Але була там і ще одна людина, котра не носила ані зеленого, ані чорного, а лише срібне та золоте. До двору нарешті повернувся принц Даемон Таргарієн. Маючи на собі вінця і величаючи себе «королем вузького моря», він з’явився без попередження у небі над Король-Берегом на власному драконі, зробив три кола над турнірним бойовищем… та коли нарешті зійшов на землю, то став на коліно перед братом і поклав перед ним корону на знак любові, вірності та прихильності. Візерис повернув корону її володареві, розцілував Даемона у обидві щоки, привітав з поверненням додому, а навколо них шаленіло панство та простолюддя, гучно схвалюючи примирення синів принца Баелона Таргарієна. Серед вітальників найлункіше чувся голос принцеси Раеніри, яка несамовито зраділа поверненню улюбленого дядечка і прохала його лишитися хоч ненадовго.
Принц Даемон справді лишився у Король-Березі аж на півроку і навіть відновив свою присутність у малій раді; але ні вік, ні вигнання анітрохи не змінили його норову. Скоро Даемон знову злигався зі старими приятелями-золотокирейниками і повернувся до закладів по Шовковій вулиці, де його вітали раніше як жаданого відвідувача. Королеві Алісенті він віддавав належну її станові шану, але тепла між ними не було; також кажуть, що особливо холодно принц поставився до своїх небожів Аегона і Аемонда, чия поява на світ відсунула принца ще далі від престолу в черзі спадкоємців.
Принцеса Раеніра — то була зовсім інша справа. Її гостинністю Даемон насолоджувався годинами, розважаючи та дивуючи оповідками про свої подорожі та битви. Принц дарував принцесі перли, шовки, книжки, нефритову діадему, що колись начебто належала цариці Ленгу, читав їй вірші, обідав із нею, напускав соколів на здобич, ходив під вітрилами, по-блазенському перекривляв «зелених» двірських панів — тобто усіх «підлабузників», що юрмилися навколо королеви Алісенти та її дітей. Він вихваляв красу Раеніри, називав найвродливішою дівою королівств Семицарства. Майже щодня дядько і небога вилітали на драконах, спонукаючи Сиракс і Караксеса змагатися, хто швидше долетить до Дракон-Каменя і назад.
Щодо подальших подій наші джерела погоджуються не в усьому. Великий маестер Рунцитер пише тільки те, що брати знову посварилися, і принц Даемон залишив Король-Берег задля повернення на Пороги до своєї війни; про причину ж сварки не згадує ані словом. Інші твердять, що Візерис вислав Даемона геть із двору на вимогу королеви Алісенти. Але септон Євстахій та Грибочок розповідають відмінну історію… чи радше сказати, дві відмінні історії. Євстахій, менш сороміцький зі згаданих двох, пише, що принц Даемон спокусив свою небогу-принцесу і зірвав їй вінця цноти. Коли коханців упіймали в ліжку та привели перед очі короля, Раеніра почала твердити, що кохає свого дядька, і благала батька дозволити їй шлюб з ним. Король Візерис не хотів про це і чути, а до того ж нагадав доньці, що принц Даемон уже одружений. Розгніваний, він замкнув дочку в її покоях, наказав братові забиратися геть, і обом звелів ніколи не згадувати про те, що сталося.
Казка, повідана Грибочком, присмачена значно соковитішими і непристойнішими подробицями. Згідно тверджень карлика, принцеса палала тілесною жагою не до принца Даемона, а до пана Крістона Колія. Але пан Крістон був правдивий лицар, шляхетний, цнотливий, вірний обітницям, і хоча перебував у товаристві принцеси удень та вночі, але не спромігся на жодну спробу її поцілувати, ба навіть на зізнання у коханні. «Коли він на тебе дивиться, то бачить маленьку дівчинку, якою ти була, а не жінку, якою стала» — казав своїй небозі Даемон, — «але я навчу тебе, як змусити побачити в тобі жінку».
