— Не хоче літака! — знову повторив фотограф.
— Не марнуймо часу, — бурмотіла вона сама до себе. — Вам, мадам?
— Та відсуньте ж його геть! — закричала тепер товстунка із-за натовпу матерів з дітьми, і чоловік у чорному фартусі знизав плечима і збентежено попрямував до літака.
— Не марнуймо часу, месьє, — сказала вона, немов задумливо та поблажливо відповідала на свою думку.
Чоловік відсунув літак, який позаду мав прилаштоване сидіння, щоб на фото здавалося, ніби дитина летить у літаку. «А її час дорогоцінний, — подумав він про розпорядницю, неначе знову вбраний у смугасту курточку, — адже зараз час знову запустився й почав бігти. Може, він тут завжди біг і за їхньої відсутності?»
— Ну от, ми це зробили, — приязно сказала жінка, коли за якийсь час повернулася з малим. — Правда ж?
Десь пихтіло танго, найімовірніше, коло каруселі, і здавалося, що ця музика комусь допомагає підняти дуже важку глибу. Скільки століть він не чув того ритму? А тепер здавалося, наче всі дні грало отак і поєднувало і давню прогулянку з Мією і Ядранкою трієстською набережною, і купи кісток, і бомбардувальники, і паяців, і літака з картону, на який сідають діти; і повішених у тунелі Дори, і карусель з човниками, схожими на пелюстки велетенської ромашки. Переможна музика великого бурлеску, в якому ті, хто плачуть, оплачують квитки для тих, хто розважається.
— Диви, мам, диви! — тягнув її за руку малий.
— Можливо, було б краще, якби я сів у літак, — сказав він.
— Будь чемний, — застерегла вона малого, немов не чула його.
— Уявляєте? Увірвався, без волосся і в тій тюремній курточці!
— Не будьте таким, — тихо мовила вона.
— Під фото тоді можна було б написати: «Засуджений у польоті».
— Це недобре, що ви такий згірчений, — сказала глибоким голосом, немов тамуючи неочікувану жалість.
— Диви, мамо! — Хлопчик миттєво потягнув її за руку. — Он там!
— Тепер почнеться нове життя, — сказала вона, не дивлячись на нього.
Вони зупинилися перед павільйоном, мов мама і тато, яким синок заважає у серйозній розмові. І шкода йому було, що він такий прикрий, а вона з ним така добра і через свою щиру прихильність запросила його до отого фотографа.
— Диви, — знову сказав малий.
У дерев’яному сараї на довгій полиці були поскладані голови з гіпсу. Широкі та вузькі голови. Рядочком гарненько: Муссоліні, Герінг, Гітлер, Чіано і так далі. Гітлерова мала навіть вуса — паперові, звісно. Дуже проста гра: дівчина тобі видає п’ять ганчір’яних м’ячів, ти маєш поцілити в голову, збити її з полиці. Голова падає, немов ти їй зламав карк. І Муссоліні більше немає. І Гітлера теж.
— Чого тільки не вигадують, — сказала жінка втішеним голосом, немов задоволена тим, що він цією штукою трохи розвеселиться. Хоча розвага примітивна, людина все ж удячна тому, хто з усього цього вилущив крихту гумору. І її синок усміхнувся, а його вуста прибрали форму метелика.
А потім дівчина зайшла за полицю і знову підняла голови. Одну за одною, всі по черзі, дебелі, неотесані, і Гітлера з вусиками з коричневого картону.
— А як вони опинилися знову на своєму місці, мам?
Вона мовчала, а він подумав, яка вона делікатна жінка, і сильна, і простодушна, а йому, мабуть, ще довго не судилося бути таким сильним і простодушним.
Малий знову згадав:
— Чому він не хотів фотографуватися з літаком, га, мамо?
Лікарняне авто зупинилося перед приміщенням, оточеним лісопарком, і коли він вийшов з машини, то побачив, як сторож зачиняє крило великої брами із залізних прутів. Сірий будинок, перед входом низькі, але широкі сходи; такі будинки за минулих століть називали замками. Тут напевно адміністративне приміщення, подумав він, коли прийшов службовець у сірому одязі й повів його асфальтованою алеєю серед дерев, поміж дрібною травою і квітами.
У кімнаті, до якої його привели, було шість ліжок. Окрім його ліжка, решта стояли порожні, застелені білими покривалами.
