В’їздимо в браму і гостро повертаємо наліво. Ого! Не один уже потовк собі авто об ті кам’яні стовпці. Отже — уважно! Заглядаємо на подвір’я — на ньому порожньо. З дому теж ніхто не виглядає. Ну, нічого! Скручуємо направо і в’їздимо до мотелю.
— Уважай, Карусь! Тут невеличкий схил. Якби так не витягнути ручне гальмо та не поставити іншу ручку на «Р»-паркування, влетів би ти в самий мотель, аж закурилося б. Кому більше пошкодило б, тобі чи йому — не знаю. Але краще не пробувати.
Так, отож, ми — вдома. На деякий, недовгий час.
Не питайте в тих, що скажуть: нічого! Від років нічого не діється в Діброві. І багато дечого вам скажуть люди, що бачать справи одним оком. А може, якраз двома. Широко розкритими для людських дібр і набутків. Ті, що знають ціну речам. Вони беруть шматок чого-небудь у руки і питають: скільки за те заплатити? Скільки можна заплатити за Діброву? Чи оплатиться купити? І калькулюють і оцінюють, і — обезцінюють.
У них не питайте! Хай не купують. Ми, що сидимо на гірці й поглядаємо на доріжку і слухаємо шуму лісу, — Діброви не продаємо. Ані її, ані шматочка он тієї піскової доріжки, що побігла вздовж лісу та легким луком повернулася до пляжі. Бо якраз вона і пляжа, і будиночок, біля якого ви сидите, — нові на Діброві. Ви пригадуєте собі, як воно було колись, правда? Напроти адміністраційного будинку, де жив і досі живе Петро, стояв просторий господарський будинок — возівня. У ньому валялося різне господарське знадіб’я. Ані там, ані в недалекому бронзовому стіжку, що притулився до узбіччя, не було ні сіна, ні кукурудзи, бо, як відомо, на Діброві ми їх не плекали. Замість них — були мрії й пляни. Однією з мрій було перебудування возівні. І що б ви думали? З усіх плянів цей удалось найшвидше і наче б найлегше виконати. Не розказуватиму, як будовано та як довго тривало, бо й сама не знаю. І вам, на ділі, теж, напевно, не цікаво. Зате вам цікаво взяти телефонну рурку і покликати пані Любу та заговорити приблизно так:
— Я, я, очевидно маю справу (якщо ви мужчина, то при тому мило всміхаєтесь, інколи трішки вертитесь, перекладаєте слухавку з однієї руки в другу, коротко — ви мило зворушені). Прошу дуже, пані-добродійко, кімнату від… до… в мотелі!
Ви чуєте, як на тому кінці «лінії» пані-добродійка перегортає сторінки записника, і відчуваєте навіть, як щось міркує.
— Як то, зайняті? Всі кімнати? Всі вісім?!
Подумайте: мотель! Та ще й на вісім кімнат! І то не абияких, а кожна з душшю, лазничкою і маленькою електричною плиткою на два пальники. Але ви погляньте на стіни, погляньте на стелю: все викладене чи вибите «панелем» (так то називає пан інженер) кольору стиглого горіха, ліскового, я думаю, і вам аж смачно робиться, коли ви поглядаєте на ті стіни. І алюмінійові вікна до закручування, і сітки — все вигода і комфорт. Щоправда, часом… Але й у найдорожчих будинках трапляється оте «часом», і воно належить до вакаційних несподіванок і розваг. Так от щось там при помпі, що розганяє воду, що-небудь при електричних стопках чи якась там інша дрібниця. Та хто цим розчаровувався б? Он буря, скажемо. Одна блискавиця неждано зірвалася з неба і зовсім безпрограмно вскочила в чийсь холодильник і попалила оті самі стопки. Але холодильник, хитрий, «уземлив» ту змарновану небесну силу, і нічого не сталося навіть панні Марійці, яка так дуже боїться бурі. На щастя, був тоді пан Ярослав, відомий механік, і зразу ж вкрутив нові стопки. Так, отже, і без вини правління трапляється інколи якась дрібниця. Але мотель — гордість Діброви і одне з головних досягнень управи.