Принц почав з науки поцілунків — так твердить нам Грибочок. Далі принц заходився показувати небозі, як найкраще торкатися чоловічого тіла, щоб подарувати йому насолоду — в цій вправі начебто брав участь вже і сам Грибочок зі своїм, за чутками, неймовірно велетенським прутнем. Даемон навчив дівчину спокусливо роздягатися, смоктав їй соски грудей, щоб зробити їх чутливішими, літав із нею на драконі до самотніх скель Чорноводої затоки, де вони удвох, ніким не бачені, роздягалися голяка, і принцеса вправлялася у мистецтві задовольняти чоловічу хіть вустами. Уночі принц потай виводив принцесу з її покоїв, одягнену юним джурою, і вів до бурдеїв Шовкової вулиці, де вона спостерігала за чоловіками та жінками у тілесних утіхах і навчалася «мистецтва бути жінкою» в повій Король-Берега.
Чи довго тривало згадане навчання — про те Грибочок нічого не каже, проте на відміну від септона Євстахія стверджує, що принцеса Раеніра лишалася дівою, бо хотіла зберегти цноту на подарунок коханому. Та коли нарешті вона заходилася спокушати свого «білого лицаря», використовуючи усю засвоєну науку, нажаханий пан Крістон дав їй одкоша. Скоро все стало відомо при дворі — не востаннє завдяки самому Грибочкові. Спершу король Візерис відмовлявся повірити навіть слову розповіді, доки принц Даемон сам не підтвердив, що то все правда. «Віддай дівча мені за дружину» — так він начебто казав братові. — «Хто її тепер візьме, окрім мене?» Та натомість король Візерис вигнав брата геть, наказавши не повертатися до Король-Берега під страхом смерті. (Князь Моц, Правиця Короля, наполягав, щоб принца негайно стратили за зраду, але септон Євстахій нагадав його милості, що найтяжче прокляття богів падає на вбивцю родичів.)
Що до наслідків згаданих вище подій, наступне нам відомо напевне. Даемон Таргарієн повернувся до Порогів і поновив свої змагання за ті голі, змучені морськими буревіями скелі. Майже одночасно року 112-го померли великий маестер Рунцитер і пан Гарольд Вестерлін, Регіментар Королегвардії. Замість пана Гарольда Регіментарем Королегвардії було поставлено пана Крістона Колія. Архімаестри Цитаделі прислали до Червоного Дитинця маестра Мелоса — обійняти посаду великого маестра і накласти на себе його ланцюг разом із обов’язками. В іншому Король-Берег повернувся до звичного легковажного спокою майже на два роки… доки принцеса Раеніра, якій року 113-го виповнилося шістнадцять, не взяла під свою руку власне законне володіння Дракон-Камінь і не вийшла заміж.
Король Візерис разом зі своєю радою клопотався знайти Раенірі належного чоловіка протягом чималого часу ще перед тим, як хтось почав сумніватися у її цнотливості. Вельможні князі та хоробрі лицарі юрмилися навколо неї, наче мушва коло вогню, плекаючи надії на прихильність. Коли року 112-го Раеніра відвідала землі Тризубу, сини князя Бракена та князя Чорноліса побилися за неї у двобої, а наймолодший син дому Фрей зважився на зухвалість прохати її руки (згодом його кликали Фреєм Пришелепком). На заході пан Язон Ланістер та його близнюк пан Тайлан упадали коло принцеси на учті в Кастерлі-на-Скелі. До неї залицялися також сини князя Таллі на Водоплині, князя Тирела у Вирії, князя Дубосерда зі Стародубу, князя Тарлі у Рогошпилі. Не пас задніх і найстарший син Правиці, пан Гарвін Моц. Він був спадкоємцем Гаренголу, мав прізвисько Ламай-Кістки і славу найдужішого в Семицарстві чоловіка. Візерис навіть подейкував про можливий шлюб Раеніри з великим князем дорнійським як спосіб привести Дорн до складу Семицарства.
Королева Алісента мала на думці іншого нареченого для Раеніри — власного старшого сина, принца Аегона, брата у перших самій Раенірі. Але Аегон був малий хлопчина, а принцеса — на десять років старша. Ба гірше: братик і сестра не надто кохалися один у одному. «Тим паче треба звести їх разом у шлюбі» — наполягала королева. Але Візерис не погоджувався. «Хлопчина — рідна кров Алісенти» — казав він князеві Моцу. — «Вона просто хоче посадити його на престол, та й годі.»
