— Я не пишу детективів. Я пишу романи, вдаюся до гри, граюся мовою, розраховую на ерудицію читачів, достосовую мітологічні мотиви. Я використовую можливості цього жанру, щоб вести літературну гру з читачем. Це не просто детективи, такі як… — тут він схаменувся і втупився у дно чарки.
Ульріка закликала його до порядку.
— Жертва мовчить. Такі правила.
На жаль, у цей момент С. мусила перервати, аби вийти на своїй станції. Ідучи додому, вона мала охоту читати дорогою, але розуміла, що з розхитаним каблуком це було би небезпечно. Їй сподобалася ця гра. Якщо в неї грати серйозно, то могла би бути чимось на зразок групової психотерапії. Вона подумала, що могла би якось запропонувати її своїй родині. Її чоловік обмінювався з ними, може, п'ятьма словами на день, старший син майже не бував удома, а донька замикалася в кімнаті й слухала понуру, брязкітливу музику. Навіть кіт просиджував цілими днями на балконі, вдивляючись із якоюсь звірячою меланхолією в сусідні дев’ятиповерхівки. Хто з них убив би кота?
На обід вона зробила швидку лазанью з пакета і випрасувала собі вихідну сукню. Потім якийсь час тривав пошук улюбленої сорочки її чоловіка. Та виявилася брудною, була засунута за калорифер у лазничці.
— Я читаю цікаву книжку, — сказала йому в таксі, але він уже зав'язав розмову з водієм про переваги газового двигуна над бензиновим.
Новий дім знайомих виявився таким гарним, що їй аж стало сумно. Господиня провела кімнатами, які ще пахли свіжою фарбою і деревом, показала обидві лазнички. Ота більша мала величезну двоособову ванну, і С. раптом захотілося викупатись у чомусь такому. Налити собі пінистої рідини для купання і лежати так цілі вечори, читаючи. Келих шампанського на гладенькому, кахляному краєчку ванни. Господар дому гордо розпалив новенький камін. На якусь хвильку задиміло, але відразу відчинили вікна в сад, і увірвалася свіжа хвиля весняного повітря, що пахло землею. С. допомагала господині носити салати й укладати в кошичку хліб. Чоловіки стояли на терасі, курили, розводячись про різні дахові покриття.
Після кількох пляшок вина вони сиділи з розрум’яненими обличчями біля каміна й пліткували про всіх відсутніх знайомих. С. спало на думку, що зараз можна би зіграти у Вбивцю. Запропонувала їм і пояснила правила гри. Вони неохоче погодились. Спочатку то вона мала бути Ведучою і штрикнула в спину господаря, визначивши його у цей спосіб на роль убивці. Він негайно ж убив свою дружину. Гра не вдалася, бо одразу всі згідно викрили правду.
— Це дурна гра, — сказав її чоловік. — Заграймо в амбасадора.
— Чому ми повинні у щось грати, — запротестувала господиня. — Ми так рідко бачимося, шкода часу на ігри.
Тому відкоркували ще пляшку вина і з келихами в руках оглядали свіжопосаджені рододендрони та форцизії.
Додому повернулися після дванадцятої. С. узяла до ліжка книжку, але зареєструвала тільки, що письменники грали далі. Цього разу жертвою була панна Шацкі, а Лу підозрював Лонгфелло. Що то з помсти.
Це було би надто просто, подумала С., але в неї паморочилася голова, тому відіслала книжку на підлогу біля ліжка і заснула.
Прокинулася вона з неприємним усвідомленням того, що проспала на роботу, і полегшено пригадала, що сьогодні субота. Сонце впадало ясною смугою і безжально показувало усі плями на сірому паласі спальні. Треба би колись його випрати, подумала вона сонно. Ідучи запарити каву, побачила кота, який непорушно сидів на балконі. Двері були зачинені. Вона швиденько впустила його до кімнати — він увійшов повільно, без сліду емоцій із приводу ночі, проведеної на холоді. Як її діти могли забути про кота? Не можна покластися навіть на власних дітей. Вона зробила дві кави і віднесла їх у ліжко. Чоловікові поставила горнятко з його боку — щонайбільше вистигне. Сперлася на подушки і, попиваючи маленькими ковточками гарячу каву, почала читати. Саме так могла би провести всю решту життя — не виходячи з ліжка і читаючи детективи.
