Знайомити читача з авторкою цієї книжки нема потреби, бо ім’я Софії Парфанович давно відоме в українському літературному світі. Також про те, чому українська оселя «Діброва» це вже вдруге стала об’єктом уваги письменниці, авторка сама говорить на початку книжки. Не будемо давати й повної оцінки твору — це зроблять самі читачі. Але тому, що авторові цих рядків довелося бути найпершим читачем цієї книжки ще перед появою її друком, вважаємо за доцільне сказати своє слово, замість передмови.
«Чарівна Діброва» складається з окремих оповідань про життя людей і тварин в чарівній околиці української оселі. Уважний читач, почавши читати те чи інше оповідання, майже завжди наперед знає, якою розв’язкою воно закінчиться або до якого висновку дійде письменниця, описуючи подію. Все ж читач читає з великою зацікавленістю і не відкладає книжки набік, знаючи, мовляв, чим усе скінчиться. І в цьому найперша, на наш погляд, заслуга авторки, яка не шукає сенсаційних розв’язок виключно для ефекту, як це часто буває з творами авторів супермодерного табору, де «ошарашити» читача чимсь «спеціяльним», «небуденним», байдуже, чи воно логічне й правдиве — вважається за головну мету твору. Софія Парфанович описує людей, тварин, речі, події такими, якими ми їх знаємо, але підходить до них з того боку, з якого ми рідко на них дивимось. Тому оповідання письменниці цікаві, живі та промовляють до нашого серця.
Уже сам заголовок розділу «День і ніч Михайла Євтуховича» говорить про те, що мова йтиме про життя і… смерть людини. Але як описує той «день» і ту «ніч» авторка! Читач протягом кількох сторінок таку, здавалося б, звичайну подію переживає чуло, ніби й він, читач, доводиться якимсь близьким родичем того Михайла Євтуховича.
Софія Парфанович уже давно здобула собі ім’я письменниці з надзвичайною любов’ю до тварин, звірят. Кажуть деякі критики, що таке чуле, тепле відношення до всіх дітей природи походить у неї від лікарської професії. Ми б сказали навпаки: від чулости й теплоти її серця походить її лікарська професія. І письменницька. Тому вона й уміє так майстерно водити читача за качкою чи гускою і мало не навчити читача розуміти не тільки мову цих птахів, а й їхні думки-мислі читати, переживати їх долю й недолю.
Авторка вдало малює образи людей і природи. Петра, наприклад, дуже легко відтворити навіть на сцені, а всю чарівну «Діброву» — на полотні.
У «Чарівній Діброві» порушено дуже багато життєвих проблем української людини взагалі, а в Америці зокрема. Хоч, наприклад, письменниця знає всі мінуси мішаних подруж молодих людей, вона далека від трафаретних порад-висновків; вона розуміє і материнське серце, і дівоче, і серце чужинця чи чужинки, і серце українського патріота чи патріотки. Тому й на цю тему оповідання читаються з захопленням, як і всі двадцять дев’ять оповідань чотирьох розділів книжки.
Софія Парфанович володіє мистецтвом спостережливости до наймініятюрніших дрібниць, які вона вміло використовує для надання творові такої кольоритности, що змушує читача боятися, що книжка ось-ось скінчиться. Ті, що побували на оселі «Діброва» або плянують там побувати, особливо ж молоді люди з «Пласту» чи якоїсь іншої організації молоді — всі вони будуть вдячні авторці за цю книжку, прочитавши її з найбільшою насолодою.
Кожен, хто візьме цю книжку в руки, зараз же подумає: хто ж такий чарівний? Може, яка дівчина, королева чи княжна краси, яких вибирають у цій країні на конкурсах, де, як відомо, українки зайняли одне з чільних місць в Америці, а може й у світі? Та ні, не про гарних дівчаток-українок нам писати й читати. Тільки… знову про Діброву!
