— А все ж узимку майже напевне купили б, — наголосила з притиском, але так само неуважно.
Удома, подумав він. І незвичним йому здавалося, що з такою готовністю згадав свій дім, адже не відчував жодної туги за домом; а тут, на цьому полі, й поготів. А може, був його рідний край у ньому, мов посудина з рідиною, яка врятувалася від загибелі, і її не висушив вічний вогонь, якщо так несподівано й інстинктивно зринув у ньому, мов вода з краської печери. Так, на нього чекають рідні, хвора руда сестра Відка, чекає звільнена земля зі своїми долинами й соснами, а він чомусь товчеться тут, на цьому жовтому і запорошеному полі. І те, і те правда. Та найбільше почувається вдома, мабуть, у своїй санаторійній палаті. Оце подивилась би на нього лікарка, побачивши його зараз тут.
— З Богом, месьє, — сказала жіночка.
— З Богом, мадам.
Він усе ще стояв на місці, хоча радше пішов би за нею. Мов той, на кого ніхто не чекає, кому добре незалежно від того, чи піде кудись, чи залишиться на місці. Не мало значення, візьме він чоботи й піде, чи залишиться стояти коло них.
Він не дивився на них і тому ще виразніше відчував їхню присутність. Добре знав, як він виглядає з тими чобітьми коло своїх ніг; і саме тому, що жодного разу не подивися, ще виразніше бачив їх і себе. Якби могло статися чудо, і вони б раптом зникли з землі. І знав, що нічого не станеться. Лише людей було дедалі менше, вони відтікали, мов безшумна вода. І той зниклий гул тисячного люду був таємничо-всесвітнім, мов нечутне обертання землі. Тепер би мали й чоботи зникнути, оповитися туманом жовтуватого пилу. Але не зникнуть, бо людина має пройти через всі випробування і не сміє розраховувати на чудо. Якби їх хтось нишком украв, усе б вирішилося просто. Але хто ж поцупить взуття, яке є символом зла і, може, саме зло? Навіть якби француз був босим, чи не орав би він радше босим, ніж мусив би взути оті чоботи?
І саме він чомусь мав принести на продаж такий товар. Ніхто не пропонує нічого схожого, і нічого дивного в тому, що чоботи ніхто не помітив. Це добре, що ніхто не визвірився на нього за те, що він виставив їх — як нагадування про джерело всіх нещасть.
Людей меншало. Лише де-не-де юрмилася купка людей, немов слухала нечутного промовця. Оголене поле підставляло під сонце жовтаві плями своєї шкіри, яку сушила спека, перетворюючи на пергамент. Усе — немов суха і муміфікована історія, земля і людина на ній, подумалось йому. А наступної миті стрепенувся, немов злякавшись, що його тіло зсохнеться, як та мумія. Схопив чоботи і пішов; викинув би їх геть, але інстинктивно відчував, що мають залишатися з ним, бо були свідками його сьогоднішнього приниження.
Курява потроху осідала, вже вщухли людські пристрасті, але сонце знов набуло своєї неймовірної жаги. Він спочатку тримав чоботи в руці, потім засунув їх за пазуху. Так почувався впевненіше. Наближався до прилавків, там ще подекуди юрмилися, лише декотрі зупинялися і мацали шматки старої, сяк-так порізаної шкіри. Краще б пошматували оці кляті, подумав він, а наступної миті збагнув, що вже несила їх нести далі.
Йдучи повз прилавок газетяра, купив газету. І подумав, що, мабуть, лише Арлетта могла б його зрозуміти. Хтозна, чому подумалось про це саме зараз, адже все закінчилося? Йшов повз прилавок із жіночими панталонами і прийшов до моста, під яким стелилася широка дорога; нею мчали автомобілі, немов гралися в якусь гру в своєму окремішньому світі.
Відійшов на узбіччя і сперся на бордюр. Зняв одного черевика і поклав його на бордюр, узув чобіт. Трохи нітився через людей, а ті йшли собі і не звертали жодної уваги на нього. Але якщо для людини світ став її домівкою, то вулиця — лише коридор у тій домівці. Втішився, що штанина тепер приховала чобіт. Потім взув другий чобіт, а при цьому кілька разів пострибав уздовж бордюра, бо нога не хотіла лізти в халяву.