Нарешті король і мала рада погодилися, що найкращим вибором буде інший нерідний брат Раеніри — Лаенор Веларіон. Хоча Велика Рада 101-го року заперечила його права на престол, все ж молодий Веларіон залишався онуком світлої та священної пам’яті принца Аемона Таргарієна і праонуком самого Старого Короля; від обох гілок свого родоводу він мав у собі драконову кров. Такий шлюб мав з’єднати і зміцнити королівську гілку роду та повернути Залізному Престолові дружбу Морського Змія і його могутній флот. Висувалося лише одне заперечення: Лаенор Веларіон прожив на світі вже дев’ятнадцять років, але не показав найменшої прихильності до жіночої статі. Натомість, як казали, він оточив себе гарненькими зброєносцями свого віку і надавав перевагу їхньому товариству. Але великий маестер Мелос рішуче відкинув заперечення. «То й що з того?» — дійшли до нас його слова. — «От я не надто полюбляю рибу, та коли її ставлять на стіл, я їм і не вередую.» І зрештою шлюб було ухвалено.
На біду, король і мала рада забули поспитати думки принцеси, а Раеніра виявилася дочкою свого батька, з власними уподобаннями щодо майбутнього чоловіка. Принцеса достатньо знала про Лаенора Веларіона і не мала найменшого бажання йти за нього заміж. Королю вона відповіла: «йому до смаку краще припаде мій зведений брат, ніж я!». (Принцеса завжди ретельно уникала називати синів королеви Алісенти своїми братами — тільки зведеними братами.) Його милість пробував її переконати, благав, лаяв, називав невдячною дочкою, та жодні слова не могли її похитнути… доки король не згадав про спадкоємність престолу. Візерис заявив: що король ухвалив, те король може й відкликати. Принцеса має вийти заміж, як наказано, або спадкоємцем замість неї стане її зведений брат Аегон. На цьому принцеса зламалася. Септон Євстахій твердить, що вона впала до ніг батька і благала його пробачити їй, Грибочок — що плюнула батькові межи очі. Обоє погоджуються, що принцеса таки дала свою згоду на шлюб з Лаенором Веларіоном.
І тут наші джерела знову починають суперечити одне одному. Тієї ж ночі, каже нам септон Євстахій, до опочивальні принцеси прокрався пан Крістон Колій, щоб зізнатися у своєму коханні. Він розказав Раенірі, що винайняв корабель, який чекає у затоці, та благав її тікати разом за вузьке море. Вони могли б побратися у Пентосі, Тироші чи Старому Волантисі, де не правила воля її батька, і всім було байдуже до обітниць лицаря Королегвардії. Майстерність його з мечем та шпичастим телепнем, поза сумнівом, знайшла б йому вигідну службу в якогось торговельного магната. Але Раеніра йому відмовила: нагадала, що має в собі кров дракона і призначена долею для більшого, ніж скніти за морем дружиною пересічного сердюка. До того ж якщо він ладен так легко зневажити обітниці Королегвардії, з якого дива шлюбні обітниці означатимуть для нього щось більше?
Грибочок розповідає нам зовсім інше. У його викладі принцеса Раеніра сама прийшла до пана Крістона, а не він до неї. Вона знайшла його у Башті Білих Мечів, засунула двері, скинула накидку і показалася під нею голісінькою. «Я зберігала цноту для вас» — мовила вона лицареві. — «Візьміть її як доказ мого кохання. Моєму нареченому до неї байдуже, і якщо він дізнається, що я вже не діва, то, можливо, відмовиться від шлюбу.»
Та незважаючи на красу принцеси, пан Крістон лишився глухим до її палких благань, бо був людиною честі й лицарем, вірним обітницям. Присоромлена і розлючена, принцеса загорнулася у накидку і вибігла у ніч… де випадково перестріла пана Гарвіна Моца, що саме повертався з гулянки у найрозпусніших кутках міста. Ламай-Кістки давно жадав принцесу, а з упереджень, які плекав пан Крістон, не мав жодного. Тому саме він тієї ночі зірвав вінця цноти Раеніри і пролив її дівочу кров на меч своєї мужності… принаймні так розповідає Грибочок, який застукав їх у ліжку на світанку наступного дня.
Та хай як воно було насправді, від того дня і надалі кохання пана Крістона Колія до Раеніри Таргарієн перетворилося на зневагу, і чоловік, який дотоді лишався незмінним супутником принцеси, її поборником та захисником, перекинувся на найгіршого і найлютішого її ворога.