Як то, знову про Діброву? Таж авторка вже раз написала книжку про Діброву! Чого їй ще вертатися до цього маленького озерця, до невеличкого пагорка з рідким лісом та хащею? Та ще й — «чарівна»! Невже авторка не бачила кращих місць в Америці?
Так, я бачила. Гори Кольорадо, імпозантні гейзери Єловстон парку, чудові гори Ґренд Тітанс, бачила пустиню, гори Сієрра Мадре Мексіко, обидва океани в погоду й бурю, степи середньої рівнини Північної Америки, Каліфорнію, Фльоріду і… повернулася знову на Діброву! Завжди, відбувши свою подорож, я повертаюся до Діброви. Хоч на кілька днів. Без цього у мене не було б вакацій, без цього не було б мандрівки. Її я закінчую на Діброві. Щось, очевидно, мусить мати в собі оцей маленький клаптик землі і ця краплина води, коли так кличе-принаджує. Є такі люди, що, прочитавши мою «Люблю Діброву», вибралися подивитися на ту Діброву. Дехто надіявся побачити там тарахкавців, таких освоєних, як в Єловстоні, ведмедів, що в авта застромлюють мордочки — маленькі! — по солодощі. От би такий тарахкавець приповз до руки, підніс голівку і, мило тарахкаючи хвостиком, просив шоколядку. Або тарахкавчиха привела на майдан своїх дітей на показ гостям. Але — на Діброві такого нема. Може десь там і живуть вони у хащі, але вони полохливі і ні з ким не дружать. Те саме і з ракунами. Тому не один гість розчарувався, не зустрівши персонажів твору. Навіть мишка не вибігла йому назустріч. Тож один знайомий сказав мені:
— Не знаю, що ви бачите в цій Діброві? Я їхав аж із Нью-Йорку, щоб її оглянути, і дуже розчарувався: то ж брудна баюра (так він назвав нашу Діброву!), повна комарів, і нічого там немає. Шкода вашого таланту на таку тематику. Але, мовляв, вам певно управа Діброви добре заплатила, коли ви про Діброву так написали…
От тому, думаю, треба деякого вияснення.
Я почала від ствердження, що до Діброви щось тягне. Що? Мені здається — те, що вона наша. Ми заселили її собою — українцями. Чим частіше ми туди їздимо і чим більше там відбувається всіляких подій та імпрез, тим ріднішою вона нам стає. Так, наче б ті події та люди залишили щось із себе в Діброві, і коли ми приїдемо знову туди, воно там знайдеться, воно там живе. І ми віднайдемо себе молодшими на рік чи й більше. Віднайдемо кімнату, де провели декілька днів чи тижнів, і провели мило. Думаю, що таке відношення можна мати не лише до Діброви, а до кожної такої оселі, і тут немає нічого вийняткового в нашому відношенні до Діброви. Напевно жителі східніх стейтів мають таке саме відношення до українських парків й осель у Кетскільських горах чи інших парків, де зустрічають знайомих. Але де б то не було, ми всі — «східняки» і «західняки» — приносимо туди і залишаємо там щось із себе і потім його віднаходимо. У тому й чар таких осель.
Що я знаходжу в Діброві?
Мандрую завжди сама, і завжди знаходжуся серед чужих. Стараюся нав’язувати з ними знайомства, цікавлюся їхнім життям чи подорожами. Але завжди серед чужих я самітня й чужа. Усюди повно гамору, руху, гомонить чужа мова, і я їду та й їду далі, як це роблять усі вони. Я, як казав письменник Кнут Гамсун, є Паном, що Мандрує Далі. Але в Діброві я — Пан, що Залишається. Навіть на один день. Так, наче б то був мій дім.
Той день чи тиждень я використовую повністю та й з радістю. Я знайомлюся з новими людьми, і вони завжди щось залишають у мене, воно — клаптик їхнього життя. Я зустрічаю давніх знайомих, і ми йдемо по стежках і дорогах, ми плаваємо і почуваємось добре, ми відпочиваємо, дихаємо свобідно на повні груди, вдихаємо повітря, повне животворчого запаху, ми не хвилюємось, не поспішаємо, бо ми майже вдома. Не раз у Дітройті переїзд з однієї дільниці в другу забирає більше часу, ніж поїздка на Діброву.