Так розпочалося лежання, яке перед полуднем перервала лише медсестра, поставивши суп на білий столик коло ліжка, а після обіду сестра, яка прийшла з термометром. А ще стара й незграбно-люб’язна лікарка. Вона розуміла, що йому не до розмов; і коли пішла, він був удячний, що зробила все так швидко. Ні, він не був сонний. Але хотів заплющити очі і ні про що не думати. Не бачити нікого і не відповідати нікому. Три ліжка стояли під протилежною стіною, три були з цього боку, і він ліг на середньому, щоб бути не надто близько до вікна, але й не надто далеко. Не пригадував, щоб він колись отак лежав сам, і те, що не було прикладу для порівняння, будило в ньому легке відчуття покинутості. Ні до кого й ні до чого не був причетний. Незважаючи на свою постійну присутність, табірний світ був далекою, нескінченною, туманом оповитою рівниною, а колишній світ людей так само далекий і замкнений. Це усвідомлення цілковитої самотності час від часу охоплювала виразна певність непоправної руйнації й остаточної втрати всього; але навіть той подих космічної смерті в знеможеному тілі втрачав чи не весь свій жах. Здавалося, немов дух всесвітнього ніщо нарощує його втому і водночас сповиває її в безголосий, вічний спокій.
Непокоїла лише думка, що після огляду його переселять з тієї кімнати; але станеться це не сьогодні, і, ймовірно, й не завтра. Якщо матиме в своєму розпорядженні всю ніч і ще завтрашній день, здавалося йому, зможе зосередитися і впорядкувати свої думки й віднайти для них провідну нитку. Але водночас він розумів, що тепер не має права бажати ще однієї ночі чи одного дня, бо це лише частина його підсвідомого самозахисту в загубленому світі, ледь не з того моменту, коли вервечка товарних вагонів відбула з трієстської товарної станції, і він, скоцюрблений на підлозі, намагався ще дужче підібгати ноги, щоб їх якось укрити пальтом. Як давно все це було! І ще зараз пам’ятає, як сподівався на те, що сукно товстого чорного пальта слухняно розтягнеться. Хоча потім утямив, що тіло його щільніше не стиснеться, більше не скоцюрбиться; і врешті його ноги перетворилися на задубілі кінцівки, від яких ця задерев’янілість потроху розповзалася вгору. І відчував: буде краще, якщо його думка зосереджуватиметься лише на щиколотках і ступнях, ніж на всьому тілі, що всією своєю видовженістю лежало на підлозі товарного вагона. Коли ж подумав про вагон, — засніжені простори, якими подорожували, неначе стали заповзати в нього. Холод всотувався не лише крізь шпарки — а ними були всіяні напівзалізні, напівдерев’яні стіни вагона. Льодяними були й колеса, що стукотіли рейками. Пронизливо випромінювали холод і сталеві колії. І мерзлота кованого заліза розносила свою згубу повітрям. І тіла, що сиділи навпочіпках і лежали у цих важких скринях, були неначе предмети, які ось-ось уже не подаватимуть ознак життя. Тому він знову затягнув свою думку в себе, обмежив її своїм тілом, а потім ще глибше сховав усередину, якомога далі від кінцівок, бо їх могло б торкнутися дихання баварського снігу. Надворі була ніч, і давно вже лишилася позаду станція, на якій чахкання локомотивів піддалося рівномірним сигналам електричного дзвоника, що нескінченно довго вістував нове прибуття. Поодинокі голоси, які раніше цікавилися назвою зупинки, стихли. Темрява ввібрала придушені прокляття. Дрібні жарівки, які тут і там блимкотіли у вагоні, мов прив’язані за ниточки світлячки, осліпли. Хоча вони погасли, йому здавалося, що все ще бачить їх. Якийсь час вони були неначе видимі свідки тепла, яке відчував у собі, а потім за ними з’явився образ Мії. Бо це були її цигарки, котрі в цій крижаній скрині будили в ньому спогади про тепло. І хоча запаси їх потроху зменшувалися, у ньому, мов хмара теплої пари, назбирувалося вдоволення від того, що Мія з далечі простягає свою долоню над їхньою крижаною темрявою. Тоді відчув теплу хвилю, яка від дотику її долоні охопила його груди. Це були пестощі, частка любовного дійства, а водночас материнська турбота про чоловічу істоту в небезпеці. Він віддався її ніжності, неначе її долоні, як чарівний ніжний щит, могли уберегти від холодної ночі; водночас її близькість, хоча на нього накочувалася