Невдовзі Раеніра наставила вітрило на острів Плавень у супроводі дівчат свого почту (дві з яких були дочками Правиці та сестрами пана Гарвіна), блазня Грибочка і свого нового захисника та поборника, Ламай-Кістки власною особою. Року 114-го по А.З. Раеніра Таргарієн, принцеса Дракон-Каменя, узяла собі за чоловіка пана Лаенора Веларіона (висвяченого на лицаря за два тижні перед весіллям, бо не личило чоловікові принцеси не мати хоча б лицарського звання). Нареченій було сімнадцять років, нареченому — двадцять, і всі погоджувалися, що молода пара виглядала пречудово. Укладення шлюбу відсвяткували сімома днями бенкетів та лицарських змагань. Серед поборників були брати королеви Алісенти, п’ятеро присяжних братчиків Королегвардії та улюбленець нареченого — пан Джофрі Добровуст, відомий як Лицар Цілунків. Коли Раеніра подарувала свою підв’язку як запоруку прихильності панові Гарвіну, її чоловік засміявся і віддав одну зі своїх панові Джофрі.
А пан Крістон Колій тим часом обернув свою вірність на службу королеві Алісенті. Її милість охоче дала йому запоруку своєї підтримки; молодий Регіментар Королегвардії вдягнув її та розбив ущент усіх супротивників, палаючи чорною люттю. Пана Ламай-Кістки він полишив зі зламаною ключицею та розтрощеним ліктем (за віщо Грибочок почав називати його Ламана Кістка), але найповнішу чару його гніву випив Лицар Цілунків. Улюбленою зброєю Колія був шпичастий телепень, і того дня його удари сипалися на поборника пана Лаенора дощем; вони розтрощили панові Джофрі шолома і залишили його лежати непритомним на землі. Винесений з поля скривавленим, лицар помер за шість днів, не повернувшись до тями. Грибочок твердить, що пан Лаенор провів кожну годину кожного з тих днів коло ліжка пораненого, а по його смерті — гірко оплакував.
Найдужче лютував сам король Візерис — адже пишне святкування зненацька перетворилося на тяжку і скорботну подію, супроводжувану взаємними докорами та звинуваченнями. Та подейкували, що королева Алісента його гніву не поділяла і невдовзі попрохала пана Крістона Колія стати її особистим захисником. Холод між дружиною та донькою короля став уже очевидним для всіх; його помітили навіть посли Вільних Міст, про що і написали у своїх листах до Пентосу, Браавосу та Старого Волантису.
Скоро по тому пан Лаенор повернувся на острів Плавень, лишивши багатьох із мовчазним запитанням, чи було його шлюб бодай раз здійснено на подружньому ложі. Принцеса лишилася при дворі, оточена друзями та прихильниками, серед яких не було пана Крістона Колія, бо він цілком і рішуче перейшов на сторону королеви — до «зелених». Його місце коло принцеси посів могутній та грізний Ламай-Кістки (або тепер уже, з легкої руки Грибочка, Ламана Кістка), котрий і став найпершим серед «чорних», незмінним супутником Раеніри на бенкетах, ловах і танцях. Чоловік принцеси заперечень не мав; пан Лаенор надавав перевагу вигодам Припливу, де невдовзі знайшов собі нового улюбленця: надвірного лицаря на ім’я пан К’ярл Корей.
Згодом, хоча пан Лаенор і приєднувався до дружини заради важливих двірських подій, де без його присутності було не обійтися, все ж головним чином його життя минало вдалині від принцеси. Септон Євстахій каже, що вони ділили постіль хіба що десяток разів. Грибочок погоджується, але додає, що в тій постелі нерідко бував і К’ярл Корей — принцесу збуджували пустощі двох чоловіків, каже він, до того ж її час від часу запрошували поділити розваги на трьох. Але водночас Грибочок сам спростовує власні слова, коли каже, що в такі ночі принцеса полишала свого чоловіка з коханцем і шукала власного задоволення у обіймах Гарвіна Моца.
Чи правдиві ті оповідки, а чи ні, достеменно невідомо — але скоро було оголошено, що принцеса чекає дитину. Народжений у останні дні року 114 по А.З., хлопчик був дебелий, міцний та здоровий, мав брунатне волосся, карі очі та кирпатого носика (тоді як пан Лаенор мав орлиний ніс, срібно-біле волосся та фіалкові очі, що виказували валірійську кров). Лаенорове бажання назвати дитину Джофрі було заперечене його батьком, князем Корлісом. Натомість хлопчика назвали за давнім звичаєм Веларіонів — Джакаерисом (друзі та брати пізніше звали його Джаком).
