Панна Шацкі ридала ридма.
— Вона мертва, мертва. Зарізана, як скотина.
Лонгфелло злегка скривився на це порівняння.
С. встала і, читаючи далі, пішла на кухню по ще один холодний налисник.
Дорогою зазирнула до кімнати сина. Той спав одягнений.
— А ви телефонували в поліцію, панно Шацкі? — запитала Анна-Марі, подаючи їй чарку коньяку.
Зуби секретарки неприємно дзенькнули об скло.
— Ні, пан Лонгфелло…
— Я подумав, що ми спершу самі з'ясуємо, що зможемо, — сказав Лонгфелло і почав ходити взад-вперед по вітальні. — Ми ж, урешті, цивілізовані люди. Гадаю, ми повинні розповісти одне одному про цю ніч. По-перше, хто останній бачив Ульріку.
— Я, — панна Шацкі піднесла руку, як учень у школі.
— Я допомагала їй лягати, а потім ще якийсь час чесала… чесала… перуку.
— Яку перуку? — запитав Фрухт.
— Вона носила перуку, хіба ви цього не помітили? — озвалася зі злістю Анна-Марі.
— А мав помітити?
— Ви ж письменник, ви повинні звертати увагу на такі речі.
— Який зв'язок між писанням і перукою? Ви верзете дурниці.
Чоловік С. неспокійно поворухнувся і потягнув ковдру. Їй вдалося схопити горнятко в останню мить. Вчорашня пляма сумно темніла на білій постелі. С. довідалася, що після вчорашньої гри у Вбивцю майже всі одночасно пішли до себе нагору. Лише Фрухт іще запарював собі вербену, але й він пішов просто до кімнати. Нічого дивного не помітив.
— Пам’ятаю, що на столі лишалися недокурки, але подумав, що це не моя справа — прибирати тут.
— Кожен із нас міг серед ночі встати й піти на третій поверх, щоби це зробити. Кожен, — сказала Анна-Марі.
— І це жахливо.
— Чи можу я піти побачити її, — запитав раптом Лу.
— Я не вірю, що вона мертва. Вона була надто спритною, аби дозволити вбити себе у власному ліжку. Це недостойно її розуму.
— Власне кажучи, не знаю. Ульріка з ними вчора розмовляла. Мабуть, залишили холодні м’ясива. Ми би самі собі порадили.
— Чи не вважаєте, що це дивно, — Фрухт рушив до кухні. — А й справді приготували два полумиски й хліб, і навіть чай засипаний у чайничок, — гукнув він звідти.
— Так, ніби знала. Ніби підготувала усе. Це свідчить на користь самогубства, панове, — зауважив Лу.
— Мабуть, нема чого далі розмірковувати, треба дзвонити в поліцію, — сказала Анна-Марі.
Лонгфелло схопив її за руку.
— Почекай, для поліції ніколи не буде пізно.
— Речові докази можуть вивітритись, — несміливо сказала панна Шацкі. — Я маю на увазі запах убивці чи якісь інші сліди.
Лонгфелло проігнорував це зауваження. Запропонував спочатку поснідати й випити кави. Може, їм щось спаде на думку.
— Я смертельно голодний, — сказав чоловік С., потягуючись у дверях кухні. На ньому була стара смугаста піжама, у якій він виглядав, як мешканець дому спокійної старости. Вона ненавиділа ці запрані смужки.
— Ти вчора лягла спати до вечері, і я нічого не їв.
Вона подивилася на нього крижаним поглядом.
— Якби очима можна було вбивати, я би вже був мертвий, — сказав він, а потім обняв її і поцілував. — А як там сніданок? Сьогодні неділя.
Вона вирішила, що не допустить, аби їй перервали читання.
— Припустімо, що це хтось із нас, — почав Лонгфелло, маючи повний рот печені. — Гм, вибачайте, дайте проковтнути. Що це хтось із нас. Чи пам’таєте, чи можете відтворити наші ігри? Хто найчастіше убивав Ульріку і з яких причин? Пам'ятаєте?
— Мабуть, кожен убив її хоч раз, — сказала Анна-Марі.
Панна Шацкі підхопилася зі стільця.
— Я ні, я її не вбила ані разу.
— А чому це? — каверзно запитав Фрухт, і панна Шацкі одразу почервоніла, як півонія.
— Я б не насмілилася. Вона стільки років давала мені роботу.
С. почала втрачати терпіння. Вони крутилися на однім місці. Як могли вони їсти в таку хвилину? Це банда ідіотів. Вона відклала книжку і наказала чоловікові різати грудинку. За мить чудовий запах недільної яєчні розбудив дітей. Годування, подавання, добування їжі, готування — половина мого життя крутиться навколо їдла. Якби я жила одна, подумала, то не приготувала би навіть вареного яйця. За сніданком не вдалося уникнути невеличкого скандалу стосовно часу повернення додому. Закінчилося тим, що син залишив, не доївши, яєчню і зачинився у своїй кімнаті. За хвилину почули звідти монотонну, механічну музику.
— Засранець, — сказав чоловік С. і вийшов з кухні.
Донька, наче нічого й не сталося, попросила матір покласти їй червону фарбу на волосся. С. відповіла, що добре, що звичайно, але як та поприбирає після сніданку. Сама зачинилась у лазничці й читала далі.