втрачена атмосфера, пов’язувала його з джерелом життя, яке ховалося десь у надрах рідної землі. Але від думок про Мію він потроху відмовлявся, бо йому здавалося, що її образ, такий беззахисний, закрижаніє на тому морозі. Краще нехай вона проникне глибоко в нього, буде в ньому нечутно присутня, мов друге серце коло його серця, ще менш чутне, ніж його, а тому й менш уразливе, ніж його. І зародилися в ньому сумніви про її долю, про наміри гестапо, і безвихідність її становища злилася з безцільністю його шляху. Над їхнім коханням загускла чорнота затемнення, а потім над тілами і душами, мов нищівний протяг, повіяла загибель. І ще з рішучішим вольовим зусиллям він викреслив Мію зі свідомих думок, щоб уберегти її від каліцтва, яке зі сталевих колод його ніг підіймалося дедалі вище тілом. Отож подумки він знову перенісся на якусь хвилю до Мії, в тепле піднебесся Гардського озера; але це не могло позмагатися з холоднечею німецького краю. Тим паче що над розбурханою водою озера вималювалися обриси засніжених вершин. Тоді він попрямував італійським «чоботом» ще нижче, і з сіцілійського берега перескочив на лівійський пісок. Побачив Гар’янське плато, жовтий порох, кам’яну стоянку, під якою в долині спочивала туніська пустеля. І бачив, як поволі розкриває зшерхлі вуста, щоб не тріснула рожева шкіра. Бо спека та вітер перетворили їхні вуста на пошерхлі рани; і коли їх змочували теплою водою, то ще більше палив подих. Літр води на день. Для них, звісно, добре, що Франція швидко здалася, отож їх хутко відправили звідти. І натягнули потім намети під пальмами недалеко від берега. Пісок, золотий і вибілений, горів, мов розпечений, а коли післяполуденний вогонь надто припікав намети і шалено дмухав з піщаного узбережжя, тіла поспішали пірнути в середземноморську водяну гладінь, щоб та порятувала їх від зубів пустелі. Там, у тому залізничному вагоні, йому здалося, що за якусь мить він зариє ступні в пісок, і він шовково вислизатиме з-під зашкарублих пальців його змерзлих ніг. І за мить він побачив кукурудзяне борошно, яке його мати, коли був дитиною, гріла в пательні і висипала в мішечок, щоб прикласти до змерзлого болючого місця. Але ці марева швидко зникли, і він збагнув, що його кінцівки стирчать з-під пальта, немов голі та босі. І намагався знову подумки перенестися у намет в пустелі, намагався розібрати зміст листа Вероніки, спробував переглянути листівки, які троє його товаришів прикріпили до полотна намета над своїми узголів’ями. Але два затверділі цурпалки внизу його скуленого тіла ще більше обважніли, аж здавалося, що вони тягнуть його вниз, немов провалюються крізь дерев’яну підлогу вагона, вислизають до металевих коліс, до сталевої колії. І знову спробував скоцюрбитися, а водночас подумав, що міг би взяти з валізки вовняну білизну і закутати ноги. Але таке рішення здалося йому святотатством, бо ніжні руки так дбайливо склали обрану білизну. Радше він спробує перетерпіти ще гірші напади холоду, ніж богохульно торкнеться освячених речей. Врешті, ця подорож повинна ж колись закінчитися, бо вже незабаром другий ранок, відколи вони вирушили з Трієстської станції. І справді, в ранковій імлі конвой зупинився на пероні, відгалуженні усамітненого краю. Потім вони йшли снігом, і голоси хижих птахів почулися знову, цього разу дратівливіші, аніж ті, на трієстських вулицях. Вони ж, усупереч цьому, відчували втіху від того, що перестали бути паралітиками і знову йшли. Так, вони рухалися, мов каліки з дерев’яними протезами від коліна і нижче, але рухи тіла були нагадуванням про життя; валізки і клунки надавали колоні легкого відтінку паломницької процесії, яка сподівалася знайти прихисток. Лише тут чи там хтось у шеренгах ступав без клунка, з руками в кишенях, і ті самотні нещасливці, схоплені десь далеко від рідні, були справдешньою подобою їх усіх, загублених на неродючій цілині, над якою витали гострі, крижані крики зляканих яструбів.
Він намагався відігнати всі ці марева; але водночас відчував, що він увесь складається з цього, що саме в них він відпочине, в них загубиться.
Потім дні майже не відрізнялися один від одного, бо лежання стало напівсвідомим, напівзапаморочливим триванням.
