— Ви читали промову Черчілля? — запитав він і продовжував: — Люди дуже помиляються, якщо думають, що заувага про «червону небезпеку» — лише політичне арлекінство, як утішається New Chronicle. Не варто забувати, що Англія, а потім Америка воювали проти Німеччини, бо були змушені. Тепер, коли німецька індустрія на якийсь час приборкана, природно, соціалізм знову став їхнім найбільшим ворогом. Ясно, мов білий день.
— Розумію, — мовив він. — Але як можна: не зважаючи на те, що пережив світ, так кепсько починати все спочатку?
— Як бачите, можна, — відказав Налецький з напівгіркою-напівглузливою посмішкою. — З іншого боку, Заходу майже немає що закинути, бо від Владивостока до Трієста одна влада.
— Власне, Трієст зараз у руках Заходу.
— Уже, але кордон пролягає, так би мовити, відразу за передмістям.
Він поглянув на Радка Субана, і його іронічна усмішка щезла.
— Ви сильно розчаровані? — запитав серйозно.
— Сказати вам по правді, не так через Трієст, як через прибережні села, які повністю словенські, я справді сам не свій.
— У Трієсті, як пишуть, більшість розмовляє італійською.
— А якби б приморські села відійшли туди, куди вони й належать, Рим мав би зв’язок із Трієстом лише морем!
— Трієст все ж таки порт Середньої Європи, — сказав Налецький і відклав газету на покривало. — Якби Югославія не була на радянському боці, проблема б, швидше за все, розв’язувалася інакше.
— Думаєте?
— Дуже ймовірно. Тоді б Захід не боявся радянської присутності на переході з Адріатичного моря на північ!
Коли повертався, думав, як у Налецького в очах сяє задоволення від своєї невмолимої логіки. Але мусив визнати, що йому до вподоби те, що польський розум не зрікався дійсності, яку, здавалося, бачив, хоча ідеологічно був на радянському боці. Звісно, і Налецький не міг знати, як було б із Трієстом, коли б ситуація розвивалася по-іншому; а щодо нього, то він би найрадше бачив Трієст вільним містом, хай би тільки всі словенські села відійшли під словенську владу. Що їх знову віддадуть чужоземцям, — цього він собі не міг уявити. Тоді б світ познущався з покійників, з їхнього праху.
І тому він знову вперто віддавав перевагу прогулянкам лісом, особливо під ніч, після вечері, коли ліс неквапом ставав дедалі більше знеособленим. І усвідомлював: це було схоже на втечу, але що ж, якщо цього й далі вимагало його минуле. Бо в лісі, де не було людських слів, ще залишалася у вітті реальність безмежного загину, і поверненець зберігав свої видива непорушними. Хоча між деревами стояли білі будівлі, вони були віддалені одна від одної, і залишалося ще стільки вільного лісу, що він легко ховав у нього свої думки, як дикий звір схороняє здобич у свій сховок. Думки були такими ж, як і вдень. Але за днини людина мусить стулити повіки, щоб порятувати очі від повені білої спеки і разючого проміння; а під ніч думки зливаються з холодним мороком і вологою трав. Бо якщо людина — дитина природи, думав він собі, то лише до неї може утекти той, хто шукає зцілення; і краще не шукати навмисне, а просто довірливо віддатися її материнським обіймам. Поверненцю тим більше. Просто опинитися в просторій лісовій ночі, щоб неосяжна тиша прийняла у себе безмежну смерть, яку він носить у собі; прийняла і надала сенсу, щоб вона вповні вийшла з нього, і він міг поволі споглядати її поза собою, а водночас вона б іще, хоч і не так виразно, лишалася і в ньому. Жив, як створіння, що комфортно почувається з людьми лише при сонячному світлі, а звечора обережно і непомітно втікало у сховок гущавини. При цьому забороняв своїй свідомості зосереджуватися на тому, що підіймалося з каламутного людського дна. Хотів залишатися без думок, так само, як намагався бути без думок увесь час там.