Тепер на бордюрі стояли черевики й газета. Розгорнув її, й побачив на першій сторінці фото світловолосої Ірми Грьосе серед союзницьких вояків, які Галантно простягали їй руки, аби допомогти вийти з вантажівки. Мабуть, її везуть на суд, але щось надто Галантно, як для вбивць отих німецьких дівчат, подумав він. «Яка гарна дівчина!» — скажуть якісь прості люди. Навіть, немов чує їх: «Як шкода, що вона має померти, така гарна дівчина». Саме так і скажуть. Бо тих дівчат, яких світловолоса Ірма наказала спалити, отих дівчат не вдалося сфотографувати. Хіба можна сфотографувати дим?
А ми продаємо собі безрукавки, платівки, американські цигарки й черевики, подумав він і швидко загорнув черевики в газету.
А за мить знову розгорнув і поклав черевики так, щоб підошви закривали Ірму та її кучері.
Це дріб’язково й безглуздо, подумав він і засунув згорток за пазуху. І знизав плечима. Все це не має сенсу — швидкі автомобілі, які мчать у кам’яній ущелині під ним, і ті люди, які йдуть мостом.
І поволі пішов до зупинки метро.
У вагоні була тиснява. Він почувався втомленим, бо до полудня простояв на ногах, тоді як зазвичай цілими днями відлежувався. Але, незважаючи на це, йому було приємно відчувати таку тісну пов’язаність із людьми. Всі вони кудись поспішали у справах; і це були інші люди, аніж ті на блошиному ринку. І він розумів, що потроху забуває те поле. Немов воно його зовсім не стосується. Це справді гарна властивість — повністю забувати. І він пригадав інше дополудня, коли із отією жінкою й дитиною йшов фотографуватися, і фотограф не хотів відсунути літака. Це також відбувалося немов не з ним. Ця здатність знеособитися була напевно теж родом звідти, а ця своєрідна свобода, що день за днем витісняла минулі події, тієї миті не здалася йому неприємною. Втома, яка робила важкими його ступні і коліна, давала відчуття легкої апатії, а тому він був вдячний натовпу, що полонив його. Метро мчало і торохкотіло нескінченними тунелями. Коли двері на зупинках відчинялися, люд вихлюпувався спочатку назовні, а потім з перону вливався всередину. Інколи під час їзди лунав гудок; ось як тепер на станції Шато Руж. Він поправив згорток за пазухою, аби той не ковзнув на підлогу, і сказав собі: яка прекрасна назва зупинки для підземної залізниці. Червоний замок. Прекрасна назва. І замок гарний, якщо справді червоний, а мав би бути, якщо вже його так назвали. Темно-червоний серед зелені. Мов Мірамар, коли захід сонця осяває його рожевим промінням, і здається, ніби його залили червоним вином. Звісно, тоді й море червоне, не лише замок. І виноградники, що терасами здіймаються схилом догори. Він би із задоволенням проїхав отак поїздом повз Мірамар і подивився на овальну синю затоку під стінами замку, човни на прозорій воді, просторі різнобарвні сонячні тенти перед рестораном, пароплав, з якого пляжники виходять на дерев’яний причал. Червона фортеця. Може, вона там, нагорі, зовсім не червона. Але коли твою подорож під землею супроводжують такі назви, то здається, що ти мандруєш чарівним світом, який є таким, як ти захочеш, як ти собі уявляєш це місто над собою.
Метро мчало крізь тунель. Раптом його осяяло світло нової станції, і він почувався, мов підводник, який час від часу запалює ліхтар. Якби ж то він не був таким кволим, оце б присісти десь у куточку. Хоча б на підлогу. Те, що він поїхав виставляти перед паризьким натовпом свої чоботи, було великою дурницею; тепер вони з Арлеттою квити. Її провина, що проміняла його на солдатський клуб, нічим не більша, ніж його, що поніс продавати взуття своїх катів. Хтозна, що вона робить зараз? У всякому разі, тепер би він відповідав їй приязно. Немов за півдня, проведеного на тому полі, він став мудрішим і не таким суворим, бо усвідомив, що від колишнього світу потрібно потроху відділятися. Раніше чи пізніше, але треба. Так само, як і дитина мусить відділитися від материнської утроби, і нічого тут не вдієш. І це краще, вона ще навіть не уявляє страхіть тієї атмосфери; адже це не товар для експорту. І при цій думці йому захотілося опинитися в своїй кімнаті, щоб якнайшвидше побачити її.
