Він розхвилювався, коли почув, що медсестра ходить коридором від кімнати до кімнати, і дзеленькають термометри в склянці; і сердився на себе через те напруження, і водночас дивувався, що не може заборонити вухові знову і знову вловлювати звуки кроків, що лунали від дверей до дверей.
Увійшла панна Лукон, і в першу мить був задоволений, що зустріч з Арлеттою відтягнено. А наступної миті переборов себе, щоб не виказати свого невдоволення. Коли ж пан Леду приніс пошту, то отримав синього листа.
«Середа, вечір».
Ось так, без звертання. І написано олівцем:
Ніч холодна, мов дитячий подих. Розбурхані уривки музики долинають до мене. О, яка це велика спокуса, піти і змішатися з розпашілим і пристрасним людством під просторим небом! Я радо віддаюся діям, які моя істинна природа відхиляє. Але ж хіба не правда, що кожна жінка чи дівчина збурюється в танці, мов трава в полі під вітром? Так приємно віддатися вітру, не впізнавати саму себе, спробувати багатолике життя. (Це важко здійснити, але я просто імпульсивна; і з досвіду людина не може винести жодної науки!)
Він пішов на терасу і сів на плетений стілець. Треба все це виважити, поволі і спокійно, зважити кожне слово окремо, кожне речення і кожну літеру, подумав він. Лікарка з головним лікарем у місті і швидко назад не повернуться. Бережно смакувати кожне слово, вичерпати його до дна, бо до чогось такого неможливо приготуватися заздалегідь. І все написано олівцем, лежачи, але чітко і зрозуміло. Коли списала всі чотири сторінки паперу для листів, розірвала новий аркуш навпіл і списала ще й його. Немов лікар, що відриває сторінку із записника і швидко пише на ній рецепт.
Трохи дитячий почерк; але водночас плавний і оригінальний з оцими друкованими с і в, зі словами, складеними з роз’єднаних літер, з реченнями, тісно пов’язаними між собою в ритмічний ланцюжок. І все це насправді, а водночас поза реальністю. «Лежу в медовому світлі, і метелики б’ються об шибки волохатими тільцями. ...Кожна жінка чи дівчина збурюється в танці, мов трава в полі під вітром. ...Стояли навколо нас, мов ласі ведмеді....Ох, ще надто мало відполіроване плем’я, ті модерні витязі!» — мозаїка образів, які витрушує мимохіть, майже підсвідомо, але завжди з розумною ясністю і з грайливим гумором. А потім зовсім відверто: «Так, я була суворо покарана за те, що зрадила наше щире товариство того вечора».
Заплющив очі. Зрада. Вжито єдино правильне слово, те, яке він сам уживав; і лише заради отого слова він би благословляв її та носив на руках! І якщо ця хвиля зворушення в його грудях — щастя, то цієї миті він щасливий. Це треба визнати. Визнати і залишитися скромним, не пишатися, щоб смерть не помстилася із засідки. Це те, чого, сам не знаючи, очікував від неї. І це головне. Те, що його не розчарувало. Навпаки. Писала одверто: «Мені здавалося, що я все втрачу, якщо піду; хоча точно не розуміла, що саме». Це означало, що відчувала те саме, що й він, коли потім у лісі відмовився від неї. І якщо вона це відчула, то вона — таки справжня, він не помилився. Усе це не мало б майже ніякого значення, якби це сказала інша жінка, не вона, котра тихо-тихо лежатиме в темряві, коли погасить світло. Тихо-тихо. Це немов її рука, що інтуїтивно веде його на прогулянці. І це правильно, бо любов — це пошуки невизначеного, пристрасть і гра. Пристрасть, розподілена на всі камінці мозаїки, а водночас цілісна. І метелики з волохатими тільцями, і ніч, холодна, як дитяче дихання, і опис гурту офіцерів. Все це — вона. І її руки на газеті після масажу. Це передусім. І зелений стручок квасолі, і краплі в очі, і дунайський вальс, що долинає з якоїсь чарунки вулика, яким є їхня будівля, вони ж — бджоли у вулику. «Зуміла б його Вам промугикати». Ні, здається, хотіла б його Вам промугикати. Відкрив листа і пошукав той рядок. «Хотіла б його Вам промугикати», — так написано; неправильно прочитав раніше. І це теж шматочок мозаїки, бо без цієї можливості вжитися в кожну річ, кохання — це вітрильник без вітрила. І все це вона має: це майже неймовірно...
