівно, даруйте…», «Дашунько Юхимівно, змилуйтеся…».
Все це народ був вихований, ввічливий, з галстуками, в начищених черевиках, великі поборники абсолютної свободи для самих себе подібно до Жана Кальвіна, який колись пробував зробити Женеву містом-державою такої «свободи», де суворо стежили за поведінкою, для чого щотижня обстежували моральний стан громадян, караючи за щонайменші порушення. Коло Дашуньки з уповноважених злітали всі набутки цивілізації, вони ставали схожі на сільську паруботу, яка на людях ще виказує сяку-таку сором’язливість, а вже в темряві, та ще в густих кущах, відпускає повіддя, і там усе тріщить: моральні засади, самі кущі і навіть дівчачі кістки.
І тільки подумати: ці люди були послані за державний кошт для того, щоб середні показники в тій чи іншій галузі підняти до показників високих, а тут забули й про державний кошт, і про своє призначення, і про показники. Та й те сказати: нікому ще не вдавалося замінити жінку ні середніми, ні високими показниками. Їх не назвеш «сонечком» або «ангелом», не полюбиш, не обіймеш, не пригорнеш і не поцілуєш. Тільки дух приводить усі явища в живий взаємозв’язок, у Веселоярську ж для всіх, хто прибув туди з тимчасовими місіями, втіленням такого духу здавалася саме Дашунька. Звичайно, коли б прибув туди Багатогаласу, то не спокусився б ніякою Дашунькою. Чоловік знав своє: «Мені нужні жжаті строки і дальніше увеличеніє!» Яка там Дашунька! Але, на превеликий жаль, товариша Багатогаласу необачно відправили на пенсію, ще й казали щось про його, мовляв, неосвіченість. Ось тобі освічені, навчені й перевчені!
Простих захватів і примітивних поклонів Дашуньці було не досить. Вона вимагала ще й покірливості. Для цього влаштовувала щось мовби екзамени на шлюбоздатність. Екзаменів тих було більше, ніж олімпійських дисциплін спорту. Водіння всіх сільськогосподарських машин, уміння поратися коло всіх сільськогосподарських тварин, ходіння босими по росі, змагання в бігові по стерні (теж босими), змагання на дотепність, на здогадливість, на вміння виголошувати найкоротші промови. Серйозних намірів не було в жодного з уповноважених. Було засліплення, але воно завжди далеке від серйозних намірів. Це Дашунька бачила й без екзаменів на шлюбоздатність. Усі претенденти були старші, набагато старші і навіть часом неприпустимо (удвічі!) старші за неї. Ось тоді, мабуть, прийшло зле рішення: мати чоловіка молодшого за себе! На зло всім засліпленим, на зло всьому світові. Хай знають! Та це було глибоко затаєне і трималося на майбутнє. Тим часом Дашунька розробляла нові й нові методи для виховання покірливості в своїх залицяльників, і тут у ній пробудився материн дух, але, сказати б, на вищому рівні свідомості, і Дашунька стала використовувати уповноважених не для себе особисто, а для колгоспу, для загального добра. Усмішка — плати за усмішку. Прогулянка по росі — плати за прогулянку. Катання на «Жигулях» чи на «Волзі» — плата залежить від розмірів машини. І все не для себе, а для колгоспу. Власне, той самий обмін товарів, що в тітки Ялосовети, тільки тут справу поставлено так, що чоловік змушений обмінювати речі реальні на примарне, неіснуюче, обіцяне, а відомо ж, що жіноча обіцянка — цяцянка!
Найперше Дашунька взялася за свої ферми. Скажімо, хто чув про таку штуковину, як ремонтні свинки? Ніхто й ніколи, бо позаду в нас віки й віки примітивного господарювання. А у великому господарстві без ремонтних свинок хоч криком кричи. В колгоспі їх обмаль, бо колгосп не спеціалізований, а от у свинорадгоспі «Перебудова» є, так Веселоярську ж не дадуть, бо самим потрібно. Районний уповноважений тут безсилий, беремося за обласного. «Як з ремонтними свинками? Чи не могли б ми обговорити цю проблему завтра вдосвіта у Свинориї? Свинорий? Це мальовничий байрак, де ціле літо цвітуть жасмини, а роса там — такої в Африці не знайдете!»
