— Що нового? — запитав Налецький.
Радко Субан переступив з ноги на ногу.
— Сьогодні? Взагалі-то серед усіх статей найбільше заслуговує на увагу стаття про Польщу.
— Я прочитав, — швидко сказав Налецький. — І тицьнув рукою в купку на постелі.
— Правильно написано.
— Читав, читав, — знову сказав Налецький, немов боячись, що його випередять.
Ніщо не мало бути для нього новиною. Але такий його внутрішній неспокій навіть приваблював; здавалося, що він не припускав жодної можливості, що якась людина знатиме більше від нього. Особливо був нетерплячим, коли йшлося про Польщу.
— Знаю, — сказав він. — Бо я відчув на собі режим між двома війнами. Я ж саме тоді втік із Польщі. Феодальне, середньовічне, реакційне панство і нерозумна, злочинна політика. Ви лишень подумайте. Вони хотіли, щоб Польща служила захисною стіною від Радянської Росії, але водночас, звісно, були й проти Німеччини. Між Росією і Німеччиною хотіли бути незалежними!
— Сподівалися на Захід!
— Звісно, сподівалися на Захід. Отак Польща вчинила героїчне самогубство! — вигукнув він; його різке дихання було немов найочевидніший доказ цих історичних помилок.
Надворі почали озиватися коники-цвіркуни. Радко Субан думав про те, що ось-ось до палати ввійде панна Шатен. Навмисне мовчав, щоб Налецький заспокоївся.
— Я аж задихався — сказав той захриплим, писклявим голосом. І водночас усміхнувся, а його очі були якісь збентежені від напруги.
Він вийшов з корпусу і рушив до виходу. Можливо, зустріне її; і сам здивувався зі своїх думок.
У високій вузькій будівлі для медперсоналу світився вертикальний ряд широких вікон; це були сходи; інші вікна світилися лише де-не-де. Одне було її. А потім знову подумав про панну Шатен.
У такі хвилини в неї завжди було серйозне обличчя. Передусім вона була розчарована, що застала Налецького з ним. І це зрозуміло: прийшла, готує слова для привітання, а тут раптом хтось сторонній у кімнаті. Але швидше за все, її збурило те, що Налецький був такий схвильований від розмови з тим, хто повернувся з табору і читає ліву пресу. Це означало, що вони говорили про щось своє, що їм обом було близьке. Вона ж була в цій атмосфері чужою, і він в її очах був тим спокусником, що давав Налецькому можливість розвивати свої погляди. Радше б вона бачила, як Налецький залишився сам зі своїми думками, а вона б турбувалася про нього, подаючи компот чи чай, який саме кипів на плитці, потроху роззброюючи його.
Він вийшов і попрямував дорогою до села; йому там нічого не було потрібно, але час від часу подобалося проходжатися вулицею між хатами, в яких сім’ї готувалися до вечері. Особливо у сутінках, коли хворі потроху починали повертатися; бо засвітла на дорозі було надто людно. Американські вояки з ближнього села продавали білизну, черевики, тюбики мила для гоління і довгі коробки з цигарками Lucky Strike. А більшість хворих, поки не наставав час повертатися, просто прогулювалися. Йшли асфальтовою дорогою через розлоге село і потім повз ниви й пасовиська. Ті, хто почувався здоровішим, проходили по три кілометри до Сени і зупинялися біля довгої дамби. Цікаво було спостерігати за групою з десяти чи дванадцяти росіян, які трималися зажди разом і вміли завзято торгуватися з американськими вояками. Всі юрмилися навколо Альоші, офіцера з русявим волоссям; сиділи на бордюрі коло пральні, край дороги в кінці села і розмовляли з дівчатами. Ті ж заглядалися здебільшого на Альошу. А російські хлопці, коли пралі сміялися, балакали між собою, казали, що французькі санаторії не порівняти з прекрасними російськими в Криму, куди вони ось-ось поїдуть. Вони просто чекають, коли їх заберуть. Із будь-якою дрібницею зверталися до Альоші. Він, мов світловолосий бог між ними, не приховував своєї молодечої самовпевненості. І якийсь монгольський юнак серед них оповідав, що у них вдома сухоти лікують кінською кров’ю; убивають коня, вип’єш літр його крові, ще теплої, — і ти одужав...
Потім він дослухався до голосу радіо в будинку, повз який проходив. Маленькі будинки розташовувалися обабіч дороги, то тут, то там на асфальт падало світло з відчинених дверей і вікон, а загалом над усім панувала темрява. Саме це потаємне життя в темряві його найбільше приваблювало, навіть більше, ніж розмови з Налецьким. Мабуть, Налецький мав рацію, що був таким реалістом, але, можливо, людство не забуде всіх жертв? Людство? А що таке людство, хіба не оці прості люди, котрі працюють увесь день у полі й на фабриках, а ввечері прагнуть нарешті відпочити. Після першої миті очисного струсу ця звичайна проста людина тепер знову під владою друкованих рядків, які маніпулюють її простою і легковірною свідомістю.
Почав поволі вертатися.
По обидва боки дороги цвіркуни присипляли навколишнє життя, і здавалося, що в їхні дрібні пищалі впала крапля роси, і коли озивалися, то так приємно сюрчали.
— Я тут.
— Отже, ви врешті покинули свої термометри.
Вона поклала порцеляновий слоїк з маззю на столик і крутнулася на підборах, йшла від дверей до столу не обертаючись.
— Ви готові?
— Так.
І подумав, що вона — мов дитина, яка приходить до дорослих і простує прямісінько до якогось предмета, не дивлячись на них. Світле пасмо волосся вибилося з-під білої хустини на чоло. Її очі були водночас задумані та грайливі. Він сів на постелі, і коли зняв майку через голову, вона вже стояла коло нього.
— Чого ви знущаєтеся з моїх термометрів? — І хитро глянула на нього.
— Бо вони завжди в розчині.
Тоді вона задерла підборіддя і з дитячим замилуванням подивилася повз нього. Її ніздрі на мить сіпнулися, потім вона ледь помітно стулила повіки; потім запропонувала:
— Ви не хочете, щоб я вас помасувала?
— Звісно, хочу, — сказав він. — Навіть прошу.
— Але якщо не повернетеся спиною, я не зможу!
Він продовжував доброзичливо дивитися на неї. Здалося, що він рушав у невідому, ризиковану путь, але раптом уявив, що іншої можливості не буде.
— У чому річ?
Він повернувся, сів упоперек на ліжку і дивився на стіну.
— Ви зовсім не схожі на звичайну медсестру, — сказав у стіну.
— Чому? — Її рука, що торкнулася його плеча, зупинилася; маленька, дитяча долоня. — Чому? — знову запитала вона, немов його відповідь мала поворухнути її долоню.
— Не знаю. Таке у мене враження від самого початку.
— Коли, наприклад?
— Коли? — він відчув, що її долоня рвучко рухається його шкірою; такими, мабуть, є пальці донечки, яка влітку на березі простодушно мастить мамі плечі мигдалевою олією.
— Коли? Ну, скажімо, того дня, коли ви прийшли зав’язати хустину.
— Вам це здалося недоречним?
— Зовсім ні.
— Кокетливим?
— Можливо, й так.