Володар Припливів та його пані ще не зняли жалоби по коханій доньці, коли Морок прийшов до них знову, щоб забрати ще й сина. Пан Лаенор Веларіон, чоловік принцеси Раеніри, знаний за батька її дітей, був убитий на ярмарку в Прянищі клинком свого друга та супутника пана К’ярла Корея. Перш ніж оголити мечі, двоє друзів гучно сварилися — так розповідали купці князеві Веларіону, що приїхав забрати тіло сина. До того часу Корей уже втік, поранивши кількох людей, що намагалися його затримати. Дехто казав, що на нього коло берега чекав корабель. Більше його ніхто ніколи не бачив.
Обставини вбивства лишаються таємницею до сього дня. Великий маестер Мелос пише тільки те, що пана Лаенора убив у сварці один із його надвірних лицарів. Септон Євстахій повідомляє ім’я убивці та твердить, що його спонукали до такого вчинку ревнощі. Адже Лаенор Веларіон дотоді вже обтяжувався товариством пана К’ярла, бо зачарувався новим улюбленцем — юним вродливим зброєносцем шістнадцяти років. Грибочок, як зазвичай, схиляється до найзловіснішого пояснення: мовляв, принц Даемон заплатив К’ярлові Корею за позбавлення принцеси Раеніри її чоловіка, домовився про корабель для нього, а тоді перерізав горлянку і віддав морю. К’ярл Корей, лицар надвірної княжої дружини з порівняно невисокого роду, був відомий панськими смаками при селянських статках, любив грати і ставити чималі заклади. Це додає певної вірогідності оповіді блазня, хоча доказів ми не маємо ані нитки, як не мали їх і тоді — хай Морський Змій навіть призначив нагороду в десять тисяч золотих драконів будь-кому, хто приведе його до К’ярла Корея чи доправить убивцю батькові вбитого на відплату.
Та й на цьому лихі події того клятого року ще не скінчилися. Наступна сталася у Припливі, коли ховали пана Лаенора — король та двірські вельможі саме прибули до Плавня відвідати поховальне вогнище, багато з них на спинах своїх драконів. (А драконів там зібралося чимало; септон Євстахій навіть писав, що Плавень того дня неначе перетворився на нову Валірію.)
Жорстокість дітей відома усім і не становить таємниці. Принцові Аегону Таргарієну було тринадцять, принцесі Гелаені — дванадцять, принцові Аемонду — десять, а принцові Даерону — шість. Аегон і Гелаена були драконовершниками; Гелаена літала Вогнемрією — драконицею, що колись носила на собі Раену, «чорну наречену» Маегора Лютого; а про молодого дракона Сонцежара, що належав її братові Аегону, казали, що прекраснішого доти не бувало на землі. Навіть принц Даерон не лишився без дракона — він мав прегарну блакитну драконицю на ймення Тессаріона, хоча й не сідав ще на неї верхи. Дракона бракувало тільки середульшому синові — принцу Аемонду; але його милість король мав надію виправити сю нестачу і запропонував, щоб двір перебув якийсь час на Дракон-Камені після поминок. Під Драконощовбою мало знайтися чимало драконових яєць, а до них ще й кілька молодих, щойно налуплених тварин. Принц Аемонд мав нагоду зробити свій вибір — як казав король, «аби ж малому стало хоробрості».
Та Аемондові Таргарієну вже і в десять років хоробрості було не позичати. Насмішкуватість короля боляче його вжалила, і принц вирішив не чекати на поїздку до Дракон-Каменя. Нащо йому недолугий дрібний вилупок чи якесь дурне яйце? Адже просто там, у Припливі, є дракон, гідний його — найстаріша, найбільша, найжахливіша дракониця у світі на ймення Вхагар.