На Діброві ми знаходимо природу, хай і малу її частинку, але, живучи постійно в місті, радіємо ясній зелені весни і співам пташок, літній прохолоді та купелі в озері, осіннім золотисто-багряним кольорам під глибокою синявою золотої осени та білій тиші зими. Для нас це є світ — велика і щедра Мати Природа, хоч би це й була тільки мала частина її. До міста веземо з собою уламки краси й відпруження, ясну дрібочку чогось непроминаючого. Воно піддержує нас і не дозволяє нам зробитися міщанами, що не бачать нічого, крім сірих буднів. Думаю, що так само, як я Діброву, відчувають і переживають інші люди інші клаптики природи. Бо всюди, де опинилася українська людина, є Діброва.
Що ж до мене, то я віднаходжу в Діброві нашу українську людину з її різними прикметами і вадами. Там та людина вилазить із раковини буднів, куди була заховалася через необхідність життя й боротьби, і я бачу її такою, якою вона є насправді. З неї та подій дрібного життя в Діброві я сплітаю в’язанку оповідань, що сама проситься на папір. Так постає друга книга Діброви. І ніхто мені, дорогі Читачі, нічого не платить. Діброва не має чим платити. Вона сама ще не виплачена, над нею тяжать борги, бо її не куплено за готівку, а за позичку, що сплачується роками з тих невеликих сум, які Діброва заробляє зі вступів та з наймання небагатьох кімнат. То чим же вона має платити письменникові?
Єдина заплата йому — признання читачів, коли вони скажуть, що люблять Діброву, і всміхнуться до авторки тепло і приязно і скажуть так, як сказала поетеса Ганна Черінь, познайомившись з Дібровою:
— Вона — чарівна!
Тоді я відчую ще більше тепла і приязні до Діброви і тих, що бачать її зачарованими очима. А там комарі, інколи мутна вода при березі, коли її скаламутили купальники…
Так, отож, маємо перед собою другу книгу Діброви. Ті самі і нові люди, ті самі, але найчастіше інші малі тваринки, з якими часто можемо зустрітися на Діброві. Так, наче б рисунок-шкіц той самий, але його виповнюють нові й різні сюжети і кольори.
Чи ця книжка — для молоді? Певно: для всіх, хто молодий чи то роками, чи й тільки духом. Хто вміє усміхнутися до людини і тварини теплим сміхом. Хто шукає відпруження від життя в місті, той знайде його на Діброві та в книжках про неї.
— Пригадуєш собі, Карусь, як ми їхали до місця моєї праці і я розказувала тобі по дорозі різні дрібні історії, найбільше про країну, звідки я приїхала?
Карусь добре пам’ятає ті часи. Вони — поза нами. Обидвома. Ми вже туди не їздимо. Ми живемо в Дітройті і час від часу їздимо на Діброву. Цю дорогу Карусь дуже любить. А ще більше, як йому щось розказувати. Проскочить швидко і не зчуємось, як час мине.
Отже — їдемо на Діброву. Надворі осінь. Золота. Блакитна. Прекрасна. І нас кортить проїхатись, побути на Діброві. Твій мотор теж потребує руху, інакше щось там станеться з тією батерією. І взагалі, Карусь, я не розумію, чого та батерія від нас хоче. Інші машини псуються, коли працюють, а вона, коли відпочиває. Як ти почуваєш себе сьогодні з батерією?
Карусь почуває себе чудесно, бо застартував з місця. Їдемо. Тільки мигнув Девісон, і ми вскочили на Джан Ладж Норт.