З вікон — далекий і близький вид на Діброву. Ви не мусите дивитись на валок для вирівнювання трави, ані на моторову косарку, що чекає на Петра і поїде в буйні трави, що тепер, у червні, так, мов водою, залили Діброву. Он унизу кріпкий берест гуляє на вітрі, соковитою молодою короною розгортає хмари, що відкілясь набігли з-поза озера. А ліворуч доріжки — дерева, ліс із різними відтінками зелені, одною лавою, аж до місця, де наче б замикався він над доріжкою. Ах, правда, відкіля доріжка? Тут же давніше її не було. Тільки ліс і непролазна хаща, де царювала Тарахкавчиха. Але перед двома роками робили пляжу. І тоді підприємець зробив цю доріжку, бо вона уможливила йому доїзд до озера. Заїхав булдозером, мотор тарахкотів і зубаті плуги вгризалися в землю та розсували її набік. Вже й є дорога. Це не те, що колись: дорогу копали люди, землю вивозили тачками, а потім підсипали рінню, і по ній їхав смішний, сяючий від мазі валець, пахкав і гуркотів, а завжди вусатий водій, так же замазаний, як його машина, надавлював на ручну кермівницю і гальма і провадив машину то вперед, то назад. Вітай, спомине нашого дитинства, вітай, перша машино, передвіснику автомобільного віку! Ми дивились на тебе з пошаною і мріяли колись поїхати тобою. Був же такий король, що у вільні хвилини, для розваги, вів залізницю. Цікаво, чи живе він ще, чи ще далі веде залізницю, чи може переключився на авто?
Доріжку зробили без тачок і вальця, і вона піскова. Вона м’яка і сяє в темноті, тож люди, що їдуть рибалити поночі, бачать її добре. Вони у нашому озері ловлять до світанку щук і бесів щось із півсажня завбільшки. А потім, наситивши свою жадобу риболовлі, від’їздять, і тоді у ваші вікна в мотелі падає сяйво від автомобільних ліхтарів, а по стіні біжить маленький жучок — тінь авта.
Але наша доріжка скрутилася і пропала серед дерев. Завтра, йдучи до озера, ми віднайдемо її дальшу частину, поглянемо з жалем на мертві секвої на узбіччі, поміж деревами побачимо два будиночки на узбіччі, де колись Ніна приймала лісових гостей, і нагадаємо собі стежечку, якою ходив колись Дідусь і яка тепер заросла травами і подекуди хащею. Мало хто нею ходить.
Так, отож, з вікон мотелю ми бачимо на першому пляні ліс і доріжку, і валець, і берест і, ліворуч, узбіччя. Але більше праворуч поміж деревами синіє вирізок озера. По ньому інколи плавають човники. Якби я сказала, що плаває чудова фльотилія канадських гусок, ви б сказали, що я видумую. Це правда, але тільки частково. Бо, дійсно, їх не видно звідси, але вони там є, і ви можете собі уявити, яка це чудова сім’я. В уяві ви можете їх розміщувати то в маленьких заточках поблизу пластового, то знову на ділянці Андрія, що є їхнім опікуном і годує їх.
За озером ви бачите Берег Мрійників. На ньому жовтий дім з бронзовим піддашшям і плоский бронзовий будинок пана Середи. Але над усіма царює дімок пана Щура. На пагорбку, сам собі пан, наче малий фільварочок. А за ним, позаду, ліс і поле сусідньої фарми.
У неділю дорогою бігають кольорові корівки — авта (по-американськи авто — «вона», тож це — корівка), і ви згадуєте, хто це приїхав чи від’їздить. Так ви не нудьгуєте, живучи в мотелі, бо маєте вид на ліс і на озеро і помічаєте кольорові корівки авт.
Але ж не забувайте, що мотель передом дивиться на площину, де в’ється дорога і де ви бачите всіх, хто приїздить на Діброву, і де адміністраційний будинок, в якому інколи буває пан Інженер і завжди є Петро, більше або менше сердитий. Коротко: там — життя, справжнє життя відпочинкової оселі. І авта вже не корівки, а справжні різнокольорові потвори, доглядані, годовані, але ніколи не ситі й ніколи не певні. Такі вони, наші приятелі. Від мотелю дорога на Діброву. Вона вигнута, наче колиска, і коли ви не придержите авта, воно може вбігти в огорожу або наскочити на дуба, що росте побіч. Але ви краще пройдіться пішки — це зовсім недалеко. По дорозі ви навідаєтесь до невеличкої статуї Матері Божої, що готова вас притулити під своїм омофором, і якщо ви з квітами, покладете їх біля її ніг. Понад нею ростуть високі крислаті дерева, і там завжди панує сутінок. Від мотелю вниз — нова піскова дорога до пляжі.
