Її долоня зупинилася на його плечах.
— Але я швидко зрозумів, що помилився.
— Справді?
— Чистісінька правда.
— А я гадала, що ви нічого не помічаєте!
— Я ж подумав: вона — мов та дитина, яка вірить у казочки, — сказав до стіни.
— Ви не надто помилилися, — відповіла трохи відсторонено. Йому ця згідливість видалася підтвердженням того, що він таки мав рацію, урвавши звичну мовчазність. У нього й справді було враження, що він зраджує свою замкнутість і поступово поринає у новий світ, але нерозсудливе задоволення переконувало, що це правильно. Ота несмілива радість викликала збудження. Він попрохав:
— Панно Дюбуа...
— Що?
— Чи не були б ви такі люб’язні помасувати мені праве плече?
— Вам болить праве плече? Отакої! Чому ж ви мені зразу не сказали?
— Хтозна... Може, забув, — прошепотів у стіну перед собою.
Вона засміялася і сіла на краєчок ліжка; лівою рукою трималася за його плечі, а правицею масувала праве плече. Оце сидіння на краєчку ліжка пасує лише їй, подумав він.
— Оце якби нас побачила лікарка чи панна Шатен... — сказала за його спиною.
— Лікарки, мабуть, немає.
— Авжеж, немає. Вона поїхала до Парижа з головним лікарем. Стара дивачка, правда ж?
— Хотіла мені будь-що накачати повітря під ребра, — сказав сміючись.
— Але не вийшло?
— Ні.
— А стара? Що ж вона сказала?
— Що вона тут лікар, а не я.
— Шкода, що не вийшло, — пробурмотіла немов сама до себе. — Стільки людей цим рятуються.
Йому дуже подобалося, що вона сказала «стара», і що її голос, коли зверталася до нього, мав товариську інтонацію. Її долоня ніби не масувала його, а лише автоматично слідувала його думкам. Уявляв собі її без білої хустки, з розпущеним волоссям, як того дня перед дзеркалом. І здалося йому тієї миті, що палату заполонило якесь бунтівливе повітря; його постіль уперше була такою розбурханою під вагою їхніх тіл.
— Не люблю, коли мені своїми інструментами копирсаються в легенях.
— Ага, тож стара сказала, що вона лікар! — пустотливо вигукнула за його спиною. І відразу сіла вільніше, мов дівчинка, якій сестра не хоче поступитися місцем на ліжку.
— Ще трохи, і я б звалилася на землю! — пробурмотіла.
— Сядьте ближче. — І посунувся.
— Досить, досить, я вже закінчую. Ви гадаєте, що я буду цілу вічність терти вашу спину?
— Я був би не проти.
— Ні, ви подивіться на нього! — вигукнула вона дзвінко, як ото дитина, яка припинила плакати і дригати ногами. — Я думала, що ви строгий і похмурий самітник.
— Сьогодні виняток.
— Мені здається, що ви тут у своєму закутку спостерігаєте за всім, що діється навколо, і водночас щось потай роздумуєте про своє. Хіба ні?
— Можливо. Але сьогодні все не так.
— Це неправильно, що ви не розповідаєте.
Знову різко присунулась. Потім сказала:
— Ще трохи ось тут, і я маю іти.
Вона обернулася так, що тепер дивилася на терасу, і він бачив збоку її босоніжки і щиколотки. Відкриті босоніжки і засмаглі голі ноги без панчіх були від колін і нижче дуже худими. Ніяк не пасували до білого халата, який вкривав їй коліна. Ті щиколотки були більше схожі на щиколотки непосидючого і шкодливого хлопчиська.
— У якій частині Франції живуть такі люди? — запитав він і усміхнувся.
— Які? — вона теж усміхнулася і закинула ногу за ногу, при цьому русі пружини ліжка ввігнулися; її лівий босоніжок сильніше вперся в підлогу, і виїмка під їхніми тілами поглибшала. — На півночі.
— У Гаврі?
— Ні.
— У Калаїсу?
— Ні-ні. Не там, угорі! Правіше!
— Лілль?