На станції Барбес-Рошешуа він вийшов, щоб перейти на іншу лінію до Етуаль. Майже півгодини їзди, якщо не більше. Пасажирів у новому поїзді стало трохи менше, він сидів, поклавши згорток з черевиками коло себе. Він ще геть ні на що не здатен. Випростав ноги, і здавалося, що вони ватні. Але добре було ось так сидіти, а залізний потяг щоб ніс його невідь-куди. При такій знесиленій втомі, мабуть, і смерть легка; адже сухі, вкрай зневоднені тіла на сінниках вмирали завжди тихо. А зараз це відчуття здавалося м’яким і заколисливим благом, що триватиме вічно. Пігаль. Може, було б найкраще, якби людина могла жити тут, на Монмартрі. Сховатися в тісних вуличках за монмартрівськими вітринами, у іронічних барвах Тулуз-Лотрека і, може, зустріти котрусь із його жінок. В еротиці, насиченій столітніми спогадами і долями, людина швидше відшукала б ґрунт, щоб сховати своє оголене коріння. Навіщо, приміром, згадувати домівку і прагнути вернутися, коли там уже не залишилося нікого, кому б він міг звіритися про свої відвідини пекла? Мії вже немає. Тому сучасний Одіссей не марить Ітакою. Байдуже йому, де він пристане до берега. І, швидше за все, у нього не буде свого Гомера. Бо Гомер двадцятого століття мав би бути водночас і Гойєю, і Босхом, і Пікассо, і ця нескінченна історія мала бути виражена водночас у словах, малярстві та музиці. І навіть такий майстер не зміг би пояснити людству, що з ним сталося. Зупинка Кліши. Ет, облиш це; з Арлеттою він залюбки опинився б на Монмартрі. Вона б осяяла все довкола себе особливим сяйвом. І тут, під площею Пігаль, він не має права дорікати їй за танці. Її легковажність набула особливого чару в Мулен Ружі. Хіба не заради неї ти сюди приїхав? Чого приховувати? Станція Курсель. Дивовижно, як плине час, коли тебе полонить хвиля приємних думок, ось-ось уже буде Етуаль. Врешті, коли вона гризла стручок квасолі, він хотів її поцілувати. Але тієї миті подивованість була більшою за це бажання, отож він навіть не міг його усвідомити. Взагалі-то таке бувало й раніше, — ось тоді, коли вона стала навшпиньки між відчиненими дверцятами шафи й шукала флакончик. Струнке тіло було прямо перед його обличчям, і її білий халатик торкався його щік. Станція Етуаль. Тріумфальна арка. Хто знає, як би вона поводилася, якби я спробував її поцілувати? Звісно, не так відразу і без підготовки. Мабуть, вона б сильно не пручалася, тільки б потім щось у своєму стилі зауважила. А може, вона була б ніжною, хто знає. Але до чого всі оці міркування? У всякому разі, те, що її рука так міцно його стискала, — добрий знак. Якби ж тільки він міг покласти долоні на її стан... Може, тоді б увесь світ довкола змінився б, і він наче тримав би в руках посудину з соком життя, який йому пропонує природа. Так, для початку долоні легко, без пристрасті лягли на її груди. То був би перший дотик до берега життя. Він був би рішучим, а водночас безмежно зворушливим, бо ціле тисячоліття минуло, відколи це сталося з ним востаннє. Якщо то взагалі був він. Головне, тієї миті він не був би гарячковим і пожадливим. Це б усе зіпсувало. Звісно, багато залежало б і від неї; якби вона відсахнулася, то в жодному разі він не смів би рвучко й пожадливо кидатися на неї. Тоді б усе втратило свою цінність; такий його напад зродив би поміж них усі потоплені примари. Ні, початок мав би бути м’яким, а рука ніжна, мов рука повитухи при важких пологах.
Він вийшов і сів перед кав’ярнею.
Зіперся на спинку стільця і схрестив ноги. Це вперше він почувався так розкуто, вперше, відколи повернувся. Може, причиною цей краєвид, може, Єлисейські Поля дають таке блаженне відчуття? Бо навіть така дивовижна розкіш — недостатньо велика облямівка для чоловіка, який знову віднайшов своє місце між людьми. Може, це також і завдяки Тріумфальній арці й загонам, що крокують нею 14 липня, на річницю Кастилії? Завдяки урочистості, яка панує тут? Свобода, братерство і рівність усіх людей. Напевне. А ще віра в людей у Парижі. Та й сам Париж. А ще завдяки французькому абсенту з полину, який нагадує Крас. Людина почуває себе тут немов на узбережжі. Немов над нею великі тенти від сонця, і мол Сен Карло, і ось-ось причалить пароплав, і на берег вийдуть пляжники...
