— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — сумно мовила дівчина.
Нарешті прийшла менша дочка, питає:
— Чого ти, батьку, сумуєш?
— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.
— Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!
— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.
— Ні, не скажу! — твердо відповіла дівчина.
— Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний...
— Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.
— Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?
— Не бійтесь за мене. Я смілива. Я воюватиму,— не відступалася дівчина.
— Гаразд, хай буде по-твоєму.
Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.
Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.
А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич.
Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав. От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога.
Повернувся царевич додому та й каже матері:
— Разом зі мною воювала хоробра дівчина.
— Як це дівчина може воювати? — здивувалася мати.— Де таке бачено, де таке чувано?
Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже:
— Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.
Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:
— Вставай, царевичу, нам пора додому.
Глянув царевич на те місце, де відпочивала царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці.
Повернувся до матері й каже:
— Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.
— Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? — мовила мати.
— Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж! — стояв на своєму царевич.
Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.
— Веретена, намисто продаю! — вигукував царевич.
Почули це служниці та й кажуть царівні:
— Чуєш, царівно, що продає той бідняк?
— Хай собі продає,— байдуже відмахнулася царівна.
— А ми хіба нічого не купимо? — спитали служниці.
— Купуйте, як хочете!
Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають:
— Скільки просиш за разок намиста?
— Я грошей не беру, тільки миску проса.
Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.
Служниці й питають хлопця:
— Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?
— Хочу зрозуміти, що таке злидні,— відказав хлопець.— Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.
— Пустіть його в підземелля, хай ночує,— погодилася царівна, коли вислухала служниць.
Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.