Товариство у книжці грало далі. Ведучим був Фрухт, убили Лу. С. пробувала стежити за прихованими мотиваціями. Вона була певна, що оповідач підсуває тут якісь сліди, але не дуже могла зорієнтуватися, які. Чи слід сприймати цю гру серйозно? Якщо її так докладно описують, вона повинна мати якесь значення для всього сюжету. Що за дивна книжка, подумала С. зі зростаючим нетерпінням.
Виявилося, що Лу вбила Ульріка (це відкрив оповідач). Тамті не здогадались, і Ульріка залишилася непокараною. Вони зійшлися на Лонгфелло (тобто думали так само, як я, зауважила С. і зраділа власній здогадливості). Мабуть, нікому не спало на думку, що Ульріка могла би вбити свого молодого улюбленця з Америки. І все ж.
С. була трохи здивована. У книжці-бо почався новий день, і нічого не діялося. У Агати Крісті вже був би труп, а тут господиня маєтку запросила усіх на прогулянку, оглядали рабатки осінніх кремових троянд, гуляли алеями, збираючи досконалі світлисті каштани. Після ланчу був вільний час. Фрухт читав. Анна-Марі поїхала машиною до Байєнни по цигарки. Англієць пішов на самотню прогулянку на військовий цвинтар. Ульріка спала. Панна Шацкі працювала з кореспонденцією. Лу — що робив Лу? Поїхав кудись на велосипеді. Зустрілися лише за чаєм і знову почали грати у Вбивцю.
Зваживши на весь досвід С. із детективами, саме тут, приблизно на третині книжки, після знайомства з персонажами, повинен статися злочин. Може, буде після вечері, подумала. Вона читала тепер дуже уважно, свідома того, що кожна деталь може бути важливою. Кожне найменше речення, кожен натяк. Але й після вечері вони знову грали. Вдруге вбили Лу, проте обличчя його залишалося незворушним, що б він собі не думав. За вегетативними ознаками (почервоніння) швидко викрили, що убивцею є панна Шацкі. Зрештою, виглядало, що їй зовсім не залежить на тім, аби залишитись невикритою. Потім убили Анну-Марі, яка негайно заявила, що це змова проти жінок. С. помітила, що в усіх цих можливих варіантах Ведучий — Вбивця — Жертва у ролі жертви не виступала Ульріка. Її оминали, наче вважали неввічливим убивати, навіть у грі, господиню і знамениту письменницю.
Потім у вітальні розмовляли про літературу та про незвичайні способи убивання. Усім імпонували отруєні поштові марки Лонгфелло. Працівничка на пошті в маленькому містечку в Йоркширі, яка таким способом усуває можливих претендентів на купівлю її дому. Потім усі пішли спати, і С. була певна, що саме цієї ночі станеться те, що й має статися. Цікаво, хто кого вб'є. Ну, і чому. Якраз у цей момент прокинувся її чоловік, потягнув ковдру, і С. вилила півгорнятка кави на постіль. Зла, пішла вона до лазнички й почала наповнювати ванну водою. Шум, мабуть, побудив дітей, бо вже почали добиватися до лазнички.
С. закрутила воду і сіла в кухні біля маленького столика. Їй кортіло зазирнути на останню сторінку (не робила такого ніколи, ані разу!). Усе це товариство починало її помалу дратувати. Вранці було так само, як і попереднього дня. Лиш поїхали (без Ульріки та панни Шацкі) на прогулянку машиною. В Іпрі випили солодкого фламандського пива і з’їли налисники (С. подумала, що давно вже не робила налисників). На тій прогулянці виявилося, що Анна-Марі та Лонгфелло добре знають одне одного. Принаймні давали зрозуміти, що познайомились кілька років тому і заприятелювали. Фрухт навіть почав їх підозрювати у чомусь більшому й звірився в цьому Лу. Лу сказав, що це не має їх обходити. Потім Фрухт відділився від групи, і мусили чекати на нього, аж прибіг захеканий, благаючи пробачити йому. Не сказав, що він робив. Додому повернулися на чай, потім сиділи у своїх кімнатах, а Лу зайняв лазничку на добрі півгодини.