Офіцери щодня приносили звістки про Трієст, а ейфорія, яка його охопила, відколи від перукаря в Ліллі він дізнався про звільнення міста, потроху згасла. Був це немов кінець якоїсь утопії, особливо з того моменту, коли усвідомив, що доля Трієста залежить від відносин між західним і східним світом. Заголовки статей і карти, якими супроводжувалися репортажі, наголошували, що йдеться про одну з найболючіших точок, яка унеможливлювала встановлення справжнього миру. Бо сталося так, що, незважаючи на крематорійну дійсність, володарі світу так і не доросли до нової, глибшої мудрості і, попри тонни європейського попелу, вибрали шляхи традиційного силового протистояння за сфери впливу. Так спір щодо його міста був для нього найочевиднішим доказом марності всіх його мрій про відродження людського роду. Усвідомлення трагічного кінця Мії тепер зливалося з образом рідного міста лише в одну реальність непоправної втрати. Все було так далеко, ніби залишився лише бляклий відблиск картини краю та людей, до яких йому не дістатися, бо за ними загубився будь-який слід.
Мія...
Вона була в ньому, мов світ, з якого він тільки-но повернувся, світ справжній, хоча й утоплений десь на дні, і з’являвся він чомусь тоді, коли він його не кликав. Дійсність, що потонула, щоб випірнути, коли найменше цього сподівався. Так, як і Мія. Була в ньому, наче відсутність, наче порожнеча, наче прірва, яку даремно намагався перекрити; але водночас була в ньому і таємним джерелом підсвідомої стійкості, інстинктивного очікування. І щоразу, коли його обпікав спогад про її пророкування, що доля буде прихильною до нього, а її не стане, до усвідомлення її кончини завжди додавалося розуміння, що загибелі, мов тій сірчаній кислоті, вдалося роз’їсти його єство, і його нутро тепер — гола свинцева площина, на якій уже не лишилося жодного гумусу.
Іноді, коли здавалося, що людський світ потроху наближається до нього, він відчував, що лише Мія з ним. Особливо в середині червня, коли вдень уже лежав не під ковдрами, а на засланій постелі, до пояса вкритий білим покривалом. Або тоді, коли вкладався на лежаку на терасі, на яку відчинялися двері амбулаторії. Того разу вона до нього тихенько приєдналася і всміхалася, бо стара лікарка, коли була сама, завжди щось уголос бурмотіла і при ходьбі жваво цокала підборами по підлозі, а під час перегляду рентгенівських знімків раптом запитувала своїм дражливим голосом: «Avez-vous des alumettes, monsieur Suban?» Вона могла до нього звернутися, коли він лежав у ліжку в кімнаті, але звідти не було видно скляних колбочок і трубочок для пневмотораксу, ані коробки з освітленого молочного скла, на яку клала рентгенознімки, — як це було, коли лежав на плетеному лежаку на терасі. Краще розлягтися на кушетці, бо туди сягали гілки могутнього каштана майже до залізних поручнів, а ще тому, що тераса була вузькою, лише на півтори кушетки, і над нею нависала верхня тераса, і тому скидалася на тісну кімнату серед зелені. Якби ж не оті двері, переважно відчинені або ж причинені, так що було чути її тріскотливий голос, який щось розтлумачував хворому. Та дратувала вона й тоді, коли мала святковий настрій. Здавалося, ніби вона хотіла втовкмачити хворим воякам, що тепер вона — їхній командир, і водночас ніби тільки й чекала заперечень, щоб нервуватися, але за мить вивідувала все про хворих. Була нервовою і часто задиханою. У молодості ж, мабуть, була дуже вродливою. Її тіло в білому халаті виглядало поставним і міцним, і якщо людина дивилася лише зі спини і не бачила зморщеного обличчя, то дала б їй за поставою та її ногами десь років тридцять п’ять, а не шістдесят. Щоправда, її сиве волосся (а було воно густим і майже жорстким) справляло враження швидше буяння, ніж старості.
Міїними очима він спостерігав за старою, яка не хотіла бути мадам. Стверджувала, що вона лікар, і, як лікар, вона ні чоловік, ні жінка, себто без статі. І саме цей її спротив, щоб їй не казали мадам, свідчив, що вона радше б зарахувала себе до чоловічої статі, і, крім того, що не хотіла бути пані, також не хотіла бути лікаркою, а лише доктором. Своєю рівною поставою і волоссям була схожа на Леїфа, хоча Леїф був вищий і мав сивіше волосся. Коли в смугастому одязі він ішов таборовими сходами в Натцвайлері, то, не зважаючи на стетоскоп, який виблискував у нього на грудях, більше був схожий на норвезького капітана, ніж на лікаря. Завжди статечний і поважний, хоча й належав до депортованих, котрі на спині мали червоною фарбою написані дві великі літери N. N., Nacht und Nebel. Ніч і туман. Що означало: їхнє вмирання буде, мов шлях крізь ніч і туман, який закінчиться в диму комина крематорію.