Навіть синові дому Таргарієн буває небезпечно наближатися до незнайомого дракона, а надто до старої лютої дракониці, яка нещодавно втратила вершника. Аемонд розумів, що батько і мати ніколи б не дозволили йому лізти на Вхагар, якби знали про його намір — і саме тому подбав, щоб вони не дізналися. Вислизнувши з ліжка вдосвіта, коли всі спали, він прокрався до великого зовнішнього дворища, де годували і тримали Вхагар та інших драконів. Принц сподівався осідлати Вхагар потай від усіх, але коли вже підкрадався до неї, позаду залунав хлопчачий голос:
— Ану не чіпай!
Голос належав наймолодшому з його зведених небожів — Джофрі Веларіонові, трьох років від народження. Джоф завжди вставав з ліжка мало не затемна, а того ранку вибрався надвір побачитися зі своїм молодим драконом Тираксесом. Побоюючись, щоб малий не здійняв тривогу, принц Аемонд дав йому ляпаса, нагримав, наказав мовчати, а тоді штовхнув спиною в купу драконячого посліду. Поки Джоф верещав і галасував, Аемонд побіг до Вхагар і видерся їй на спину. Згодом він розповідав, що так боявся бути пійманим, аж забувся боятися драконового вогню та зубів.
Назвіть це зухвалістю, назвіть безумством, назвіть щастям, волею богів або примхою драконів… бо хто може знати, що робиться у розумі вогняного звіра? Достеменно ми знаємо лише ось що: Вхагар заревла, скочила на ноги, страшно здригнулася… а потім розірвала ланцюги і злетіла. Так юний Аемонд Таргарієн став драконоїзником: перш ніж сісти на землю, він двічі облетів навколо башт замку Приплив.
Але коли принц нарешті приземлився, унизу на нього чекали сини Раеніри.
Коли Аемонд злетів у небо, Джофрі побіг по своїх братів, і на його заклик з’явилися як Джак, так і Люцек. Принци Веларіони були молодші за Аемонда — Джакові було шість, Люцекові п’ять, а Джофрі усього три — але ж їх було троє, і всі озброїлися дерев’яними мечами з навчального двору. Утрьох вони напали з неабиякою люттю. Але й Аемонд завзято оборонявся: ударом кулака зламав Люцекові носа, викрутив меча з Джофових рук і загилив ним Джакові по потилиці, змусивши впасти на коліна. Молодші хлопчаки відступили побиті, спливаючи кров’ю, а принц почав із них кепкувати, називаючи Моциками. Джак був уже досить дорослий, щоб зрозуміти образу, і ще раз налетів на Аемонда, та старший хлопець знову заходився жорстоко його лупцювати… доки Люцек не прийшов на допомогу братові. Малий вихопив свого кинджала і порізав Аемондові обличчя — та так, що вийняв йому праве око. Потім набігли стайнярі та розтягли бійку; принц судомився на землі, виючи від болю, а поруч жахливо ревла Вхагар.
Король Візерис зробив спробу залагодити справу і домогтися миру. Він звелів кожному хлопчакові принести належні за звичаєм вибачення своїм супротивникам з іншої сторони, але матерів ті вибачення не задовольнили. Королева Алісента вимагала вирізати око Люцерисові на знак помсти за втрату ока Аемондом. Раеніра чути про те не хотіла, зате наполягала, щоб принца Аемонда допитали «якнайсуворіше», де це він чув, як її синів називають «Моциками». Адже кликати їх так означало визнавати байстрюками без жодного права на успадкування престолу… а її саму звинувачувати у державній зраді. Під тиском короля принц Аемонд зізнався, що це його брат Аегон сказав йому про Моциків, а коли спитали принца Аегона, той просто відповів: «Та всі ж знають. Погляньте на них самі.»
Зрештою кінець допитові поклав король Візерис, заявивши, що не хоче нічого чути. Нікому не виймуть жодного ока — так наказав він… але якщо хтось — «чоловік, жінка чи дитина, хоч посполитий, а хоч особа королівської крові» — ще раз назве його онуків «Моциками», тому видеруть язика гарячими обценьками. Далі його милість наказав своїй дружині та доньці поцілуватися і обмінятися обітницями любові та родинної прихильності. Але їхні облудні посмішки та порожні слова не обдурили нікого, крім короля. Що ж до малих, то згодом принц Аемонд полюбляв казати, що за втрачене око здобув собі дракона, а тому вважає себе цілком задоволеним.