При дворі ще святкували народження сина принцеси, коли в її мачухи — королеви Алісенти — теж почалися перейми, і скоро вона народила королю Візерису його третього сина Даерона… чиї кольори волосся та очей, на відміну від Джакових, беззаперечно свідчили про драконову кров. За наказом короля немовлята Джакаерис Веларіон і Даерон Таргарієн годувалися від однієї мамки аж доти, доки їх не відняли від грудей. Кажуть, що в такий спосіб король сподівався запобігти ворожнечі між двома хлопчиками, які мали стати молочними братами.
Якщо так, то сподівання його милості, на превеликий жаль, виявилися марними.
Роком пізніше, у 115 по А.З., трапилася нещаслива подія з числа тих, які визначають наперед долю цілих королівств: «спижева сучка» Рунокаменю, пані Рея Ройс, упала з коня під час соколиних ловів і розколола череп об камінь. Дев’ять днів минуло, доки хвора не одужала настільки, що підвелася з ліжка… і впала мертвою за якусь годину по тому. Негайно вислали крука до Штормоламу, звідки князь Баратеон надіслав гінця кораблем до Кров-Каменя — там принц Даемон усе ще намагався захистити своє жалюгідне королівство від вояків Тріархії та їхніх дорнійських союзників. Даемон негайно вилетів у Долину. «Покласти дружиноньку спочивати останнім сном» — казав він, хоча, більш вірогідно, з надією накласти руки на її землі, замки та доходи. Надія виявилася марною — Рунокамінь перейшов до небожа пані Реї, а коли Даемон почав наполягати на своїх правах у Соколиному Гнізді, йому не тільки рішуче відмовили — панна Джейна застерегла принца, що його присутність у Долині небажана і не вітається.
Коли потім принц Даемон вирушив назад до Порогів, то приземлився на Плавні, щоб ушанувати відвідинами свого колишнього співтовариша у завоюванні, Морського Змія, та принцесу Раеніс. Замок Приплив був одним із небагатьох місць у Семицарстві, де брат короля міг бути певним у гостинності господарів. Саме там його око зупинилося на доньці князя Корліса, Лаені — дівчині двадцяти двох років, високій, стрункій та неймовірно чарівній (навіть Грибочка вразила її краса; він пише, що «вродою вона майже не поступалася своєму братові»), чия грива срібно-золотих кучерів спадала нижче крижів. З дванадцяти років Лаена була заручена з сином дожа Браавосу… але батько нареченого помер, не встигши побачити весілля, а син виявився гульвісою та йолопом, швидко процвиндрив родинні статки та вплив, а по тому припхався на Плавень до своєї нареченої. Не маючи чемного приводу здихатися ускладнення, але не бажаючи цього шлюбу, князь Корліс чимраз відстрочував весілля.
Принц Даемон закохався у Лаену — так переконують нас співці. Але люди більш тверезої думки вважають, що принц побачив у ній спосіб зупинити свій власний занепад. Колись у ньому самому бачили наступника його брата, але потім відсунули дуже далеко у ланцюжку спадкоємців. Ані «чорні», ані «зелені» не мали для принца місця у своїх лавах… але дім Веларіон мав досить власної могутності, щоб зухвало кинути виклик обом сторонам. Стомлений Порогами і нарешті вільний від своєї «спижевої сучки», Даемон Таргарієн попрохав у князя Корліса руку його доньки.
Перепоною до шлюбу лишався браавоський наречений-вигнанець — але недовго. Даемон висміяв його просто у обличчя так знущально, що парубок не мав іншого вибору, крім викликати принца захистити свої слова гострою сталлю. Озброєний Темною Сестрою, принц швидко дав ради супротивнику, а за два тижні одружився з панною Лаеною Веларіон, назавжди покинувши своє вбоге, нашкрябане на скелях королівство Порогів. (Ще п’ятеро людей успадкували титул Короля Вузького Моря, перш ніж коротка і кривава історія свавільного сердюцького володіння нарешті скінчилася.)