Пляжа там, де й була, тільки ж її тепер поширили, продовжили, і на неї та на дно озера висипали цілі тонни піску. Було б гарно, якби не природа, яка не дозволяє видерти від неї шматок землі чи трохи води. Вона зарощує їх дітьми своїми, травами й зіллям, та замулює дно водоростями. Як з нею боротися? Хіба людськими ногами, що втоптують і вбивають. Тож так робимо, чи то вигріваючись на піску, чи тоді, коли купаємось при березі. Але найкращий спосіб на водорості — не купатися, де мілко, не пробувати, чи є дно, а негайно кинутись на глибоку воду та плисти по її поверхні, чи там під поверхнею. Тоді вам байдуже до того, що росте на дні. А вода чиста, вода гарна, м’яка й тепла, вона пестить дрібними хвильками та любовно обіймає й пригортає. Та все ж і їй вірити не можна, особливо тому, хто не вміє плавати…
Дерева розрослися над піском Тарахкавчихи. Кріпкий західній вітер нагинає їх так, наче б хотів покласти їх на пісок і пригладити їхні кучеряві гриви, щоб відучити їх від постійного шуму-руху. Наперекір своїй вдачі: він бо ж сам є спричинником їхнього руху.
Від дерев побігла стежечка по узбіччі. Давніше вона губилася в лісі й хащі. Тепер хащу прочистив Петро, стежечку протоптано, і ви можете горішньою частиною вийти на рівнину, де в нас відбуваються пікніки, а долішньою зайти аж до дерев’яної пляжі-помосту. Його покладено тепер з нових дощок, і вже немає небезпеки встромити ногу в спорохнявілу щілину. Йдете твердою ногою і безпечно та розглядаєтесь за «гаражем» для човнів. Де ж він? Зник зовсім. Той, де колись ловили сома, що вперто не хотів іти на загибель. Ані сліду від того «гаражу». Чому — не розуміємо. Напевно з інших міркувань управи, ніж наших. Ми бо любили сидіти в тій повітці-акваріюмі та спостерігати життя в воді. Тепер дно покрили водорості, на помості з нових запашних твердих дощок вигріваються молоді люди, що говорять по-англійському. Це основне — нове на Діброві. Українська мова стає тим, чим була повітка для човнів, поки її розібрали. Тільки старші пам’ятатимуть одне й друге…
З помосту стрибають стрункі, в’юнкі тіла в кольорових костюмах; вони пірнають і пливуть під водою аж чи не до Мушиного Острова. Це — теж нове. Колись Ніна встановлювала рекорд раннього й далекого плавання. Але його забули, він загубився серед осягів молодих.
Коли ви, замість до помосту, підете далі тією ж стежкою, то потрапите до пластової кухні. Це теж нове, бо недавно не було ще цього шматка стежечки, — вона губилася серед мокравини. Понад нею узбіч цвітуть ранньою весною блідосині проліски, а згодом фіолетові дикі фльокси. Але ви не йдете тією стежкою, бо вам немає діла до Пласту. Ви піднімаєтесь кам’яними сходами, тими, що їх поклав ще попередній власник Діброви, та дістаєтесь на головну площу Діброви. Там серед гарно постриженої трави — столики й лавочки, там зосереджується товариське життя. Посередині площі — пам’ятник Шевченкові. Це — бура лупана брила-стіжок з бронзовою таблицею спереду. На ній овальний образ молодого Шевченка та напис: «У сторіччя смерти Тараса Шевченка посаджено цього дуба — Оселя Діброва, червень 1961». А дуба й справді посаджено позаду пам’ятника. Та став він підсихати… А далі — зелень травника, лавки і столики, і кухня, де відбувається харчування пікнікарів, і старі дикі чи здичавілі яблуні та ще старші дикі волоські горіхові дерева. Вони родять восени безліч маленьких твердих сірих плоскуватих горіхів, дуже смачних, але їх тяжко розлущити. Тож білки й бурундуки магазинують виключно їх для свого вжитку.
Під горіхами постав павільйончик для танців. У ньому інколи якийсь сміливий письменник відважується на авторський вечір. Дехто зі ще сміливіших громадян загляне туди інколи і, почувши, що там читання чи доповідь, негайно втікає й зникає в буфеті або серед авт.
Ах, правда, авта! Для них відгороджено місце для паркування. Хто приїде раніше, тому вдається запаркувати в передньому рядку під деревами, і він тішиться, що Крайслер чи Понтіяк (дехто читає по-дітройтському — «Паняк»), чи інший Бюїк (по-українському — «Бюлик») не буде пектися на сонці. Його ж господарі займають місця в тіні великих смерек, розкладають лежаки й крісла, їдять, п’ють, грають у шахи і карти та пліткують про кожного, хто проходить або кого досконала пам’ять нанесе на язик. Не милують при тому й управи, не щадять критики й притинок. А управа поклала поперечні загорожі і між ними насадила деревця. Хто з тих, що критикують, посадив хоч одне деревце? Хто з них їде обережно, щоб не пошкодити деревини або не повалити загорожі?
Є лиш одні роботящі руки інженера, і є Петро, що дивиться униз з-під капелюха, і йому серце закам’яніло у самоті холодних зим.
