Тиша.
А потім Адамс, звівши очі над нею, мовить:
— Сьогодні навдивовижу сонячно.
За вітражами, навіть не зойкнувши, померли всі хмари, і сліпуче дзвенить ясна погожа днина, що воскресла нізвідки.
Узбережжя. І море.
Світло.
Вітер із півночі.
Безгомінний приплив.
Дні. Ночі.
Літургія. Непорушні, на видноті. Непорушні.
Люди як жести в обряді.
Не люди, а щось інше.
Жести.
Їх вдихає протяжна щоденна церемонія, перетворивши на кисень для surplace янголів.
Їх розчиняє у собі досконалий береговий пейзаж, обернувши на фігури шовкових віял.
Кожного дня ще непорушніші.
Поставлені за крок від моря, вони зникають і на зовсім непомітній відстані тішаться з тимчасового неіснування.
Колихається в тій trompe-lbeil душа, срібний дзенькіт їхніх слів, єдина відчутна брижа в безжурності невимовних чар.
— Гадаєте, я навіжений?
— Ні.
Бартлбум розповів їй усе до кінця. Про листи, скриньку з червоного дерева, жінку, на яку чекає. Геть-чисто все.
— Я нікому й ніколи про це не розповідав.
Тиша. Надвечір’я. Енн Деверіа. Розплетене волосся. Довга біла сорочка до п’ят. Її кімната. Світло, що мерехтить на стінах.
— Чому мені, Бартлбуме?
Професор мне край піджака. Ніщо не буває легким. Тяжко.
— Бо мені треба, щоб ви мені допомогли.
— Я?
— Ви.
Людина вигадує собі великі історії, це факт, і спроможна впродовж років у них вірити; хай які вони божевільні та неймовірні, вона носить їх у собі й по всьому. І люди щасливі через такі речі.
Щасливі. І так живуть довіку. А потім, одного дня, трапляється, що щось ламається в самому осерді фантастичного хитромудрого пристрою: клац, без жодної причини несподівано ламається, і ти ошелешений, як таке сталося, що ти більше не охоплений цією історією, бо вона опинилась у тебе попереду, ніби чуже божевілля, тільки чужинцем є ти сам. Клац. Часом для цього вистачає дещиці. Навіть питання, що пролунало мимохіть. Навіть його досить.
— Мадам Деверіа… я, як я її впізнаю, ту жінку, мою жінку, зустрівши її?
Навіть найпростішого питання, що долинає з підземних лігв, у яких воно переховувалося. І його досить.
— Як я впізнаю її, зустрівши?
Так.
— Але ж хіба протягом усіх минулих років ви не ставили собі це запитання?
— Ні. Я знав, що впізнаю її — і квит. А зараз мені страшно. Мені лячно, що я не зможу зрозуміти. І вона промине мене. І я її загублю.
І зараз його справді огорнув увесь біль на світі, цього професора Бартлбума.
— Навчіть мене, як учинити, мадам Деверіа, як мені її впізнати, коли побачу.
Спить Елізвін, при світлі свічки й дівчинки. Й отець Плюш, оповитий своїми молитвами, і Плассон у білизні своїх картин. Може, спить навіть Адамс, звір, що полює. Спить готель «Альмаєр», заколисаний море-океаном.
— Заплющте очі, Бартлбуме, і дайте мені свої руки.
Бартлбум послухався. Й ураз відчув свої руки на обличчі цієї жінки, її губи, що граються його пальцями, тонку шию й сорочку, що розв’язується, її руки, що ведуть його руки по її гарячій та надзвичайно ніжній шкірі, притуляючись, відчуваючи таємниці, приховані в цім невідомім тілі, хапаючи те тепло, щоб потім піднятися на плечі, у волосся й знову до губ, звідки пальці ковзають туди й назад, допоки не почувся голос, що спиняв їх, карбуючи в тиші:
— Погляньте на мене, Бартлбуме.
Сорочка сповзла до пояса, а очі всміхаються без тіні ніяковості.
— Одного дня ви побачите жінку й відчуєте все це, навіть не торкнувшись її. Віддайте їй тоді ваші листи. Ви написали їх для неї.