І вже колгосп «Дніпро» має потрібну кількість ремонтних свинок.
А що таке фуражна корова? В державних зведеннях — це корова, яка дає молоко. Що більше вона дає, то краще. Десь після чотирьох тисяч кілограмів на рік — то вже не корова, а знаменита рекордистка. Але для колгоспу корова й зветься фуражною через те, що поїдає фураж, простіше кажучи, корми і не тільки концентровані, але й грубі, бо ще ніхто не відучив корову жувати, ремигати, ганяти проковтнуті харчі по двох шлунках, одним словом, витворювати молоко. Чи кожна корова, яка з’їдає фураж, є аж такою вдячною, щоб віддавати його у вигляді молока? Гай-гай! Коров’ячий вік, як відомо, набагато коротший за людський, корови швидко старіють, зуби їм стираються, молока меншає, а тут ще від електродоїння — задоювання, мастити, корова доїться вже не на чотири, а на три, а то й на одну дійку, але на обліку стоїть, у державних реєстрах значиться, ні на м’ясо, ні на мило ти її не спишеш — от і живи. Ні в районі, ні в області ніхто й слухати не хоче, щоб списати всіх «одно-дводійкових корів» і замінити їх нетелями. Це ж півроку або й рік район і область без цифри! Хто на таке піде?
І от стара, задоєна, нікчемна корова пожирає такі дорогі для колгоспу корми, ніякої віддачі від неї немає, а замінити молодою телицею теж не заміниш, так само, як не заміниш молодим високоосвіченим спеціалістом малограмотного «кадра», який займає місце вже років з сорок і не поступається ні за які гроші.
Тут уже Дашунька натискувала на уповноваженого тільки столичного, і він згоджувався піти назустріч тільки їй, тільки як виняток, і тільки під суворим секретом. «Аби не для вас, Дашунько Юхимівно, то… Свідомо йду на порушення, можна сказати, на державний злочин…»
Зате через рік веселоярівська ферма гриміла на всю область і делегації їхали звідусіль для запозичення передового досвіду. А який досвід? Усі корови дояться і в кожної молоко тече з усіх дійок.
Перед правлінням добилася перейменування мало не всіх професій на фермах. Не просто доярка, а майстер механічного доїння. Не якийсь там недоладний «кормач», а оператор кормоприготування і навіть не сторож, а нічний скотар. Вона ввела конкурс на кращого майстра механічного доїння, тоді вмовила Зіньку Федорівну (Грицько Грицькович гаряче підтримав Дашуньку) щороку відзначати День працівників тваринництва. На той День з’їхалися гості з усього району. На фермівській площі коло декоративної криниці, під молодими дубками, поставлено довгі столи, на столах — повно квітів і всіх дарів колгоспних ферм: м’ясо й сало, смажені поросята, масло й сметана, молоко, кефір, сири в фабричних упаковках. Шампанське стояло теж, хоч і не входило в номенклатуру веселоярівської продукції, для жіноцтва це було саме те, що треба, чоловіча ж частина пробувала висловлювати невдоволення:
— Вже хоч би Вустю попросили!
— Вона б і фірмову зварила.
— А чого ж: сметанівку!
— Або кисляківку.