С. зробила собі ще одну каву, чекаючи своєї черги до лазнички. Усі вже були на ногах, стукали застелювані дивани, шумів душ, ремствував еспандер, якого з трудом розтягував її чоловік. Вона вирішила читати далі, незважаючи ні на що. Подумала, що хоч у суботу щось їй належиться.
Того вечора теж грали. Цього разу хтось убив Ульріку, неначе відчули її претензії. Хто — знав тільки Ведучий, Лу, але оскільки всі інші не вгадали, це залишилось нез’ясованим. Ульріка явно була задоволена. Потім загинули Лонгфелло і панна Шацкі. Убивали Ульріка і Анна-Марі. Фрухт виглядав хворим і спати пішов раніше.
Вранці усі прокинулися живими й цілком здоровими. С. ствердила це з розчаруванням, перевіривши, хто прийшов на сніданок.
Щось було не так із цією книжкою. С. дійшла вже до половини, а ще й досі не зав’язалася жодна драма. Нічого не відбувалося. Це неможливо, — подумала вона і ще раз уважно оглянула обкладинку, прочитала на звороті фрагмент рецензії, де жирним шрифтом були виділені слова «незабутнє враження» і «тримає в напруженні до самого кінця». Вона нічого не розуміла. Це якийсь мотлох. Вона, властиво, була вже готова зазирнути на останню сторінку. Досвідчені читачі детективів знають, однак, який би це був злочин — вихлюпнути дитину разом із водою, похвалити день перед заходом сонця, викопати під собою яму, а потім у неї впасти. Позбавити себе всієї приємности пізнавання крок за кроком, для автора ж — знищити весь смисл його праці; осмішити його і проігнорувати його зусилля. С. була чесною читачкою, лояльною до жанру, і що більшу спокусу відчувала, то сильніше їй опиралася. Але коли всі гості Ульріки здоровими дожили до вечері, вона вже справді була розлючена. Відклала книжку обкладинкою догори на буфет і взялася виконувати обряди родинної суботи. Попросила сина допомогти зробити налисники, і їй вдалося навіть трохи порозмовляти з ним. Вислала доньку до цукерні по кекс, і пополудні влаштували собі вчотирьох сімейний чай. Разом дивилися якийсь американський серіал, але, правду кажучи, С. не дуже могла зосередитись. Вона думала про тих, закритих у фламандському особняку. Думала про панну Шацкі, що та, властиво, присвятила Ульріці все своє життя. Чи то правда, що Анна-Марі й Лонгфелло могли бути парою? І куди ходив Фрухт? Той Фрухт не подобався С., і вона би зовсім не здивувалася, якби це він став жертвою. Або вбивцею, ще краще. Здалеку було видно, що він щось замишляє.
Вона знала, що хтось когось уб’є, і це знання бентежило. Але так мало статися, адже вона купила детектив. Це мало статися зі сторінки на сторінку. Інакше не могло бути! С. тихенько вийшла до кухні і знову присіла біля кухонного столу, повного готових налисників (ще тільки намазати їх солодким сиром). Прочитала кілька сторінок, але вони й далі розмовляли, прогулювались. Перегорнула кілька сторінок і всупереч собі прочитала одне речення:
— Сьогодні увечері я хотів би бути Ведучим, — сказав Лонгфелло і оглянув присутніх.
С. швиденько згорнула книжку з невиразним почуттям вини, зла на себе, розчарована.