У липні якось несподівано уявилося, наче вночі пережив кризу, і на ранок раптом відчув дух теплого хліба. Немов водночас збудилися клітини всього тіла і почали вбирати вологу, мов суха губка; і цей стан, як йому здалося, зауважили й інші, адже був помітним і мало не впадав у вічі. Потроху призвичаївся брати в їдальні добавку гарніру з таці. Помітив, що інші жваво спостерігали за його новою звичкою. Хоча їв навмисно повільно, щоб люди з-за столів порозходилися, і він залишився сам; тоді міг не соромлячись хапати з двох підносів усі рештки. Не так гарнір, як мармелад, якого майже ніхто не любив і який залишався. І коли був сам, його тіло раптово ніби відчувало, що цей мармелад — його порятунок. Можливо, цукор, який містився в ньому, чи вітаміни, чи подразливо-кислуватий смак. Або все разом. Їв його спочатку з хлібом, а потім просто ложкою, немов сьорбав зупу зі свіжого соку життя, який потрапляв прямісінько в кров.
Він досі трохи задихався, коли підіймався з їдальні до своєї кімнати на другому поверсі. Але відколи став залишатися за столом довше, ніж інші, йому ввижалося, що його м’язи стали пружнішими. Здавалося, немов з нього почала відпадати якась шкаралупа, що раніше трималася і ховала його, і тому тіло знову показало свої форми. Щось схоже на нарцисизм було в тих поглядах на своє тіло, от лише було це споглядання швидше як споглядання когось, хто піднявся зі смертельного запаморочення.
Тому сприймав це переродження передусім із безсторонньою зваженістю, побоюючись, щоб не поспішити. Потім ця стриманість потроху відпускала його, і тоді він зловив себе на тому, що споглядає своє тіло в моменти, коли встає чи то лінюхує в ліжку. Звісно, це були лише спалахи, які він швидко проганяв від себе. Здавалося, мов потай, звідкись із зовні, вливається в нього життя, а він його не хоче помічати, бо лише одна-однісінька радісна думка загатила б незриму і тиху течію. І переконаний був, що ніколи свідомо не радітиме з нових соків, які тихенько прибували в нього. І водночас розумів, що пасивне, напіввідсторонене прийняття цього — приховане джерело щастя, хоч і визнаного здалеку як примарне, та все ж щастя. І коли, простягнувшись у ліжку, довгими днями занурювався в економічні брошури і політичні статті, відкрив для себе, що через це нове відчуття свого тіла навіть абзаци текстів набували нової пластичності і нової ваги.
Тоді в корпусі з’явилася вона, та, котру в перші дні навіть не зауважив. Тобто брав від неї термометр і через кілька хвилин, коли вона знову з’являлася, віддавав їй, не помічаючи ніякої зміни. Бо то були механічні рухи, пов’язані з розпорядком кожного оздоровчого закладу, і людина часто навіть не підіймає голови від читання, коли приймає термометр і коли його віддає. Так, спочатку він не бачив жодної різниці між приходом панни Шатен і приходом новоприбулої. Її високе чоло було злегка, по-дитячому випнуте, а над ним, з-під тугої та накрохмаленої хустки, що обтискала чоло і була зав’язана на потилиці, вибивалося пасмо світлого волосся. І ось він побачив усе це, хоча просто лежав, коли прийшла і коли повернулася по термометр. Знав також, що така поведінка для нього природна, бо ніколи не виказував враження, яке на нього хтось справив, а користався своєю видимою неуважністю для спостереження і оцінювання. Але водночас усвідомлював, що поруч із нею у ньому щоразу народжувався якийсь упертий спротив. Здавалося, немов до нього силоміць намагалося наблизитися щось таке, що може зруйнувати його замкнений світ; власне, через цей страх він так рідко відвідував і поручика Налецького, і звечора, коли виходив із кімнати, прямував до лісу або широкою заасфальтованою дорогою до села. І якщо потім собі зізнавався, що думав про неї і навіть бажав її приходу, то коли вона з’являлася, він із ще більшою, затятою впертістю огортався холодною безсторонністю.