— Або й сироватівку чи сколотинівку…
Але, як кажуть, поодинокі голоси невдоволення тонули в морі захопленості, тобто були «гласом вопиющего в пустыне». Тепер уже від політики настороженості, непроголошеної війни й підозр щодо Дашуньчиної нестабільності (втече чи не втече?) веселоярівці поволі переходили до здивування, яке неминуче мало привести до визнання і навіть захвату перед несподіваними талантами головного зоотехніка. Ще веселоярівські хлопці незлобиво звали Дашуньку Венера Молоська і Венера Силоська, ще жіноцтво не могло позбутися своїх перших вражень, а вже лунали голоси про те, що головного зоотехніка слід обрати й у правління колгоспу. Коли ж хтось зауважив, що в правлінні вже й так 15 чоловік, а більше, мовляв, не бувало ніколи навіть у хорах софоклівських трагедій (не дивуйтесь такій ерудованості веселоярівців: Київський театр імені Івана Франка привозив їм свій спектакль по трагедії Софокла «Антігона»), то йому сказали, що когось одного можна б і вивести, хоч би того ж Самуся після його ганьбища з Педановими курми.
До Дашуньки тепер зверталися рядові колгоспники й навіть керівництво.
Після теплої зими виплодився в незліченних кількостях луговий метелик, попер на поля, летів суцільною хмарою від обрію до обрію, затуляв сонце, жер усе зелене. Мільярдні маси лугового метелика. Мов у страшній казці — з-за високих гір, з-за темних лісів, з-за широких морів, з-за катаклізмів, стихій, нещасть і безглуздь безконечної історії, яка насилала на цю пласку й незахищену землю лиха, жахи й гидь: тисячу літ тому пацючня сунула через замерзлий Дніпро, змандровуючи від голоду в далекій Візантії, табуни вовків століттями гасали по селах, орди половців, монголів і фашистюг, сарана, суша, град, чорти рогаті й безрогі, боги й боженята, експлуататори свої власні й привозні, жук-кузька, довгоносик, колорадський жук, на свиней — краснуха, на буряк — цвітуха, на врожай — посуха, на жінок — колотуха, на чоловіків — сивуха.
Дашунько Юхимівно, поможіть!..
Дядько Зновобрать, незважаючи на свій величезний керівний досвід, ще не зустрічав нічого схожого і тільки плечима знизував, але проти Дашуньки нічого казати не міг, бо за Дашунькою стояла тітка Ялосовета, яка колись була так само молодою і так само колотила всіма, як і її донька, колотила, може, й самим Свиридоном Карповичем, але ця проблема в даному випадку нe обговорюється.
Зінька Федорівна бачила в Дашуньці власну молодість, передвоєнні роки, коли в неї закохувалася вся районна комсомолія. А що до Дашуньки залицялися тепер не так молодші, як споважнілі, то пояснювалося це дуже просто: тоді країна була відповідно молодша, молодшими були й залицяльники, тепер ми постаріли — залицяльники теж.
Сам Грицько Грицькович симпатизував Дашуньці й навіть делікатно, натяками пробував залицятися, але його вірна Дуня не дрімала і своєчасно застосовувала превентивні засоби, тобто стерегла чоловіка на засіданнях і мерщій вела додому. Це викликало в Грицька Грицьковича справедливе обурення, і він не стерпів, щоб не вказати й самій Дуні на її поведінку:
— А ти сама? Думаєш, я не бачу, як тебе Самусь щипає?
— Є за що вщипнути, то й щипає! — не розгубилася Дуня.
Тут автор уже приготувався до вулканних вибухів справедливого обурення. Мовляв, замість показати шляхи підняття колгоспного тваринництва, розписують якусь нетипову Дашуньку. Але хіба ж автор стверджує, що вона типова? І хіба не демонстрував він стриманість, сором’язливість і несміливість, описуючи навіть діда Утюжка з його єдиною пристрастю до прасування прапорів на свята і всіляко обминаючи Дашуньку? І, може, коли б Дашунька в тяжку для Гриші Левенця ніч не взяла його за руку коло Тернів, то автор так і не згадав би про неї, бо наша ж розповідь не про Дашуньку, а таки про Гришу Левенця, а йому ще треба збирати хліб, та й не простий, а мільярдний, небачений і нечуваний, історичний хліб.