— Треті двері ліворуч, — прокричав йому в спину голос, який знову став дитячим.
Ключів не було. Відчинивши двері, зайшов. На багато він не сподівався. Та принаймні сподівався, що кімната буде порожньою.
— О, даруйте, — мовив отець Плюш, відходячи від вікна й машинально поправляючи одяг.
— Чи я помилився номером?
— Ні, ні… це я… бачте, моя кімната — вище, на поверсі вище, але вона виходить на пагорби, з неї не видно моря: я обрав її з пильності.
— Пильності?
— Пусте, не зважайте, то довга історія… Коротше, я хотів подивитись, який звідси краєвид, але пробачте за клопіт, я б не прийшов, якби знав…
— Лишайтеся, якщо бажаєте.
— Ні, піду вже. У вас, певно, турбот повно, ви щойно приїхали?
Адамс поставив валізу додолу.
— От йолоп, певно, що щойно приїхали… добре, отже, піду. А-а… мене звати Плюш. Панотець Плюш.
Адамс кивнув.
— Отець Плюш.
— Еге.
— Побачимось, отче Плюшу.
— Звісно, побачимося.
Повернув до дверей і вийшов із кімнати. Проминаючи рецепцію — назвімо її так, — не втримався, щоб не пробурмотіти:
— Я ж не знав, що хтось приїде, хотів просто глянути, який краєвид на море…
— Пусте, отче Плюшу.
Він уже збирався вийти, аж тут повернув назад і, трохи висунувшись із балкона, півголосом спитав Діру:
— Як гадаєте, може, він лікар?
— Хто?
— Він.
— Запитайте його самі.
— Мені він не скидається на тих, що вмирають від жаги, аби його розпитували. Він мені навіть не сказав, як його звати.
— Адамс.
— Просто Адамс?
— Просто Адамс.
— Еге.
Панотець би й пішов, але мав ще дещо сказати. І сказав іще тихіше:
— Очі… Очі в нього як у звіра, що полює.
А тепер уже Плюш і справді висловився.
Енн Деверіа йде вздовж узбережжя, загорнувшись у бузкову накидку. Поряд — дівчинка на ймення Елізвін, тримаючи свою біленьку парасольку. Їй шістнадцять. Може, помре, може, житиме. Хтозна. Енн Деверіа говорить, не відводячи очей від безвісті, що перед нею. Перед нею в багатьох сенсах.
— Батько вмирати не хотів. Старішав, але не вмирав. Його пожирали хвороби, а він безстрашно чіплявся за життя. Урешті, більше навіть не полишав своєї кімнати. За ним в усьому дбали. І так — багато років. Він забарикадувався, ніби у фортеці, у якій лише він сам-один, у фортеці, спорудженій у найбільш потаємному куточку його єства. Зрікся геть усього, міцно, люто тримаючись за єдині дві речі, які насправді для нього щось важили: писав та ненавидів. Насилу писав, бо рука вже ледве ворушилася. А ненавидів поглядом. Батько більше так і не заговорив до самого кінця. Писав і ненавидів. А як помер (бо зрештою таки помер), мати, схопивши сотні тих здряпаних аркушів, перечитала їх, одне за одним. Там були імена всіх знайомих, один під одним. А поряд із кожним — жаский опис їхньої смерті. Тих аркушів я не читала. А от очі — навісні очі, що ненавиділи кожну мить день у день аж до самого кінця, — їх я бачила. Так, я їх бачила. Я одружилася з моїм чоловіком, бо він мав добрі очі. Це було єдиним, що для мене важило. У нього були добрі очі.
Але ж життя не минає так, як ти це собі уявляєш. Іде власним
шляхом. А ти йдеш своїм. І це не той самий шлях. Отак… Не те, щоб я прагнула щастя, зовсім ні. Я прагнула… врятуватися. Саме так: урятуватися. Але я пізно збагнула, з якого боку треба заходити — з боку жадань. Сподіваються, що людей врятує інше: обов’язок, чесність, гідна поведінка, справедливість. Аж ніяк. Лише жадання рятують. Це єдина справжня річ. Коли їх не облишиш, урятуєшся. Та я це збагнула запізно. Якщо даси йому час, життю, воно крутиться дивним дивом, невблаганно, і ти розумієш, що цієї миті не можеш чогось жадати без того, щоб не завдати собі болю. І саме зараз усе руйнується, і нікуди втікати, що більше ти метушишся, то заплутанішими стають тенета, що більше опираєшся, то дужче зранюєш себе. І годі вийти. А коли було вже запізно, я стала прагнути. З усієї сили, скільки мала. Я завдала собі стільки болю, що тобі навіть годі й уявити.
А знаєш, що тут добре? Поглянь: ми крокуємо, залишаючи
по собі стільки слідів на піску, і вони відбиваються, чіткі, впорядковані. А завтра, прокинувшись, ти подивишся на цей великий берег, а від слідів нічого не зосталося: ні обрису, ні відбитку, анічогісінько. Море все змиє вночі. Приплив усе ховає. Ніби й не проходив тут ніхто й ніколи. Наче й не існувало нас тут ніколи. Якщо є десь на світі місце, у якому можеш вважати себе за ніщо, то це — тут. Уже не земля, але ще й не море. Не фальшиве життя, але й не справжнє. Це нас. Час, що минає. І квит.
Ідеальна схованка. Невидимі для всіх ворогів.
Невагомі. Білі, як картини Плассона. Невідчутні навіть для самих себе. Лиш одне затьмарює цей чистець. І від цього годі втекти. Море. Море зачаровує, море вбиває, зворушує, лякає, ще й смішить, а часом зникає, іноді маскується озером чи створює бурі, пожирає кораблі, обдаровує багатствами, не дає відповідей, воно мудре, воно ласкаве, воно могутнє і непередбачуване. А понад усе: море кличе. Ти ще відчуєш це, Елізвін. Зрештою, воно тільки те й робить, що кличе. Ніколи не припиняє, проникає в тебе, огортає тебе, воно прагне — тебе. Можеш удавати, що тобі байдуже, але то марно. Воно й далі тебе кликатиме. Оце море, що бачиш зараз, і всі ті, яких не побачиш ніколи, але які завжди поруч, чатуватимуть у засідці терпляче за крок від твого життя. І чутимеш його невтомний поклик. Так трапляється в цьому піщаному чистилищі. І так трапилось би в будь-якому раю й у будь-якому пеклі. Без жодних пояснень, не підказуючи тобі де, завжди чутимеш море, що кличе тебе.
Енн Деверіа спинилася. Нахилилась, роззулася. Залишила черевики на піску. І знову пішла, босоніж. Елізвін не ворухнулася. Зачекала, поки жінка відійде на кілька кроків. А відтак промовила досить голосно, щоб її почули:
— За кілька днів я звідси поїду. І піду в море. Й одужаю. Саме цього я прагну. Одужати. Жити. І колись стати так само гарною, як ви.
Енн Деверіа обертається. Усміхається. Добирає слова. Дібрала.
— Забереш мене з собою?