ПЛАССОН — Малюючи людей, я починав з очей. Забувши про решту, я зосереджувався на очах, роздивлявся їх, хвилина за хвилиною, потім робив нарис олівцем, і в тому був секрет, адже щойно ви намалюєте очі… (стоп)
Бартлбум —…
ПЛАССОН —….
Бартлбум — Що трапляється, щойно ви намалюєте очі?
ПЛАССОН — Трапляється те, що решта приходить сама, ніби всі інші шматочки самі по собі сповзаються навколо початкової точки, навіть не потрібно… (стоп)
Бартлбум — Навіть не потрібно.
ПЛАССОН — Ні. Можна навіть не дивитися на прототип, усе з’являється саме: рот, вигин шиї, навіть руки… Але найголовніше — розпочати з очей, розумієте? — й у цьому справжній клопіт, клопіт, від якого я божеволію, саме в цьому… (стоп)
Бартлбум —…
ПЛАССОН —…
Бартлбум — А вам спадає на думку, у чому клопіт, Плассоне?
Згода, трохи по-чудернацькому, але ж діяло. Треба було його зрушувати з місця. Щоразу. Терпляче. А Бартлбум, як можна здогадатися, судячи з його незвичних любовних хвилювань, був людиною терплячою.
ПЛАССОН — Клопіт у тому, де в цього моря в біса очі? Я ніколи нічого не намалюю, поки не знайду їх, бо це початок, розумієте? Це початок усього, і поки я не збагну, де вони, я й надалі гортатиму дні, вдивляючись у цей морський обшир без… (стоп)
Бартлбум —…
ПЛАССОН —…
Бартлбум —…
ПЛАССОН —… У цьому клопіт, Бартлбуме.
Дивно: цього разу він повів далі самотужки.
ПЛАССОН — У цьому клопіт: де починається море?
Бартлбум мовчав.
Сонце котилось небосхилом туди й назад поміж хмар. А вітер із півночі, як завжди, влаштовував це видовище. А море незворушно читало свої псалми. І якщо в нього є очі, то цієї миті дивилося воно зовсім в інший бік.
Тиша.
Кількахвилинна тиша.
А потім Плассон, повернувшись до Бартлбума, випалив:
— А ви, що ви вивчаєте з цим вашим чудним інструментом?
Бартлбум осміхнувся.
— Де море закінчується.
Два клаптики пазлу. Створені один для одного. Десь із небес старий Господь тієї миті нарешті їх віднайшов.
— Хай йому чорт, я ж казав, що не могли ж вони пропасти.
— Кімната на першому поверсі. Скраю, треті двері ліворуч. Ключів немає. Їх тут немає, ні в кого. У цьому журналі запишіть своє ім’я. Це не обов’язково, але всі записуються, ось тут.
Журнал з підписами лежав відкритим на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на сни чужих імен. Перо в руках чоловіка ледь торкнулось його.
Потім завагався на мить, незворушний.
— Якщо хочете дізнатись, як звати інших гостей, спитайте в мене. Це ж не таємниця.
Адамс, відвівши погляд від журналу, всміхнувся.
— Чудове ім’я — Діра.
Дівчина зніяковіла. Інстинктивно кинула оком на журнал.
— Там мого імені немає.
— Не там.
Їй і так вже було немало, аж десять років, оцій дівчині. Та якби хотіла, вона б могла бути на тисячу старшою. Втупивши погляд просто в очі Адамсові, відповіла різко, ніби доросла жінка, якої, втім, там не було.
— Адамс — не справжнє ваше ім’я.
— Не моє?
— Не ваше.
— А ви звідки знаєте?
— Я теж умію читати.
Адамс усміхнувся. Нахилився, узявши валізу, пішов у номер.