Лежав у м’якому теплі і казав собі, що всі ті образи потроху перетворяться на символ; відчував, що те минуле має відмерти, але водночас запитував себе: який сенс у майбутньому за такого минулого? Взагалі-то, може, було б єдино правильним, якби дітям робили щеплення від жорстокості, як ото роблять щеплення від віспи і дифтерії. Це треба було б робити швидко, відразу при народженні, ін’єкцією прямо в серце, як це робив тоді Леїф.
Ні, лікарка не мала нічого від Леїфового холодного спокою. Часто грюкала дверима амбулаторії, а потім чувся її різкий голос, а її каблуки твердо і різко стукотіли коридором. Тоді всі її рентгенознімки були складені в картотеці, бо не могла ж вона завжди буркотіти лише над ними; тому запалювала в коридорі цигарку, зупинялася коло дверей якоїсь палати і обурювалася хворим, який пізно лягав спати. Вдавала, ніби зовсім не чула його виправдовувань, і апелювала до знімка його легень у папці; а заодно, звісно, з радістю вислуховувала якусь тепленьку новину, що розбурхувала її цікавість, замість того, щоб її вгамувати. І панну Рібо, старшу сестру, зустріла, коли йшла коридором, і пояснила їй, немов ішлося про службову справу: «А ви чули, панно Рібо, що пан Бішар заручився? Подумати тільки!»
Вона почувалася з ними в своєму середовищі, адже в її корпусі лікувалися колишні військовополонені, і лише офіцери. А з колишніх депортованих лише ті, хто мали інтелектуальні професії. Вона цього не приховувала. А навіть наголошувала, коли був слушний момент. Так, як наголошувала і своє несприйняття «червоних»; про них говорила з такою відразою, як і про туберкульоз, який можна фотографувати на великі шматки целулоїду, але ніхто не може його побороти.
Незважаючи на це, з Налецьким вона дуже добре знаходила спільну мову, хоча він не приховував, що був комуністом; вони були навіть великими приятелями. Поручик Налецький був поляком, який приєднався до французького руху Опору, а чужинцю легше вибачити, ніж своєму. А Налецький був, крім усього іншого, адвокатом і розумним, начитаним, дотепним співрозмовником, так що вона визнавала, що не може змагатися з ним. Крім того, у нього були вишукані манери. Більше того, панна Шатен, її секретарка, попри свою побожність та повні тридцять п’ять років, дуже рада була бачити поручика Налецького. Ця прихильність лікарки до нього була наслідком якихось сімейних зв’язків. Панна Шатен потай сподівалася, що перевиховає поручика; але не у відкритому бою, ні; а терпеливою відданістю; і це було для лікарки джерелом здогадів і порад, застережень і старечих ревнощів. Бо не було певності, що панна Шатен перевиховає поручика Налецького, але кожне хоч трішечки пильне око з легкістю помічало, що у панни Шатен, коли вона покидала кімнату поручика, бувало розпашіле обличчя і трохи скуйовджене волосся.
Коли ж він урешті перестав лежати нерухомо, мов той потопельник, якого вода винесла на гальковий берег, то й сам відвідав поручика. Властиво, зробив візит у відповідь, бо Налецький прийшов до нього перший, коли він ще майже не виходив з кімнати. Щось контрабандистське було в рухах доволі виснаженого, середнього зросту поручика. Високе чоло і виразні жовна; засапане дихання. Як це властиво багатьом полякам, і в нього можна було помітити якийсь внутрішній неспокій, навіть сильний неспокій, хоча йому вдавалося все це гарно приховувати за своєю симпатично-войовничою дотепністю. Хоча причиною його неспокою була не так національна вдача, як роки бурлацького життя; професії, за які брався, коли перед війною втік з Польщі, щоб вижити і закінчити юридичний факультет. Потім партизанство і сухоти, а крім того, його дружина не повернулася з німецького табору, і якщо не повернулася досі, то, мабуть, вже й не повернеться. І розмовляв він уривчасто, приємно-різким і вже за мить надто хриплим голосом, що його жваво і невгамовно модулювали його легені. Сидів на ліжку, з подушкою під спиною, накритий до пояса покривалом. Під стіною біля ліжка стояла дерев’яна етажерка з полицями, заставленими книгами, бо тут він був ще з часів німецької окупації; його таємно привезли і переправили в санаторій. І це був крайній час для нього, бо ліва легеня була тяжко уражена, накачане повітря давило на серце; й існувала небезпека, що з правою легенею скоро станеться те ж саме, що й з лівою.
— Знаю, чому ви прийшли, — сказав він і відклав газету.
— Вибачте, я не можу зорієнтуватися.
Налецький знову взяв у руки газету і неспокійно шелестів нею, немов відчував потребу чиєїсь присутності, посередника між ними.