— Ааа, Карусь, я люблю таку гладку широку дорогу без світлових сигналів! Ти теж любиш, правда? От би нам так до самої Діброви! На Діброві тебе чекає купіль. І не будь-чим: порошком, що його лікарі вживають до миття інструментів. Це залишок моєї лікарської практики. Тепер це — м’яке, делікатне мило для тебе. Потім намастимо тебе ще й воском і будеш, як римський патрицій: викупаний, намащений, сяючий. Але перед нами не пир, а зима. А оте вуличне паркування, то справжнє свинство.
Карусь чхає і фуркотить — це знак, що задоволений, чекаючи на купіль. Він муркотить заохочуюче: хай тільки минемо восьму милю — знову потрапимо на гарну дорогу. Але до того часу треба вважати. Знаєш, чого я не люблю? Того будування доріг: усе порозкопуване, порозкидуване, всюди написи, стрілки, всюди остороги: там не в’їзди, тут не скручуй, там об’їзд, а там, як хочеш їхати наліво, мусиш скрутити направо…
Карусь дійсно скручує направо, потім переїздить через середину — це восьма миля — і завертає носом наліво, в’їздить на другу ліву лінію, і ми їдемо на захід, їдемо попри Нордландцентер, їдемо попри місто, що народжується. Нові будинки наче з-під землі виросли, цілі квартали їх. Різні компанії побудували собі тут пляжі, галузі, як вони їх називають. Стиль їхній модерно-містечковий: вони невисокі, з ґанками, з подвір’ями, зі стовпиками і басейнами. Виглядають усі, як мотелі. Ми швидко минаємо їх, прострибуємо перехрестя з Телеграф дорогою і вбігаємо на Гренд Рівер.
— Коли я приїхала до цього міста, мені здавалося, що його переділяє на дві частини Велика Ріка. Я шукала тієї ріки і не найшла. Натомість всюди були дімки: малі, чорні й обдряпані в долині міста і кращі поза нею. Але вони вибігали в нескінченну даль, і нічого не діялось милями і милями — дімки, городці, дерева і пустка… Від того на мене лягала нудьга, і я тужила за містами Европи, повними руху, гамору, високих домів, біганини людей, високих церков і прекрасних будинків. Але коли я про те говорила старим емігрантам, вони не могли зрозуміти мого відношення до обох родів міст. Казали: вам треба було приїхати сюди тоді, коли ми приїхали. Тут не було нічого, крім кількох буд, а там, де Вудвард, були багна з водяним птаством. Але ми своїми руками збудували наше місто і нашу Америку. А тепер доведеться помирати і залишати таку красну Америку. Я думаю, Карусь, що і ти тієї ж думки, адже ж Дітройт — місце твого народження, і ти напевно вважаєш його найкращим містом у світі.
Карусь не говорить нічого, він, мабуть, не хоче ображати мого почування європейського патріотизму. Тож не сперечаємось, їдемо далі.
— Не було й експресвею. Ти надто молодий і не пам’ятаєш, як його будували. Оце важливе перехрестя на чотири сторони світу здавалося нам тоді майстерним мереживом з мостами один понад одним, мов вигнутими луками. Дехто сумнівався, чи взагалі такими дорогами можна буде їздити. Мало того, я знаю людей, що й досі не наважуються їхати експрґесвеєм. А це ж щонайкраща дорога.
Ми якраз і біжимо такою дорогою, що сполучає Дітройт — місто моторів зі столицею стейту — Ленсінґом. Швидко обабіч вже не появляються будинки, тягнуться лише поля. Одноманітні. Нецікаві.