Щоб запобігти подальшій ворожнечі та покласти край «ницим чуткам і мерзенним наклепам», король Візерис наказав королеві Алісенті та її синам повернутися з ним до двору, тоді як принцеса Раеніра повинна була відтоді лишатися на Дракон-Камені разом зі своїми дітьми. Її захисником мав служити пан Ерик Каргил з Королегвардії, а Ламай-Кістки мусив повернутися до Гаренголу.
Септон Євстахій пише, що такі ухвали корони нікого не лишили вдоволеними. Грибочок заперечує: принаймні одна людина гаряче схвалила королівські накази, бо Дракон-Камінь і Плавень лежали неподалік один одного, і ця близькість давала Даемонові Таргарієну чимало можливостей тішити і розважати свою небогу, принцесу Раеніру, без відома короля.
Хоча Візерис I правив ще дев’ять років, криваве насіння «Танку Драконів» було вже вкинуте в землю, і саме року 120 по А.З. воно почало витикатися на світ.
Наступними жертвами стали старші Моци. Лионель Моц, князь на Гаренголі та Правиця Короля, прибув у супроводі сина та спадкоємця пана Гарвіна до свого величезного напівзруйнованого замку на березі озера. Скоро по їхньому прибутті у тій башті, де вони ночували, сталася пожежа, у якій загинули і батько, і син, а заразом троє служивих людей і з тузінь челяді. Причину пожежі з’ясувати не вдалося. Хтось вважає, що стався нещасний випадок, а інші подейкують, що столець Чорного Гарена проклято навіки, і те прокляття зурочує кожного, хто володіє замком. Були й підозри про навмисний підпал. Грибочок вважає, що до справи доклав рук Морський Змій, бажаючи помститися людині, яка наставила роги його синові. Септон Євстахій більш вірогідно підозрює принца Даемона, котрий бажав прибрати свого суперника у прихильності принцеси Раеніри. Дехто висуває і припущення про вину Лариса Кутельноги: адже по смерті батька та старшого брата саме Ларис Моц став князем і господарем на Гаренголі.
Найбентежніша підозра належить нікому іншому, як великому маестрові Мелосу. Він розмірковує, чи не міг сам король віддати такий наказ. Якщо Візерис дійшов висновку, що плітки про справжнього батька дітей Раеніри містять частку правди, то міг вирішити позбавитися людини, яка зганьбила його доньку, щоб та часом не розкрила таємницю байстрюцького походження синів принцеси. Але якщо це правда, то смерть Лионеля Моца виявилася украй нещасливим збігом, бо рішення його вельможності особисто супроводити сина до Гаренголу ніхто передбачити не міг.
Князь Моц тоді був Правицею Короля; за довгий час Візерис звик покладатися на його силу духу та мудрі поради. Його милість досягнув віку сорока трьох років і став вельми огрядним. Завзяття та спритність молодості давно залишили його; натомість короля мучила подагра, біль у суглобах та спині, а також стиск у грудях, часті напади якого лишали його червоновидим та задиханим. Правління державою — справа неосяжна і подеколи лячна; король потребував сильного та здібного Правиці, на чиї плечі він міг би перекласти частину свого тягаря. Якийсь час він зважував, чи не послати по принцесу Раеніру. Хто краще допоможе йому в справах державних, ніж донька, яку він бачив своєю наступницею на Залізному Престолі? Але ж тоді доведеться повернути принцесу разом із синами до Король-Берега, де неминуче виникнуть нові сварки між нею та королевою з її дітьми. Король розглядав також і свого брата як вірогідного Правицю, поки не згадав попередні перебування принца Даемона у складі малої ради. Великий маестер Мелос запропонував запросити на посаду когось молодшого і навіть подав королю список імен, але його милість віддав перевагу звичці та звичності… і знову покликав до двору пана Отто Вишестража, батька королеви, котрий вже раніше служив Правицею і самому Візерисові, і Старому Королю.