І майже відрухово, немов само собою зрозуміло, розгорнув аркуш паперу і написав їй листа.
«Сиджу перед кав’ярнею на Єлисейських Полях і саме відклав газету зі статтею про місто, «котре на вустах у всього світу», як би сказали Ви. Звістки про демонстрації та протести на трієстських вулицях мене хвилюють, я б радо долучався до них; але мушу визнати, що той галас з приводу проблеми, яка створилася навколо мого міста, по суті, мене втомлює. Край, в якому нас кілька десятиліть піддавали страхові та зневазі, став епіцентром європейської території землетрусу; я ж хочу тиші і спокою. Так, я почуваюся; ніби бездомний, і моя батьківщина всюди і ніде. І не знаю, навіщо я Вам про це розповідаю. Може, для того, щоб Ви мені розтлумачили, чи сміє людина, яка повернулася з країни смерті, задивлятися на вуста, що гризуть зелений стручок квасолі. І чи має право ця людина бунтувати, коли його молода компаньйонка забажала танцівних розваг?
Насправді я сам не вмію знайти відповіді, час від часу мені здається, що Ви тримаєте мене за руку, як на прогулянці. Ваша рука була такою міцною, а Ви, мабуть, не були свідомі цього, а це ще прекрасніше. Я хотів би, щоб Ви сиділи поруч зі мною, за цим столиком, і жартували. Зрештою, я не знаю, може, Вам було б ще краще на тій дорозі і знову з зеленим стрункому зубах. Принаймні Ви будете зі мною, коли я йтиму серед люду по авеню, прислухатимуся до голосів і задивлятимуся в людські обличчя; може, тоді віднайду якусь відповідь на всі численні плутані запитання».
Поїзд мчав у вечір, і пасажири були жвавими, дві жінки з плетивом базікали і подеколи кидали погляди на купе. Коли пролунає дзвоник до сну, я буду там, подумав він. І захотів, щоб нікого не зустрілося, коли йтиме до своєї кімнати. Так було б найкраще. Бути самому. Бо вирішив, що почне вибудовувати новий світ, і заради цього збирав усі крихти, які були для нього потрібні. Ті крихти мають бути живими і безхмарними, здавалося йому. І був переконаний, що має збирати їх зважено та ретельно, адже шукати їх потрібно буде зусібіч, але прискіпливо відбирати. Тому без вагань купив у торговця книжками на парапеті біля Сени «Кола Бруньйона» і був понад усе вдячний старенькому з тоненькими покрученими пальцями, який купив у нього ковдру. Він уже геть забув про те поле. Купив також брошурку з перекладом п’ятої книги Лукрецієвої поеми про природу, бо у вступі прочитав забуте речення, яке йому здалося пов’язаним із табором: «Епікур безсумнівно визнає, що боги існують, і живуть вони щасливо й безтурботно, і їм байдуже до людських криз і страждань». Так, від кожного взяти те, що підходить. Якщо в Другій світовій війні загинуло п’ятдесят мільйонів людей, то це сталося в людському світі, тому людина повинна знову зробити його розумним і по-справжньому людським. І тільки після цього можна запросити сюди богів, як ото саджають квіти в саду за хатою лише тоді, коли хата вже збудована.
В автобусі на зупинці було мало людей, із поїзда їх зійшло лише троє; так що їзда заспаною рівниною була, мов навмисне, тихою і зосередженою. Місяць, коли їхали мостом, блимкотів у ріці, а потім дорога трохи звивалася догори повз синюваті від місячного сяйва схили.
Вхідні ворота.
Десь заспівав дзвінок.
Це не наш, подумав він, наш надщерблений.
Алея була пустельна, лише дорогою ліворуч кілька пацієнтів підіймалися до корпусів, що сховалися серед дерев уночі. У вузькій будівлі, де жив медперсонал, світилося досить багато вікон. Хто знає, чи вона в кімнаті? І тієї миті йому здалося неймовірним, що він справді писав їй в одну з тих освітлених кімнат.
Тоді перед ним раптово озвався дзвоник, він аж здригнувся. Мабуть, панна Рібо смикнула за шнурок, і той голос дзвоника був схожий на якийсь знайомий голос, лише який? Якийсь далекий, але водночас рідний.