Тоді відчинилися двері, і на порозі стала лікарка.
— А, ви тут.
Її голос був різким, як завжди; немов подумки з кимось постійно сварилася. Її супроводжувала панна Рібо.
— Як довго вже пан Субан тут?
— З травня, чи не так, пане Субан?
— Так. Десь із перших днів травня.
Випровадить мене з корпусу, подумав він, тому й прийшла у супроводі панни Рібо.
— Нових, важкохворих будемо приймати.
Вона була роздратована й махала стетоскопом у повітрі.
— Розумію, докторе.
— Звідки зрозуміти, я ще сама годину тому не відала, що вони приїдуть!
— Мені відразу виселятися? — І сів так, що кушетка заскрипіла.
— Тепер, чи ні? — Запитала лікарку панна Рібо. — Було б краще зараз?
— О, це буде швидко, — сказав він. — У мене тільки маленька валіза і чоботи!
— Так. З травня ви тут, — повторила наче сама до себе лікарка. — Чоботи? Які чоботи? — запитала потім.
— Солдатські, докторе.
Панна Рібо вже відчинила двері, а лікарка запитала:
— Німецькі?
— Німецькі, докторе. Показати вам?
— Ні, цього не треба. — І вийшла з кімнати.
«Ото ще придумав», — додала в коридорі.
Взагалі-то цей корпус був у дуже гарному місці. З нього відкривався широкий краєвид на долину. Довгий триповерховий корпус скидався на білий корабель серед дерев, дійти до нього можна було дорогою, яка здіймалася вгору ліворуч коло входу і «фортеці». Густі каштани закривали дорогу. Щільна огорожа і колючий дріт були за межею. Але, незважаючи на огорожу, таємні стрімкі стежки вели через ліс. Там, унизу, схована серед дерев, в’юнилася дорога, на повороті якої стояв пам’ятник полеглим воїнам. З верхньої тераси її теж не було видно, — ні дороги, ні трьох будинків. Лише кукурікання півнів виказувало близькість селянських господарств. Він із задоволенням подумав про два рядки на синьому чотирикутному аркуші: «Після вечері біля пам’ятника полеглим». Усього два рядки. Але важливі, немов земля і сонце заразом. Протилежність пригніченості. Намагався не думати про вечір, тому відкрив «Кола Бруньйона». Але тепер Ромен Роллан його дратував своєю гармонією. Ритмічний дзенькіт. Вельми грайливо, як для цієї хвилини; той стиль не може полонити людину, надто неспокійну для того, аби поринути в таку мелодію слів у реченні.
Кушетки стояли вздовж стіни, перед ними — сонячна смуга, що падала з-під широких, полум’яно-червонястих тентів, натягнених на залізні опори над загорожею.
Хтось глухо похропував у кінці тераси, сусід уже вдруге зіскочив зі свого місця й поштурхав його.
Вона йшла головною дорогою. Розстебнутий комірець і гладеньке, хвилясте волосся знизу, її постава була свіжою і зосередженою.
Її спортивні черевики хутко перетирали дрібний пісок дороги.
— Отже, знову все в порядку? — сказав.
— Ой, справді було кепсько. Того вечора я застудилася. Протяг дув уздовж і впоперек, аж усі фіранки тріпотіли, мов білі прапори.
— Бо гралися ними пальці невидимого вітру?
Вона подивилася на нього, і в її погляді відчувалося веселе лукавство.
Помалу вечоріло; ряд будиночків уздовж дороги край широкого поля виблискував у червонястому сонячному світлі; всі вони стояли з лівого боку дороги, так що видно було фасади. Немов розігріті і водночас спокійні обличчя в насиченому сяйві заходу.
— Найбільше мене здивувала щирість, — сказав він.
Куточки її вуст усміхалися.
— Зараз би пішла по стручок квасолі, якби ви не написали оте про нього, — але все одно підійшла до тички коло дороги і відщипнула зелений стручок.
— Не можна вимагати від жінки завжди бути щирою, — сказав він, коли знову повернулася на дорогу.
— Окрім того, надмірна щирість схожа на прилипливість. А жінка ніколи не має права бути липучою, — сказала вона.