Ледве пан Отто встиг прибути до Червоного Дитинця і поновитися на посаді Правиці, як двору досягла звістка, що принцеса Раеніра знову вийшла заміж, побравшись із власним дядьком Даемоном Таргарієном. Принцесі виповнилося двадцять три роки, принцові Даемону — тридцять дев’ять.
Король, двір та поспільство однаково обурилися, почувши новину. Даемонової дружини та Раеніриного чоловіка не було серед живих ледве півроку — одружитися так скоро означало спаплюжити згадку про них. Так заявив у гніві його милість король. Шлюб уклали на Дракон-Камені зненацька і потай. Септон Євстахій стверджує, що Раеніра знала: її батько ніколи не схвалить такого шлюбу, і саме тому побралася з дядьком поспіхом, щоб їм ніхто не зміг завадити. Грибочок наводить іншу причину: принцеса знову чекала дитину і не хотіла народити байстрюка.
Отже, нелегкий і страшний рік 120 по А.З. закінчився так само, як почався — з жіночих пологів. Проте пологи принцеси Раеніри скінчилися щасливіше, ніж пані Лаени. Наприкінці року вона породила на світ невеличкого, але міцненького синочка з темно-ліловими очима та блідо-сріблястим волоссям. Мати назвала сина Аегоном. Нарешті принц Даемон мав живого сина власної крові… і цей новий принц, на відміну від трьох своїх зведених братів, виглядав найсправжнісіньким Таргарієном.
У Король-Березі королеву Алісенту охопила лють, коли вона дізналася, що дитину назвали Аегоном — такий вчинок здався їй навмисною образою, завданою її власному Аегонові… якою він, без сумніву, і був. (Надалі ми згадуватимемо сина королеви Алісенти як Аегона Старшого, а сина принцеси Раеніри — як Аегона Молодшого.)
Рік 122 по А.З. очікувався радісним для дому Таргарієн. Принцеса Раеніра знову злягла на породільське ложе і подарувала своєму дядьку Даемонові другого сина, котрого назвали Візерисом на честь його рідного діда. Дитина була менша і трохи кволіша за свого братика Аегона, а надто за зведених братів Веларіонів, але швидко пішла рости… хоча покладене їй до колиски яйце не вилупилося, і це всі вважали за недобре знамення — а надто «зелені», які не соромилися пускати двором найлихіші плітки.
Пізніше того ж року в Король-Березі святкували ще й весілля. Дотримуючись одвічного звичаю дому Таргарієн, король Візерис одружив свого сина Аегона Старшого зі своєю ж донькою Гелаеною. Наречений, п’ятнадцяти років од народження, був трохи лінькуватий та не надто меткий на розум — так нам каже септон Євстахій — зате мав добрячу хіть до всякого роду задоволень: щедро пригощався за столом, охоче цмулив пиво та міцні наливки, щипав та мацав кожну молоду служницю, якої сягали руки. Нареченій, його сестрі, було лише тринадцять. Пухкіша тілом і не така вишукано вродлива, як більшість Таргарієнів, Гелаена все ж була приязна, лагідна та весела дівчинка, і всі погоджувалися, що вона стане чудовою матір’ю.
Саме нею вона і стала вельми скоро — менше ніж за рік. Року 123 по А.З. чотирнадцятирічна принцеса народила близнюків: хлопчика, котрого назвала Джаяхаерисом, і дівчинку Джаяхаеру. Тепер принц Аегон мав собі власних спадкоємців — так заявляли при дворі задоволені «зелені». Кожній дитині до колиски поклали драконяче яйце, і скоро з яєць вилупилися дракончики. Але з близнюками не все повелося добре. Джаяхаера була крихітна, росла дуже поволі, не плакала, не посміхалася… не робила майже нічого, що роблять у її віці немовлята. Її братик, хоча більший та міцніший, теж народився не таким досконалим, як очікувалося від принца дому Таргарієн: він мав шість пальців на лівиці, а також на обох ніжках.