Другу половину дня вона переглядала газети за весь тиждень, потім зробила пранку. Діти непомітно порозходилися. Чоловік потонув у скляному світлі телевізора. Непомітно настав вечір — довгий, пустий, немовби випав із бігу часу і розпростерся над містом у неспокійному очікуванні. С. невиразно відчула, що повинна щось зробити, залагодити щось дуже важливе. Вона зручно вляглась у спальні на застеленому ліжку й думала. Потім, за якийсь час, усе здалося їй зовсім простим. Вона одягнула плаща, взула черевики. Без труду дісталася до вітальні внизу. План будинку вона знала добре. На столі стояли порожні келишки з-під коньяку і попільничка, повна недокурків. Сходи були вистелені м’якою доріжкою, тому вгору вона йшла беззвучно. Минула другий поверх, кинула лиш оком на ряд зачинених дверей, ледь помітних у темряві. Не мала певности, яка з двох кімнат нагорі була кімнатою Ульріки. Ризикнула. Двері, коли відчиняла їх, легенько рипнули. Коли її очі якось освоїлися з коричневою темрявою (назовні, в парку, ще горіли ліхтарі) — побачила маленький коридорчик, потім бібліотеку з величезним столом, який стояв посередині, і каміном із темно-червоним жаром. Подвійні розсувні двері мали провадити до спальні. Були прочинені настільки, що ледь їх зачепила. Побачила сумну, по суті, картину — стара спала з широко відкритим беззубим ротом. Була вона майже лисою. Її тіло нагадувало С. зчорнілу шкірку від банана. На нічному столику, у склянці, купалися зуби Ульріки і здорово поблискували у світлі паркових ліхтарів. Властиво, тільки вони й видавалися живими. Над ними переможно хизувалася сива перука зі старанно укладеними, мабуть, панною Шацкі кучериками. С. оглянула спальню, але тут не було нічого такого, що їй було потрібно, тому повернулася до бібліотеки і підійшла до столу. Її погляд знайшов довгий, гострий обрис — ніж для розрізування книжок, невеликий, зручний, з оздобленим руків’ям. Вона відчула в долоні опуклість різьби й округлі, приємні на дотик поверхні каменів. Бірюза, подумала вона.
Повернулася до спальні й обережно присіла на край ліжка. Коли вона підносила ножа, Ульріка через якийсь нез’ясовний відрух інстинкту самозбереження прокинулася, а принаймні розплющила очі.
— Що? — непритомно запитала вона, і тоді С., відвертаючи від неї голову, завдала удару.
Її здивувало, що це було так просто. Ніж затримався на мить на чомусь твердішому, а потім увійшов глибше, як у масло. Ульріка зітхнула, не дочекавшись відповіді на своє поспішне запитання.
С. не хотіла більше мати з цим нічого спільного. Вона відчувала огиду до цього мертвого тіла, до цього дому, до себе. Жестом, знаним із детективних фільмів, вона витерла об постіль руків’я ножа і вийшла. Почула ще відголос спущеної води у якійсь із лазничок. Зачинила за собою великі засклені двері.
Наступного ранку, щойно прокинувшись, вона зробила собі горнятко смачної запашної кави, з’їла навстоячки холодний налисник і з почуттям насолоди сперла подушку до узголів’я. Чоловік ще спав, сьогодні ж бо неділя. Почала читати.
— Це неможливо, — сказала Анна-Марі. — Це якийсь кошмар.
Панна Шацкі беззвучно ридала, уся схована за мокрою хусточкою.
— Знаєш, якої думки я не можу позбутися, — почав Лонгфелло, не дбаючи вже про формальності й звертаючись до неї на ти. — Знаєш, що це означає? Це мав бути хтось із нас.
— Ви, мабуть, збожеволіли, — кинув Фрухт, а його голос небезпечно балансував на грані істерики. — Усі ми спали…
— Саме про це йдеться, пане Фрухт, — ніхто з нас не має алібі. Усі ми спали у своїх кімнатах, ніхто нікого не бачив, нічого не можна сказати про цю ніч.
— Це міг бути хтось з-поза дому, так, це ж очевидно, — Фрухт раптом збуджено підскочив. — А слуги, оте дивне понуре фламандське подружжя?
— Вони мали вільний день, — захлипала панна Шацкі.
— Могли вернутися. Чи вона, тобто Ульріка, добре з ними поводилась? Може, не платила їм? Може, знущалася над слугами, а в них роками накопичувалась образа, але цієї ночі, цієї ночі чаша переповнилась, не могли більше стерпіти приниження, не могли…
— Легше, легше, пане Фрухт, — це звучить надто кічовато, — процідила крізь зуби Анна-Марі. — Збираймо факти, а не домисли. А ви, ви чому зовсім не озиваєтесь? — звернулася вона до Лу.
Лу підвівся, закурив цигарку і знизав плечима.
— Це якийсь фарс, — сказав він флегматично й абсолютно спокійно. — Вона це вигадала. Це її жарт, розумієте? Може, вона зараз підслуховує згори і вмирає від сміху.