Три роки минуло. Мати й каже царевичу:
— Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.
Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.
Дали свічку і німій дівчині.
По дорозі до церкви люди почали кричати:
— Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?
Але дівчина мовби й не чула.
— Нехай моя наречена спробує їй пояснити,— сказав царевич.
— Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? — вигукнула та.
— Відтепер ти будеш німою,— раптом заговорила німа дівчина.— Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!
Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.
Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім’я Тренкос, тобто «Дужий у Ногах»,— такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах.
Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон.
Повернувшись до свого замку, велетень поселив королівну в розкішних покоях, надарував їй барвистих шовкових одінь і приставив до неї сотню карликів у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому. І були там умільці-арфісти, що грали на арфах з ранку до вечора, і співаки, що співали мелодійних пісень. А ще подарував велетень королівні для забави цілий кошик коштовних самоцвітів — вони відбивали світло й іскристо променилися різними барвами. Тільки одного не дозволив їй велетень: виходити із замку. Він попередив її, що краще нехай і не важиться, бо в замку сотня дверей, і кожні стереже потворне псище із залізними іклами — ті пси розірвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти.
Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни.
Королівна відповіла йому:
— Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!
Але велетень тільки засміявся на її слова — мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах.
Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси.
Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку. Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт.
— Няв, няв! — голосно пронявчав він.
— Ой, який гарний котик! — промовила королівна.— Стрибни-но сюди у вікно!
— Відступися трошки, і я стрибну,— відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину.
Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік — і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав.
— Як же тебе звати? І звідки ти взявся? — спитала його королівна.
— Не в цім клопіт,— відказав кіт.— Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкривав траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки.— Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки — один червоний, один синій і один жовтий.
— Та вони ж не більші від горошин! — скрикнула королівна.— Таке завдання їм дуже легко буде виконати.
— Не так-то й легко,— заперечив кіт.— На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяє щось, від слова не відступається.
— А ти побудеш у мене, поки він прийде? — спитала королівна.
— Ні,— відповів кіт,— мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів.
— І хто ж то буде? — поцікавилась королівна.
— Це буде той, хто визволить тебе від велетня,— пояснив кіт.
— На жаль, це нікому не по силі,— зітхнула королівна.— Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів.
— Такий меч уже є,— сказав кіт.— А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки ке озивайсь ані словом, бо все пропаде.
— Коли ж ти до мене ще прийдеш? — спитала королівна.
— Чекай і побачиш,— відказав білий кіт.
Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя.
На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше.
— Але спершу пообіцяй мені одну річ,— сказала йому королівна.
— То кажи, я слухаю.
Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.
— Це можна зробити заіграшки! — весело засміявся Тренкос.— Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені.
— Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? — запитала королівна.
— Обіцяю! — врочисто запевнив велетень.