Наявність дружини та дітей не змогла вгамувати плотську жадобу принца Аегона Старшого, який того самого року, коли у шлюбі народилися його близнюки, став ще й батьком двох байстрюків: хлопчика від дівчини, чию цноту він купив на Шовковій вулиці, та дівчинки від покоївки власної матері. Року 127 по А.З. принцеса Гелаена дала життя його другому синові, котрому подарували драконяче яйце і нарекли Маелором.
Інші сини королеви Алісенти також підростали та дорослішали. Принц Аемонд, незважаючи на втрату ока, під наглядом пана Крістона Колія став майстерним та небезпечним мечником, але при тому лишився гарячою та нестримною дитиною, яка швидко спалахувала і нічого не пробачала. Його молодший брат Даерон найбільше з-поміж синів королеви подобався дворові та поспільству, мав швидкий розум, знав шляхетний звичай, ще й на вроду був гожий неабияк. Коли Даеронові року 126 по А.З. виповнилося дванадцять, його відіслали до Старограду служити зброєносцем та чашником при князі Вишестражі.
Того самого року на Морського Змія у його дідицтві на Чорноводій затоці зненацька напала пропасниця. Коли він зліг хворий, при його дворі почалися суперечки, хто має стати наступним Володарем Припливів і господарем на Плавні, якщо нинішнього забере хвороба. Законні діти князя були мертві, тому землі й титули мали перейти онукові Джакаерису… та оскільки Джакові належало посісти Залізний Престол після своєї матері, принцеса Раеніра умовила свекра назвати своїм спадкоємцем другого її сина Люцериса. Проте князь Корліс мав іще з півдесятка небожів, один із яких, і то найстарший — пан Ваемонд Веларіон — стверджував, що спадок має дістатися йому за всіма правами… бо, мовляв, сини Раеніри є байстрюками від Гарвіна Моца. Принцеса не забарилася відповісти на звинувачення: відправила принца Даемона схопити пана Ваемонда, відрубати йому голову, а тіло згодувати її драконові.
Але навіть це не скінчило справу. Молодший брат пана Ваемонда утік до Король-Берега з дружиною та синами, а там почав вимагати правого суду в короля і королеви. Король Візерис, до того часу вже надзвичайно опасистий та червоновидий, дуже рідко знаходив у собі сили видиратися сходами Залізного Престолу. Його милість вислухав прохачів у кам’яній тиші, а потім наказав вирізати усім язики.
— Вас попереджали, — оголосив він, поки засуджених витягали геть. — Я не потерплю більше цієї гидкої брехні.
Але спускаючись сходами, його милість запнувся, простяг руку на щось спертися… і розпанахав долоню до кістки одним із зубчастих лез, які витикалися з престолу. Великий маестер Мелос промив розріз киплячим вином і перев’язав смужками льону, вмоченими у цілющі масті, але невдовзі однак почалося запалення, і багато хто при дворі вже думав, що король помре. Здоров’я короля звернуло на краще тільки тоді, коли з Дракон-Каменя прибула принцеса Раеніра, бо з нею приїхав її власний цілитель — маестер Герардіс, який швидко та рішуче відтяв два пальці з руки його милості, щоб урятувати йому життя.
Хоча і виснажений тяжким випробуванням, король Візерис скоро повернувся до правління королівством. Щоб відсвяткувати його одужання, першого дня року 127 по А.З. влаштували пишний бенкет. Принцесі й королеві наказали бути присутніми з усіма дітьми. Аби про людське око показати дружбу та приязнь, кожна з двох жінок мала на собі кольори іншої, кожна висловила безліч запевнень у любові та ніжній прихильності — на велику втіху короля. Принц Даемон підняв келиха за пана Отто Вишестража і подякував йому за вірну службу короні. Пан Отто у свою чергу проказав промову про принцову мужність та славетні звитяги. Діти Алісенти та Раеніри привітали одне одного поцілунками та разом зломили хліб за столом. Принаймні так нам оповідають двірські літописи.