На порозі справді стояла літня Рібо, яка саме відпустила шнурок. Її висока і рівна постава повернулася на звук кроків, що наближалися.
— А, це ви, — сказала вона.
— Я думав про дзвоник. Ніяк не можу зрозуміти, що він мені нагадує.
— Він із тріщиною, — байдужкувато посміхнулася.
— Атож, саме через це має такий звук... Ага, тепер згадав, панно Рібо. Схожий на дзвоники трієстських пожежників! Коли десь пожежа, то починали дзвонити. Але дзвонили і тоді, коли в них навчання. Ми дітьми бувало спинялися перед ворітьми і встромляли голови між залізне пруття. Знаєте, для нас було дивовижею дивитися на чоловіків, які вдягали каски на голову і повзли високими драбинами на стовп посеред подвір’я! Потім, вправляючись, вони стрибали на чотирикутне полотно.
— О, сьогодні ввечері ви невиправні!
І у ввічливій збентеженості переминалася з ноги на ногу своїм високим і гнучким тілом. Потім поспішно відійшла в напівтемряву коридора. «На добраніч!» — повторювала на ходу зі співучою мелодійно-грайливою інтонацією, притаманною усім французам.
Коли засвітив лампу в кімнаті, її вузький простір видався приємно чужим і водночас невиразним у своїй білості; немов під час його відсутності спорожнів і перетворився на кімнату, приготовану для приїзду невідомого квартиранта. Він поклав чоботи на терасі і подумав, що більше не дратується цим. Потім став ходити кімнатою в пошуках чогось, що було б суголосне його новому настрою. Відчинив шафу та зазирнув у малу валізу. Лише дріб’язок. Жодної речі, яка могла б означати щось особисте і привітала його. Піжамна сорочка найменше. Взагалі-то треба віддати її до пральні, щоб виварити; колись можна буде нею скористатися. А тепер краще не думати ні про піжаму, ні про те місце, звідки вона взялася.
Обережно повісив штани на стілець; такі чотирикутні лікарняні спинки якнайкраще підходять для вирівнювання штанів. Ці його думки не супроводжувало відчуття вбогості, хоча мав лише оці штани і тому мусив зважати на це. Було втаємничене почуття щастя, яке, схоже, має людина, що знайшла в лісі приречену тварину і вдома поволі, майже дивом, виліковує її. І справа була не лише в тому шматку темно-синьої тканини, яка не мала втрачати форму; йому здалося, що у тканину вкладена турбота всіх людських рук, які зробили з неї те, чим вона була, і це зробили чоловічі й жіночі руки для нього, адже вірили, що він повернеться.
Це схоже було на дотик тіла до полотна простирадла.
Уже чотири місяці поспіль він гасив світло і лягав до спочинку, і щовечора його знову охоплювала насолода від білизни і чистоти тканини. А сьогодні ввечері все було ще виразнішим, бо відчув неочікувану свободу, яка розросталася невідь-куди, в яку міг поринати і блаженствувати скільки завгодно. Тож за мить простирадло теж розпростерлося в далечінь і перетворилося на білу рівнину, якою колись гуркотіли поїзди з людською мішаниною, що дрижала від холоднечі; але тепер він чітко усвідомлював, що не має права змішувати життя зі смертю. Може, до цього спричинилося те поле чи сам Париж, а може, книги на березі Сени чи юрби молодих людей у кафе і книгарнях Латинського кварталу; може, індокитайці чи туніські дівчата, або китайські меню на дверях азійського ресторану. Бо там він усвідомив, що мусить знайти своє місце серед усіх цих людей, які живуть для майбутнього.
З тераси віяло легкою прохолодою і долинало веселе цвірінькання. Десь озвалася сова, досить далеко від корпусу, бо її пугукання було дуже невиразним і ледве чутним, але приносило дихання рослин і видіння лісу. Ні, не пригадувалося, щоб перед війною він так виразно відчував близькість лісу і бажання його присутності. Як він поєднає цю потребу природи з повсякденним життям? Але це було ще далеко і тому нереально.
Сказав, що дзвоник нагадав йому про пожежників. Так, може, було б найкраще почати зовсім з дитинства, з тієї голівки малого хлопчака, яка крізь залізне пруття огорожі розглядає чоловіків із касками на канатній драбині. Почати звідти і зважено все переглянути. Або ні: почати від сьогодні і взяти від колишнього лише те, що може згодитися для побудови нового. І почувалося так, немов ось-ось із ночі війне оптимізмом і творчою снагою.