Липневе тепло наперекір коричневому полотну, що затіняло терасу, вперто заповнювало кімнату, тому здавалося, немов він лежить у човні під жовтим вітрилом, випаленим сонцем, над непорушною морською гладдю. В тій задушливій спеці тіло, мов одурманене, забувало про все; і свідомість вивільнялася від спеки і втоми й вирушала на сонячне трієстське узбережжя. Знав його до найдрібніших подробиць, а все ж воно здавалося якимось зміненим; по ньому мчали англійські джипи, і в Мірамарі жив англійський генерал. А старезні скелі все ще височіли коло води, і пляжники засмагали на березі, що м’яко вигинався від Барковель до Мірамара, набуваючи форми розтягненого морського коника з головою коло мірамарської фортеці. Над берегом на східчастих терасах дозрівали виноградні лози, ген аж до краських сіл. Тоді на стрімкій стежці з’явилася Даринка. Засмагла, вона поверталася з купання і здивувалася, побачивши його: «Казали, що ти у Франції, людино Божа!» На її здивування він поблажливо усміхався і ледь стримувався, щоб не поводитися, як герой, котрий поборов смерть. Бо вона б напевне щось уїдливо зауважила. То що ж, вона завжди була такою, Даринка! Могла б його запитати, як він урятувався. Принаймні це. Мабуть, не варто було прибути з такої далечіні, аби зустріти такий прийом; отож тому, може, краще знову повернутися сюди, в свою кімнатку у французькому санаторії. А тут саме сповістили, що прийшла якась панна, з його краю, і хоче його бачити. «Дуже вродлива і світловолоса», — сказала лікарка в коридорі. Він повернув і витер піт, який виступив під час післяобіднього сну, щоб гідно прийняти її. І не кашляти... Тоді справді хтось постукав у двері, і він спитав сам себе, яка це дівчина прийшла його провідати.
— Пане, — сказала.
— Так.
І саме тоді прокинувся і побачив, що вона простягає йому термометр.
— Вам снилося щось приємне?
Вдивлявся у неї крізь відтінки снів.
— Шкода, що я вам завадила, — мовила і махнула рукою.
І на хвилинку замовкла біля його таємниці.
— Сьогодні я швидко впораюся. — І знизала плечима. — Всі ж поїхали до Парижа!
Тоді згадав.
— Так-так, — сказав. — Чотирнадцяте червня.
— Сьогодні ввечері у Парижі всі танцюватимуть на вулицях і площах, — сказала якось відсторонено.
Лікарка під час обходу була більш роздратована, ніж звичайно. І з панною Шатен, яка її, як завжди, супроводжувала із записником у руках.
— Після огляду спробуємо зробити пневмоторакс.
— Може, не треба зараз? — сказав і усміхнувся.
Панна Шатен глянула спочатку на нього, потім на лікарку, немов хотіла попередити неминучу сутичку.
— Мабуть, я тут лікар, а не ви? — сердито сказала вона. І, повернувшись до панни Шатен додала: — Отакої! Я лікар чи він?
І ще рішучіше:
— Ви записали, панно Шатен?
— Так докторе, — спокійно відповіла Шатен.
— Добре. По огляді спробуємо.
Видно було, що її свавільність не була насправді такою непохитною, бо вона швидко продовжила, немов нападаючи на панну Шатен:
— Він хоче видужати чи ні? Що? Такого ще не було. А ви, панно Шатен, знаєте, яка його рентгенограма. Як? Ну, тоді я лікар чи він?
Зібгав ноги під покривалом, щоб його горизонтальне тіло не було таким беззахисним перед двома жінками, які стояли в білих халатах коло його ліжка.
— Вам не треба пручатися, — знову обурилася вона, і гумові трубки стетоскопа вдарилися об її халат.