Але Грибочок твердить, що пізно увечері, коли король Візерис відбув з бенкету (бо його милість швидко втомлювався), Аемонд Одноокий проказав здравицю за своїх братів у перших роду Веларіон, у якій підніс облудну та знущальну хвалу їхньому брунатному волоссю, карим очам… та тілесній моці.
— Ніколи я не стрічав і ніде не бачив таких моцних парубків, як мої милі братики, — скінчив він. — То перекиньмо ж повнії чари за трьох оцих моцаків, хай їм і далі здоровиться!
Далі блазень згадує, що Аегон Старший образився, коли Джакаерис запросив його дружину Гелаену на танок. Двоє принців кинули у бік один одного вельми образливі слова і були б побилися, якби не втручання Королегвардії. Ми не знаємо, чи повідомили про ці прикрі негаразди короля Візериса, але принцеса Раеніра повернулася з синами до свого стольця на Дракон-Камені наступного ж ранку.
Після втрати пальців Візерис I більше ніколи не сидів на Залізному Престолі, а згодом почав цуратися і престольної палати. Натомість король приймав двір у своїй світлиці, а пізніше — у опочивальні, оточений маестрами, септонами та вірним дурнем Грибочком, єдиною людиною, яка ще вміла його розсмішити (за словами самого Грибочка). Його милість навіть дещо відновив свою колишню бадьорість, коли великий маестер Мелос переставився в інший світ, і його замінив великий маестер Герардіс, чиї трунки та зілля виявилися дієвішими за п’явок, яким надавав перевагу Мелос. Але одужання виявилося тимчасовим: подагра, біль у грудях та ядуха продовжували мучити короля, здоров’я його згасало, і Візерис полишав дедалі більше справ управління державою на свого Правицю та малу раду.
Поки Семицарство вітало прихід року 129 по Аегоновому Завоюванні святковими вогнищами, бенкетами та велелюдними розвагами, король Візерис I Таргарієн дедалі слабшав. Біль у грудях став такий нестерпний, що він не міг уже й піднятися сходами, а тому мусив їздити Червоним Дитинцем у кріслі-ношах. До другого місяця року його милість втратив смак до їжі та правив державою з ліжка… коли відчував бодай якусь наснагу нею правити. А тим часом на Дракон-Камені принцеса Раеніра знову заважніла дитиною і також вклалася до ліжка; чоловік — лукавий принц — майже не полишав її.
На третій день третього місяця року 129 по А.З. принцеса Гелаена привела трьох своїх дітей відвідати короля у його покоях. Близнюкам Джаяхаерисові та Джаяхаері було по шість років, їхньому братикові Маелору — лише два. Його милість дав молодшому дитинчаті погратися перснем з перлиною з власного пальця, а близнюкам розповів про те, як їхній прапрадід і тезко Джаяхаерис Старий Король літав своїм драконом на північ до Стіни і там розбив величезне військо дичаків, велетнів та варгів. Діти слухали дуже уважно. Опісля король відіслав їх, поскаржившись на втому. Потім Візерис із дому Таргарієн, Перший тако наречений, король андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства повелитель і на Державі господар, заплющив очі та заснув.
Це був останній сон короля — більше він не прокинувся. Його милості виповнилося п’ятдесят два роки; двадцять шість із них він правив над більшою частиною Вестеросу.
Хоробрі діяння, чорні злочини та відважна смерть принца Даемона Таргарієна у різанині, яка зчинилася по смерті короля, добре відомі шановному читачеві, а відтак на цьому ми закінчуємо нашу оповідь. На Вестеросі ж далі розпочиналася нечувана раніше буря, у вихорах якої танцювали і один за одним гинули дракони.