Принц Даемон знав, що брат не зрадіє почути звістку про його новий шлюб. Тому молодята завбачливо віддалилися від Вестеросу майже одразу після весілля, перетнувши вузьке море на своїх драконах. Дехто твердить, що вони полетіли до старої Валірії кинути виклик прокляттю, що висіло над тією димливою пусткою, і відкрити таємниці драконовладців старого Вільноземства. Але правда геть несхожа на цю мрійливу казочку. Насправді принц Даемон та пані Лаена полетіли спершу до Пентосу, де їх пишно та гостинно привітав князь міста. У Пентосі боялися дедалі більшої могутності Тріархії на півдні та бачили у Даемоні цінного союзника проти Трьох Доньок. Звідти принц із молодою перетнули небо до Старого Волантису, де зустріли таку саму гостинність. Далі вони рушили угору вздовж течії Ройни до Кохору та Норвосу. В тих місцях, віддалених від негараздів Вестеросу та зазіхань Тріархії, пишність вітань трохи згасла, хоча всюди, де вони з’являлися, неодмінно збиралися велетенські натовпи — подивитися хоч краєм ока на Вхагар та Караксеса.
Драконовершники знову повернулися до Пентосу, коли пані Лаена зрозуміла, що чекає дитину. Покинувши подальше літання, принц Даемон оселився до народження дитини разом із дружиною в маєтку поза мурами міста як гість одного з пентоських магістратів.
Тим часом на Вестеросі наприкінці року 115 по А.З. принцеса Раеніра дала життя другому своєму синові. Дитину назвали Люцерисом (скорочено Люцеком). Септон Євстахій розповідає, що при його народженні коло ліжка Раеніри знаходилися і пан Лаенор, і пан Гарвін. Подібно до брата свого, Джака, Люцек мав карі очі та рясну шапку брунатного волосся — замість сріблястої гриви принців Таргарієнів. Хлопчик був великий, міцний та завзятий, і король Візерис зрадів йому, коли дитину представили до двору. Щоправда, королева його почуттів не поділяла.
— Не кидайте спроб, благаю, — мовила того разу королева Алісента до пана Лаенора. — Рано чи пізно ви, можливо, все-таки породите сина, хоч трохи схожого на вас.
Ворожнеча між «зеленими» та «чорними» тим часом поглиблювалася, і нарешті королева та принцеса вже ледве терпіли присутність одна одної. Відтоді королева Алісента не залишала Червоного Дитинця Король-Берега, тоді як принцеса вікувала на Дракон-Камені разом зі своїм захисником та поборником, паном Гарвіном Моцом. Про її чоловіка, пана Лаенора, казали, що він навідує дружину «вельми нерідко».
Року 116 по А.З. пані Лаена народила у Вільному Місті Пентосі двох доньок-близнючок — перших законно уроджених дітей принца Даемона Таргарієна. Принц назвав їх Баелою (на честь свого батька) та Раеною (на честь матері дружини). Коли дівчаткам було півроку, вони разом із матір’ю поїхали кораблем до Плавня, а Даемон тим часом летів попереду з обома драконами. З Припливу він вислав крука до Король-Берега, повідомляючи короля про народження небог і прохаючи дозволу представити дівчаток до двору задля королівського благословення. Правиця і мала рада гаряче заперечували, але Візерис погодився, бо досі любив свого брата, супутника його юності.
— Даемон став батьком, — казав король великому маестрові Мелосу. — Це міняє людей.
Так удруге замирилися між собою сини Баелона Таргарієна.
Року 117 по А.З. принцеса Раеніра народила на Дракон-Камені ще одного сина. Панові Лаенору нарешті дозволили назвати дитину іменем його загиблого друга — пана Джофрі Добровуста. Джофрі Веларіон був такий само величенький, червонопикий та міцненький, як його брати. І так само, як вони, він мав брунатне волосся, карі очі та риси обличчя, про які дехто при дворі казав «простуваті». Знову почалися плітки та теревені. Серед «зелених» розповсюдилася непохитна віра у те, що батьком синів Раеніри є не її чоловік Лаенор, а поборник та захисник Гарвін Моц.
Та чи правда то, а чи ні, все ж не може бути сумніву в твердості тодішнього наміру короля Візериса щодо успадкування Раенірою Залізного Престолу; після неї королювати у свою чергу мали б її сини. За королівським наказом кожен із малих Веларіонів отримував ще у колисці драконяче яйце у подарунок. Ті, хто плекав сумніви щодо батька Раеніриних синів, перешіптувалися, що яйця ніколи не налупляться, але народження трьох юних драконів спростувало їхні наклепи. Молодих тварин назвали Вермаксом, Арраксом та Тираксесом. Септон Євстахій пише, що одного разу, коли його милість приймав двір, сидячи на Залізному Престолі, то посадовив собі на коліно Джака і сказав так, що його добре почули: «одного дня, хлопчику, це буде твій престол».