Вони садили ці деревця та ще й ті, що здовж біжні, і ті, що поза будинками, де колись жили сумівці. І ті, що здовж в’їзної дороги. Одна чи друга деревина зникла. Не тому, що знищили її вітри-негоди й злющі морози, а тому, що дехто потребував деревця для свого городу, або для окраси спереду, де дуже добре надаються дві туї чи дві американські ялинки, або на «бек-ярді», де вони захищають бочки для сміття та затінюють оселю. Відкіля мали б узяти, як не з власного, нашого парку? Платять же цілого півдоляра за в’їзд на Діброву!..
Мабуть не помилюся, коли скажу, що центральною постаттю серед гостей і авт у неділю є Жучок. Це — чорний невеличкий кокер спанієль пані Мусі. Мордочка в нього потішна, очі веселі та розумні, вуха довгі, клапаті, а все разом покрите м’якою шовковою чорною шерстю, що укладається в природні хвилі, яким не одна пані може позавидувати, бо ввесь песик у тривкій ондуляції чи, як тут теж кажуть, має перманент. З тим лисніючим перманентом Жучок солодкий, як шоколядка. А найсолодший він тоді, коли грає в футбол. Господарі, звичайно, приносять м’яч, і вони починають гру. Жучок стоїть і уважно слідкує, тільки злегка вертить хвостиком. Коли м’яч копнуть, він, Жучок, біжить за ним, штурхає його носом, підганяє грудьми, а коли м’яч котиться, він забігає з боків, як справжній футболіст, вдаряє несподівано й по-мистецьки, і так веде м’яч далі аж до брамки, якою може бути ямка, але можуть бути й ручки його господині. М’яч і Жучок щасливо добігають до мети. Під час усієї гри Жучок — одна радість, один рух. Разом із ним біжить уся його пишна шата, його смішні короткі ноги, а найбільше його шовкові довгі вуха. Хто бачить, як Жучок грає в футбол, сміється й тішиться і рад би й сам так погратися м’ячем, з Жучком чи й без нього. Малим м’ячем Жучок інакше грається, ніж великим: його він часто носить у зубах, підкидає й ловить, трясе ним та штовхає його і, коли м’яч упаде до ямки, вигрібає його звідти лапами. Дуже, дуже потішний, дуже мудрий песик.
Але не в гнів Жучкові, ані його господині, мушу сказати, що він не один спортсмен тут. Як ото в нас буває інша визначна особа, що має своїх прихильників, що за нею стоїть партія, так і тут. Мушка бо, як вони кажуть, у нічому не поступається Жучкові. Її спеціяльність — легкий, надутий м’яч. Той, що вживають до ігор на воді, такий великий, кольоровий, легкий, як пір’їна. Ним Мушка грається зовсім так, як тюлень: копне носом — м’яч підлетить, Мушка біжить і ловить його на свій ніс та підганяє його далі, штовхає вбік і вгору, м’яч летить — Мушка за ним, забігає з боків, перехоплює і далі підбиває. При цьому вона вся в рухові, і здається, що вона ось-ось вилетить в повітря і там слідкуючи за своїм м’ячем. Дуже зручна, дуже виспортована цюця!
У той час, коли отак розважають себе і гостей їхні улюбленці, самі гості подрімують, відпочивають та розважаються розмовою. Окрім пліток, однією з головних тем тут — відживлення. Над кошиками, повними харчів, завжди лунає приблизно така мудрість:
— Дякую, я масла не вживаю.
— Чому?
— Бо від масла дістається склерозу артерій.
Пані в зеленому купальнику виголошує цю тезу з повним переконанням, з повним знанням справи.
— То що ж ви їсте, пані докторово?
— Я не снідаю зовсім.
— А, то мусите вставати дуже пізно. Я таки без снідання не обійшовся б, — так пан у гранатових штанцях.
— Встаю о шостій. Інколи, як трохи зголоднію, з’їм якесь яблуко чи пару сливок, чи одну помаранчу.
— Гм, то ви на дієті. Я бо снідаю, кава в мене — головний напиток, — це так пані в червоному купальнику, навіть худіша за паню, що не снідає.
— Як ви можете! — обурюється зелена пані. — Від кави дістається гайбладпрешир!
— Я п’ю Сенку, — пан із сивою фризурою та милим усміхом, — і їм дуже мале снідання: одне яйце.
— Як то, саме яйце, без хліба?
— Та ні. Кусочок, інколи два кусочки…
— Як то, пісні?
— Та ні. З отим, як воно, філядельфія.
— Ну, то це сир. Отже, їсте два куски хліба з сиром. І можете знати, що «філядельфія» — сир пів-напів з маслом. А ви, певно, берете його багато, бо обманюєте себе, що це, мовляв, не масло, а сир ріденький.