— Знаєш, Карусь, ці пусті поля безмежні та до зануди одноманітні. Спати хочеться і, якби не необхідність трохи вважати на тебе, — заснула б. Та може швидко винайдуть авто, в якому натиснеш на ґудзик, сядеш собі вигідно і читаєш або спиш, а авто само тебе везе. Рід такого «компутера» чи що. Але, скажу тобі, ці пусті поля мене пригноблюють. У нас такого ти не побачиш. Просто не можна собі уявити. Кожен шматок поля люди використовують, засівають, обробляють, скоро поля не зможуть прогодувати людей. Мала країна, що не кажи, та Европа. А тут простір і простір колосальний. Он Великі Рівнини середини нашого континенту: їдеш, і їдеш, і їдеш, і нічого не зміняється, є простір злегка поморщений, і на ньому де-не-де фарми і де-не-де пасеться худоба. Інколи побачиш оброблені поля, але вони десь заховані, десь пірнули в безвість. Якби так оцю країну покраяти, заселити та обробити, прогодувала б, мабуть, цілий світ.
Карусь не відзивається. Він їсть бензину, закушує олією, п’є воду, і йому байдуже до наших харчів.
— Шкода, що не вільно зупинитися. Принаймні, так пишуть: «стоп» тільки для направок. А то ми зупинилися б і подивилися на озеро. Якраз із горбка, де проходить наша дорога, відкривається дуже гарний вид на озеро Кенсінґтон. Воно велике, на ньому острови і берег затокуватий, а в одному місці піскова пляжа. Це міський парк. Але чому я тобі це розказую? Ми ж були там першого року нашого знайомства, коли ти був молодий, веселий сяючий фарбою і хромом. Усі захоплювалися тобою і казали: пані має шоколядку замість авта. Якби ти не був «він», я напевно звала б тебе шоколядкою. А так ми — двоє друзів, і ти — мій Карусь.
Карусь, очевидно, задоволений; він біжить і весело помуркує.
Швидко вже Діброва. Ще трохи під горб, потім невеликий закрут і там направо велика таблиця: до Брайтону. Дороги розділяються, і ми в’їздимо в лівий рукав, потім у вухо, а потім на двадцятитрійку. Попід двома мостами ще кусок її, і ми нагадуємо собі, яка була стара дорога, як ми з’їздили з неї наліво, як ми заходили до овочевої крамниці на горбі і купували садовину. Десь осторонь сховалася тепер ця крамниця, і вона напевно відчуває брак дібров’ян. Бо хто накуповуватиме по дорозі? Кожен купує заздалегідь у Дітройті.
«Лі ровд» — пишуть. Що то за назва — Лі? Так багато американців мають ім’я Лі, а мені здавалося, що це китайська назва. Але я знала кількох Лі, і вони не були китайцями.
Їдемо між полями і фармерськими дімками. Тут знову або нічого не росте, або тільки кукурудза — пристановище для диких курочок і фазанів. Восени на цьому полі, на розі Малтби і Рінет, збираються гуси, готуючись до відлету.
— Пригадуєш собі, Карусь, як виглядала Малтби, коли купили Діброву? Самі ями і пил, страшний-страшенний. Тепер хоч вишутрували її і ями якось полатали, інколи навіть поливають смолою. До гарного ще далеко, але все ж краще. Адже одного дня зроблять і асфальтову дорогу. О, тоді буде добре!
І знаєш, що я люблю тут при Малтби? Оці крислаті дерева обабіч дороги. Їх листя яснозелене і стан поганенький, зате кремезний. Восени варто на них подивитися! З тих дерев падають яснозелені кулі, деякі величиною тенісового м’яча, інші більші і ще більші, навіть величиною футбольного м’яча, отого європейського, круглого. Якби отака тобі ґуляґа та впала на голову людині — якщо б і не розгатила череп, то щонайменше велику ґулю набила. А якби тобі, Карусь, у вікно чи на дах — страшно подумати!
Але я люблю ці індіянські помаранчі. Їх називають оседже, певно від такого племени індіян. Не знаю, чи вони їдять їх, чи що з ними роблять, але я люблю їхній запах чи то в’ялої трави, чи осіннього листя, чи якогось екзотичного напитку. Щороку беру одну-дві, держу їх у хаті і часто нюхаю. Щоправда, вони з часом жовкнуть, а потім чорніють, але ще довго взимку зберігають свій освіжаючий запах.