Народження дітей стягнуло з принцеси тяжку данину. Набута за час вагітностей вага ніколи вже не залишила Раеніру. До часу, коли народився наймолодший хлопчик, вона розповніла, поширшала станом, а від її юної краси лишилася тільки блякла згадка, хоча віку принцесі було лише двадцять років. Згідно слів Грибочка, це лише поглибило зневагу її мачухи, королеви Алісенти, яка лишалася стрункою та зграбною у віці мало не вдвічі старшім.
Мудреці кажуть, що гріхи батьків часто падають на синів; те саме справджується і для гріхів матерів. Ворожість між королевою Алісентою та принцесою Раенірою передалася їхнім синам: троє королевиних хлопчиків — принци Аегон, Аемонд і Даерон — виросли нещадними суперниками своїх небожів-Веларіонів і зненавиділи їх украй за те, що ті вкрали в них належне їм за правом народження, тобто сам Залізний Престол. Усі шестеро хлопчаків відвідували одні й ті самі бенкети, танці та інші веселощі, іноді вправлялися зі зброєю у дворищі під наглядом одних майстрів-мечників, училися наукам у тих самих маестрів, але ця вимушена близькість не пов’язувала їх братською любов’ю, а навпаки — живила взаємне презирство та ненависть.
Гидуючи своєю мачухою, королевою Алісентою, принцеса Раеніра дедалі більше захоплювалася власною зведеною тіткою — пані Лаеною. Плавень лежав неподалік від Дракон-Каменя, і Даемон з Лаеною нерідко відвідували принцесу, а вона їх. Чимало разів вони літали поруч одне одного своїми драконами; принцесина дракониця Сиракс відклала кілька кладок яєць. Року 118 по А.З. з благословіння короля Візериса Раеніра оголосила про заручини двох старших синів з доньками принца Даемона та пані Лаени. Джакаерисові тоді було чотири роки, Люцерисові — три, дівчаткам — по два. А року 119 по А.З., коли Лаена знову чекала дитину, Раеніра полетіла на Плавень, щоб там допомагати їй при пологах.
Отже, на третій день того клятого року 120 по А.З. — року Червоної Весни — принцеса опинилася коло своєї невістки. День і ніч у родових переймах залишили Лаену Веларіон слабкою та зблідлою, але нарешті вона все-таки народила сина, якого принц Даемон так довго жадав. Але дитина була спотворена, викривлена у кістках і померла протягом години від народження. Мати ненадовго пережила сина; важкі пологи виснажили пані Лаену, горе забрало останню краплю її життєвих сил, і проти породільної гарячки вона лишилася зовсім безпорадною.
Поки її стан поступово погіршувався, незважаючи на зусилля молодого маестра Плавня, принц Даемон полетів на Дракон-Камінь і привіз власного маестра принцеси Раеніри — старшого та досвідченішого, уславленого хистом до цілительства. Та на жаль, і маестер Герардіс прибув запізно: після трьох днів хворобливого марення земний шлях пані Лаени завершився. Їй виповнилося лише двадцять сім років. Кажуть, що в останню годину свого життя пані Лаена підвелася з ліжка і вийшла з опочивальні, маючи намір досягти Вхагар і востаннє злетіти у небо перед смертю. Але сили зрадили її ще на баштових сходах — саме там вона впала і померла. Назад до ліжка її переніс чоловік, принц Даемон. Опісля над тілом пані Лаени разом із принцом сиділа у жалобному бдінні принцеса Раеніра, намагаючись розрадити його горе.
Смерть пані Лаени була першим лихом, що сталося року 120 по А.З., але не останнім. Бо саме того року довго накопичувані у вельможних домах Семицарства образи та ревнощі нарешті вирвалися на волю, наче пара з закипілого казана. Саме того року безліч людей мусили у лютому горі пролити сльози і розірвати на собі шати… і ніхто більше, ніж Корліс Веларіон та його шляхетна дружина принцеса Раеніс, яка могла стати, але не стала королевою.